Владика Богдан: «Кожен паломник на Святій Землі знаходить те, що прагне там знайти»
  • Чтв, 20/10/2016 - 09:01

Владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, нещодавно відвідав Святу Землю як духовний керівник групи паломників. Своїми враженнями єпископ поділився з Департаментом інформації УГКЦ.

Преосвященний владико, скільки разів ви вже були на Святій Землі?

Це було вдруге. Останній раз я був майже три роки тому, наприкінці 2013 року.

Ви очолили групу паломників як духівник. До групи входили лише греко-католики?

Правду кажучи, я на це не звертав уваги. Утім, здається, було кілька осіб, які вважають себе православними. Проте для всіх нас це не було важливим. Ми дуже легко знаходили спільну мову і це була мова одної віри, доброзичливості й поваги. У Святій Землі ми собі ще раз усвідомили, що конфесійна належність нас не ділить.

Цікавою і знаковою щодо цього була для мене випадкова зустріч зі священиком однієї з українських православних Церков у притворі храму Гробу Господнього. У нас зав’язалася бесіда. Очевидно, мова зайшла і про конфесійне розмаїття в Україні та про необхідність єднання християн, зокрема спадкоємців Володимирового Хрещення. У певний момент я висловив думку щодо поділів між Церквами: «Отче, вважаю, те, що нас ділить, – це не віра, а три речі: гріх, гординя і політика». Його реакція була цілком ствердною і я побачив, що він дотримується такої ж думки.

А за що молилися під час прощі?                                     

Очевидно, кожен привіз якісь свої потреби, клопоти і журби. Окрім цього, в різних місцях Святої Землі ми заносили молитви у специфічних намірах. Так, у храмі Розмноження хлібів ми спогадували жертв Голодомору, а також молилися за тих, кому в наш час бракує найнеобхіднішого для гідного життя; в Аїн-Карем, де відбулася зустріч Пресвятої Богородиці з її тіткою Єлизаветою, ми молилися за наших матерів, бабусь та інших жінок, які оберігають віру у серцях дітей і дбають про релігійну атмосферу в родинному домі; у храмі Святого великомученика Юрія ми молилися за переслідуваних християн у всьому світі тощо.

Одначе «всюдиприсутньою» була в нас молитва за мир в Україні. Ця молитва об’єднувала нас, незалежно від мови спілкування чи конфесії, а її увінчанням стала спільна Божественна Літургія в Храмі всіх націй біля Оливної гори 4 жовтня. У цій Літургії взяли участь п’ять груп, які приїхали завдяки старанням Патріаршого паломницького центру, але були також інші українські групи, а серед них знаковою була присутність вірних Української Православної Церкви Київського Патріархату на чолі з їхнім священиком. Ця молитва була дуже глибока і щира, у багатьох на очах виступали сльози.

Мабуть, відповідного настрою всім нам додала мозаїка в апсиді цього храму. Ця мозаїка відтворює біблійний сюжет, коли Ісус Христос в Оливному саду молився до Отця Небесного, а троє Його учнів задрімали. І цей образ самотнього Христа, від якого відвернули свої очі найближчі, чимсь нагадав нам нашу ситуацію. Український народ, особливо на початках своїх новітніх випробувань, почувався саме таким: мусив прийняти чашу великих страждань, тоді як від нього відвернули погляд ті, хто б мав його підтримати. Але в цьому великому випробуванні, яке триває й досі, наш народ вистояв і далі стоятиме. Силою і опорою для нас була, є і буде наша свята віра.

А як довго українські греко-католики їздять на прощі на Святу Землю?

Докладними історичними даними не володію. Проте відомо, що серця й уми всіх християн України впродовж її християнської історії були скеровані до Святої Землі, до місць, пов’язаних із земним життям нашого Спасителя. Невипадково Київ звуть українським Єрусалимом, а Дніпро – українським Йорданом.

