Владика Петро Стасюк: Я не є гордий, що маю 50 років священства, це швидше акт покори
  • Пон, 23/10/2017 - 12:02

Владика Петро Стасюк розповів газеті Церква і Життя про те як відчув покликання та став священником, як це бути наставником для сотень віруючих, що таке релігійність та майбутнє Церкви.

У липні виповнилося пів століття від часу рукоположення Єпископа УГКЦ в Австралії, Новій Зеландії та Океанії Владика Петра Стасюка. За цей час він встиг побути шкільним вчителем, тренером з хокею, парафіяльним священником у Канаді та очолити українську церкву Австралії, підготувати Катехизм та отримати медаль Ордена Австралії, проте у розмові він скромно мовчить про свої заслуги перед церквою та українською громадою і лише говорить, що в нього було дуже цікаве життя, за яке він дякує Богові.

“Я не є пишаюся тим, що маю 50 років священства, це є швидше акт покори і подяки Богові, шо я міг бути послушним п’ятдесят років, що я міг тут встояти у своєму покликанні. Не обійшлося без сумнівів, але вони не були такі суттєві.” – коментує Владика свій ювілей.

Владика зізнається, в нього було дуже цікаве життя, яке було варте того і якби він мав ще одну нагоду, робив би те саме.

Владика Петро Стасюк народився 16 липня 1943 року поблизу канадського містечка Роблін у родині фермерів – вихідців з тернопільщини, представників першої хвилі еміграції у Канаду. Його батько Михайло емігрував з України коли був малою дитиною, а мама, Катерина народилася в Канаді. Окрім нього в родині було ще п’ятеро дітей.

Як згадує Владика, він виріс у побожній українській католицькій родині, в українській околиці. Там де він жив майже усі були українцями.

Освіту він здобував спершу у місцевій середній школі, а потім у малій семінарії ім. Святого Володимира.

З самого дитинства він мріяв працювати з людьми, приносити користь. Під час навчання у семінарії їх відвідав український єврей Курт Левін, врятований від німецької армії Митрополитом Андреєм Шептицьким Патріархом Йосифом Сліпим під час Другої Світової Війни. Він розповів учням семінарії свою історію, як його врятував Митрополит Патріарх УГКЦ. Тоді шістнадцятирічний Петро вперше почув про переслідування Української Греко-Католицької церкви в Україні та вирішив стати священником.

“Своїм покликанням я завдячую одному євреєві, який приїхав до нашої школи і розповів нам про підпілля, про комуністів, ми тоді нічого про це не знали. Він розповів нам, що Українська Греко-Католицька Церква є в підпіллі, що церква потребуватиме допомоги, він був переконаний, шо церква не вийде з підпілля та буде знищена комуністами і переконував, що потрібно священників для роботи у цій церкві” – пригадує Владика зустріч, яка вирішила його долю.

Кожен з нас охрещений тим самим хрещенням і має обов’язки перед Богом служити братам та сестрам, а особливо нужденним

Ця ідея захопила шістнадцятирічного Петра і відтоді він твердо вирішив стати священником.

Після школи, у 1960 році Петро Стасюк вступає на новіціат отців Редемптористів. 28 серпня 1962 року складає перші обіти, а 28 серпня 1965 року – довічні обіти.

Богословську освіту отець Петро здобув в університеті святого Павла. Крім того, він вивчав французьку та українську мови в університетах Оттави (Канада) та Тура (Франція).

Ієрейські свячення Владика отримав 2 липня 1967 року в церкві святого Йосифа у Вінніпезі (Манітоба), святитель – митрополит Максим Германюк, ЧНІ.

Впродовж наступних семи років він працює заступником директора своєї рідної школи ім. Святого Володимира, а також тренером з хокею та викладачем релігійних наук.

У 1975 він переїжджає до Саскатуна, де два роки працює у парафії Найсвятішого Серця в Ітуні, а також вчителює у державній школі.

З 1978 по 1981 рр. о. Петро Стасюк є парохом парафії Пресвятої Євхаристії в Торонто, а у 1981 його призначають директор колегії святого Володимира, де він працює до 1993 р.

Україна така сама сучасна і живе в тому самому світі і я бачу, що в Україні села зменшуються, молодь переїжджає до великих міст або закордон.

