Відставка Бенедикта ХVІ – акт віри і відповідальності
  • Чтв, 14/02/2013 - 13:34

Вляглися перші шокові реакції після того, як Папа Бенедикт ХVІ проголосив про свій намір залишити служіння Вселенського Архиєрея. Великий крок – Великого Пастиря.

На кілька днів Ватикан став своєрідною медійною столицею світу. ЗМІ з цілого світу не забарилися з різними коментарями спеціалістів і «спеціалістів». Спіраль теорій причин відставки усе більше і більше закручується. Від найнеймовірніших теорій змов до просто банального розводження руками. Адже крок Бенедикта ХVІ дійсно неординарний. Вперше за багато століть Папа подає відставку.

Більшість коментарів, які лунають з-поза видимих меж Католицької  Церкви, здається,  підлягли простій помилці простої некомпетентності і прагнення розглядати Католицьку Церкву, як банальну людську організацію, навіть без урахування Її історичного розвитку. І, скоріше за все, ці коментарі далеко більше говорять про осіб, які їх дають, аніж про реальну ситуацію.

Багатьом дійсно тяжко повірити, що людина відступила з найвищого церковного Уряду, будучи спонукана тільки загальним добром інших. Звідси і пошук якихось прихованих смислів, теорій змов, інтриг, підкилимної боротьби. Хоча, якщо поглянути серйозно, то усі коментарі такого типу, хоча й не напряму, але таки звинувачують Папу в брехні.

Папа сказав чітко і ясно, що вже не має сил ефективно виконувати Петрове служіння. І якщо поглянути на реальності, у яких опинилася Церкви Христова серед моря розбурханого світу, то нічого дивного нема в тому, що 85-літній Папа побачив потребу нового, молодшого  рульового Христового корабля.

Неможливо не добачати тяжку ситуацію, у якій опинилася Вселенська Спільнота Католицької Церкви в останньому десятилітті. Можливо, вперше з античних часів, на широкому просторі західної цивілізації Церква опинилася у суспільному просторі, керованому тими, кому саме існування Католицької Церкви саме Такої, якою Вона є, є неприйнятним. Католицький погляд на унікальність Особи Ісуса з Назарету, католицький погляд на унікальність Католицької Церкви, у якій Церква Христова у повноті перебуває, католицький погляд на аборти, контрацепцію, евтаназію, гендерну ідеологію, генетичні маніпуляції – одним словом пошанування людського життя, католицьке розуміння соціальної справедливості та виховання підростаючого покоління  – усе це стало на заваді сучасній ліберальній концепції функціонування суспільства. Концепції, яка є провідною для ліберальних еліт.

Державні механізми, як такі, що функціонують у просторі ліберального світоглядного сприйняття людини, не лише більше не здатні толерувати католицьку більшість чи меншість, що більше очолювані часто соціалістами, лібералами чи просто антиклерикалами, ці механізми останнім часом розпочали масштабну кампанію законодавчого наступу на фундаментальні католицькі цінності, фактично знищуючи свободу віросповідання у західному світі. Якщо ці тенденції продовжуватимуться далі у багатьох країнах, католики, які залишаться вірні Христові та Його Церкві, просто не зможуть функціонувати у правовому полі держав, у яких вони живуть.

Східний світ – країни ісламу, буддизму, конфуціанства, православ’я, комунізму – або немилосердно переслідує католицьку меншість, або максимально обмежує її функціонування державними утисками.

Нема спокою ні в країнах Латинської Америки. Відвертий антиклерикальний тиск посилений у теперішньому часі наступом гендерної ідеології.

А соціальні проблеми країн Африки, Азії, Латинської Америки у теперішніх кризових часах розгоряються з усе більшою інтенсивністю, створюючи системи соціального відчуження навіть у середині Католицької Спільноти у цих країнах.

Віртуалізація простору і часу, заміна нормального людського спілкування на спілкування у кіберпросторі, ідеї цифрових імплантатів, відчуження людини від реальності й перехід її у реальність віртуальну, не лише підриває такі поняття як спільність, комунікація, спільнота, але й ставить потребу нового переосмислення і нової відповіді на питання «Що ж це таке людина? Що є тією специфічною системою ознак, яка людину чинить людиною?»

Агресивна антихристиянська, антикатолицька кампанія у ЗМІ; постійне продукування ними скандалів і сенсацій; постійні католикофобні чи християнофобні випади керівництва різних бізнесових структур; фанатична політкоректність, яка йде за запереченням не лише релігійної, але і культурної ідентичності; мультикультуралізм, який проявляє себе частіше як християнофобія, яка сприяє ісламізації і релятивізму, який накидається, як єдина світоглядна норма, усе аж ніяк не сприяє нормальному релігійному життю католиків.

Але в цей же ж таки час увесь цей зовнішній тиск сприяє зросту фанатизму в середині Церкви, а в суспільстві сприяє зросту шовіністичного націоналізму, ксенофобії й екстремізму. Часто ці дві форми екстремізму змішуються у вибухонебезпечній суміші, здатній дестабілізувати і Церкву, і суспільство, викликавши у секуляризованому суспільстві асоціації на кшталт тих, які з’являються у головах обивателів при згадці словосполучення «ісламський фундаменталізм». Ліберальний талібан загрожує породити націоналістично-християнський талібан.

Така ситуація від Намісника Христового вимагає неабияких фізичних та психологічних сил. Для 85-літньої людини такий тягар є занадто важким. І Папа, вочевидь, цього свідомий.

Бенедикт ХVІ належить до плеяди найвидатніших католицьких теологів ХХ століття. І, як геніальний теолог, людина глибокої віри, він цілком мусить собі усвідомлювати усю відповідальність вершителя Петрового служіння. Свого часу Бенедикт ХVІ символічним складенням свого палію на гріб Папи св. Целестина V назначив можливість свого відходу з виконання служіння Вселенського Архиєрея. Брат Папи, монсеньйор Георг Ратцінґер, заявив про свого брата-Папу: «Якщо одного дня він не зможе виконувати своє завдання через стан здоров’я, то йому знадобиться відвага відмовитися від своєї посади». Усе це вказує на те, що Папа уже якийсь час планував своє зречення і воно не викликане, якимось зовнішнім тиском, змовою чи чимось подібним. Як відповідальний керманич, він передає управління кораблем Христовим у руки Христові, щоб Сам Христос, як Вічний Пастир свого стада передав їх у молодші, твердіші руки нового Намісника Христового.

Тому можемо собі дозволити зробити висновок: відставка Бенедикта ХVІ – акт глибокої віри і усвідомлення відповідальності за вершення Петрового служіння.

о. Орест-Дмитро Вільчинський