Утім, Провидіння підготувало нам гарну несподіванку. На початку нашого паломництва наша екскурсовод – пані Міла, родом зі Львова, яка понад 20 років проживає в Ізраїлі – розповіла нам, що саме напередодні виповнилося рівно 110 років від пам’ятного паломництва галичан на чолі з митрополитом Андреєм до Святої Землі, яке проходило від 6 до 28 вересня 1906 року. Ця звістка дуже зворушила нас, адже ми неначе приймали духовну естафету від наших предків у вірі і вірили в особливу опіку праведного Андрея над усіма нами під час цьогорічного паломництва.

Звичайно, упродовж багатьох десятиліть ми були відрізані не лише від Святої Землі, а й від усього цивілізованого світу. Зараз, дякувати Богу, відбувається повернення до наших коренів, до європейської самосвідомості та християнської ідентичності. І одним з промовистих знаків цього повернення є численні українські паломники, які, незважаючи на економічну скруту в країні, виявляють велике прагнення відвідати Святу Землю і помолитися в дорогих кожному християнському серцю місцях.

А що людей найбільше цікавить на Святій Землі?

Думаю, що в паломництві на Святу Землю його учасники знаходять те, що прагнуть там знайти. Це як із проповіддю священика на Богослужінні: кожен із присутніх на молитві чує в ній те, що хоче почути, або, точніше, те, що йому потрібно зараз почути.

Кожен паломник має власні мотиви поїхати на Святу Землю і, хоч усі перебувають в одній групі, кожен здійснює своє неповторне і унікальне паломництво. Адже те, що в паломництві найважливіше, приховане від стороннього ока, бо йдеться про зустріч з живим Богом, про зустріч, яка відбувається в серці людини.

Ця зустріч починається задовго до прибуття в Ізраїль. Бо навіть вже саме рішення людини вирушити в паломництво є не стільки її власним рішенням, скільки радше нашою відповіддю на Боже запрошення, яке дійшло до нас чи то завдяки іншій людині, чи за посередництвом звичайного оголошення на веб-сторінці, чи в соціальних мережах.

Уже в той момент розпочався діалог між паломником і Богом, який продовжується на дорогах Святої Землі. Я наголошував прочанам, що Господь для кожного з нас підготував своє неповторне слово, – слово любові, надії і життя. Тому важливим є не тільки представляти Богові наші прохання, а й бути готовими до уважного молитовного слухання. Бо ж суть паломництва – молитва, зустріч із Богом. І в цій зустрічі важливо не лише те, які свої потреби, клопоти і журби я виливаю перед Богом, а й те, що Бог мені говорить.

Гадаю, завершення прощі показало, що кожен із паломників здобув власний неповторний і цінний духовний досвід. І це, на мою думку, найважливіше...

Владико, відомо, що є справжні святі місця, а є, так би мовити, умовні. Скажімо, місце хрещення Христа на ріці Йордан. Автентичним вважається берег з боку Йорданії, а не Ізраїлю. Хоча ізраїльтяни кажуть, що воно з їхнього боку… Як Церква ставиться до таких «умовних» святих місць?

Минуло дві тисячі років і, справді, деякі місця можуть бути визначені лише приблизно. Однак я, як духівник групи, намагався не акцентувати уваги на матеріальних аспектах історії. Бо важливим є не так саме місце, як євангельська подія, пов’язана з ним. Від початку паломництва я запрошував вірних, щоб, наблизившись фізично чи географічно до місць, пов’язаних із земним життям Ісуса Христа, вони здійснили духовну подорож назустріч Спасителеві, наблизилися до Нього у своєму серці, виявом чого має стати оживлена віра, відновлена надія, щире бажання краще наслідувати Господа в любові. Саме про це має йтися у паломництві, яке цим і відрізняється від звичайної культурологічної екскурсії чи навіть так званого релігійного туризму.

Згадка чи відвідини святих місць скеровують нас до сторінок Святого Письма, до Божого Слова, яке подає опис різних подій з історії спасіння. І у світлі Божого Слова у контексті певного місця чи місцевості має відбутися молитовна зустріч із особою – Ісусом Христом, Дівою Марією, апостолами, іншими героями євангельських подій. Таким чином ми самі стаємо живими учасниками цієї події, а отже – історії спасіння.

Ми не можемо допустити, щоб наша віра перетворилася на набір якихось зовнішніх, мало не магічних обрядів чи ритуалів – щоб лише доторкнутися до конкретного каменя, постояти на певному місці, покропитися водою… Ці знаки є лише зовнішніми символами чогось глибшого, духовного, але не менш реального. Отож суттєве – це зустріч із живими Богом, який прагне мене пригорнути до Себе, обдарувати Своєю любов’ю і благодаттю, а всі зовнішні обставини є тільки нагодою для такої спасенної зустрічі.

Як розвивається Українська Греко-Католицька Церква в Ізраїлі?

Відзначу, що в Ізраїлі вже зроблено великий крок у розвитку УГКЦ, оскільки за сприяння і Мелхітської Греко-Католицької Церкви, і Латинського патріархату  ми маємо можливість посилати туди наших священиків, які вже розпочали свою душпастирську діяльність.

Але є ще інша євангелізаційна місія, яку жодним чином не слід недооцінювати. Ця місія пов’язана саме з паломництвами до Святої Землі. Уявіть собі, тільки за вересень в Ізраїлі побувало понад 20 тисяч прочан з України! І кожна група має свого духівника. Якщо б священикам, за Божою ласкою, вдалося промовити до сердець цих людей, а ця їхня проповідь була б доповнена особистим молитовним досвідом паломників, то скільки людей повернулися б додому кращими християнами, більше свідомими Божого дару і свого покликання в цьому світі!

Не слід забувати також, що нерідко на такі прощі їдуть люди, котрі не є, як ми кажемо, практикуючими християнами, тобто не ходять щонеділі до храму і не беруть активної участі в парафіяльному житті, але відкриті до сприйняття євангельської благовісті. І саме на Святій Землі добра жива проповідь може досягти і цих людей. Досвід показує, що ці люди після паломництва часто продовжують свої пошуки, які приводять їх до глибшого духовного і церковного життя.

Чи траплялися під час паломництва якісь курйози?

Не пригадую якихось курйозів. Наш екскурсовод навіть у певний момент жартома зауважила, що ми якась «ненормальна група», бо люди поводяться спокійно, немає непорозумінь, напружень чи форс-мажорних ситуацій.

Утім, був один момент, який я вважаю показовим і про який хочу згадати. Коли ми стояли в черзі до Гробу Господнього, так сталося, що між двома українськими групами опинився невеликий гурт паломників-росіян. Часу на очікування було досить багато, тож дві наші групи, як це прийнято в греко-католиків, молилися – то на Вервиці, то Ісусову молитву, або ж просто співали церковні пісні. І ось одна росіянка сказала іншій: «Посмотрітє, как украінци молятся. Пока там єсть такіє люді, Украіна не пропадьот». Почув випадково цей діалог один із наших київських паломників і пізніше розповів нам усім. Ця спонтанна реакція росіянок лиш укріпила нас у переконанні щодо надзвичайної сили молитви, яку ми спільно творили тими днями за нашу землю і народ.

Що люди із собою привозять зі Святої Землі?

Ми дуже багато ходили й не раз добряче втомлювалися. Але я казав людям, що втома минеться, а гарні враження і Божа благодать – залишаться.

Гадаю, будь-яке місце, яке ми там відвідуємо, неодмінно залишає відбиток у душі. Як любив казати покійний парох моєї родинної парафії, неможливо зайти у млин і не «замучи́тися». І я вірним казав, що кожен із нас, відвідавши стільки святих місць, з певністю вже добре позначений цим «євангельським борошном». Але тепер з цього борошна треба спекти хліб. Той духовний досвід, який ми здобули під час паломництва, має принести плід у нашому щоденному житті.

Ця «замученість» якось позначилася на настрої прочан?

Так. Наприкінці паломництва ми відчували велику вдячність Богові і одне одному, а ще – було багато спокою і тихої радості…

Жодного смутку…

Також мене вразила велика уважність і терпеливість наших паломників одне до одного. Дуже приємно було бачити, як, зокрема, молоді люди охоче допомагали старшим особам долати перешкоди чи йти крутими спусками Єрусалима чи інших місцевостей Святої Землі.

Розмовляла Оксана Климончук