16 грудня 1992 року Папа Римський Іван-Павло II призначив ієромонаха Петра Стасюка, ЧНІ, єпископом українців греко-католиків, що проживають в Австралії, Новій Зеландії та Океанії. 9 березня 1993 року він отримав архієрейську хіротонію (головний святитель — митрополит Максим Германюк, співсвятителі — митрополит Стефан Сулик і єпископ Мирон Дацюк, ЧСВВ).

“Коли прийшло повідомлення з Рима їхати в Австралію, я тиждень чекав, дзвонив до нунція, відмовлявся, але потім погодився, бо в цьому послуху і полягає покликання” – зізнається Владика Петро.

Владика Петро ніколи раніше не був у Австралії, не знав чим живуть тутешні українці.

“Я ніколи не був у Австралії, більш-менш знав де вона знаходиться, але не мав поняття про ситуацію в Австралії. Я приїхав у Австралію у віці 49 років і вже мав багато практики по парафіях, певне поняття про суть церкви та що означає бути церквою. Звичайно, були певні культурні непорозуміння, адже я з Канади, а тутешня еміграція на 70 років молодша за канадську. Мені допомогло те, що в Канаді я побачив що стається з громадою, яка довший час живе не поселеннях. У Канаді це було вже третє покоління, а в Австралії лише перше. Тому я більш-менш знав що станеться в Австралії у церкві з практикою віри. Я знав що потрібно готувати молодь та церкву, що потрібно розуміти, що ми залишаємося тут, а культура Австралії досить сильна і асиміляція буде проблемою. Зараз ми в Австралії дійшли до того, що я бачив двадцять п’ять років тому в Канаді. Проте, несподівано для мене, через появу нових форм комунікації все відбулося значно швидше”, – говорить Владика про виклики, які стояли перед ним в Австралії.

Єдине, що завжди існуватиме, це те, що кожен з нас це душа і тіло і ми не можемо жити лише тілом, ми знаємо, що душа є безсмертна, вона є духовна і я часто бачу як люди вже на схилі років починають задумуватися про вічність та життя після смерті.

2 травня 1993 року відбулася інтронізація нового єпископа в катедральному соборі святих Верховних Апостолів Петра і Павла в Мельбурні.

Владика Петро Стасюк заснував рух Молодь Христові в Австралії, є членом екуменічного комітету і секретарем імміграційного комітету в Єпископській конференції Австралії. Він багато працював з молоддю і був популярним серед учнів. За свою роботу, зокрема як хокейний тренер, Владика Петро отримав багато нагород, які й досі зберігаються в його канцелярії.

Владика Петро відомий своєю працею для української церкви не лише в Австралії, але й в цілому світі. У 2009 році австралійський уряд за значні досягнення відзначив його медаллю Ордена Австралії. Він працював у Патріаршій катехитичній комісії готуючи друковане видання Катехизму УГКЦ.

Він любить бути на природі, а в дитинстві хотів бути лісником. Від батьків Владиці передалась любов до землі. На задньому подвір’ї катедри Петра і Павла він має чудовий город, де вирощує овочі та ярину.

Після закінчення єпархіяльної місії в Австралії Владика сподівається й надалі працювати в Церкві у парафії.

Владико, Ви є Єпархом українських католиків Австралії, Новій Зеландії та Океанії, Ви є духовним наставником для сотень людей, як це –  нести таку відповідальність?

– Це велика відповідальність, але вона не відрізняється від покликання будь-кого з нас. Кожен з нас охрещений тим самим хрещенням і має обов’язки перед Богом служити братам та сестрам, а особливо нужденним. І церква – це найкраще місце для цієї служби.

Покликання – це готовність бути слугою Божим, дозволити щоб Бог керував нами та нашим життям. Я бачив через ціле своє життя, що у різних складних ситуаціях я відчував ласку Божу. Дуже важливо розуміти, що це не я, це бог діє через мене.

Я знаю яка є моя робота, моє завдання, але я не дивлюсь на це як щось особливе, я просто роблю те, що потрібно робити, що написано у Святому Письмі.

Чи можете Ви спрогнозувати де буде церква через 50 років?

– Культура Австралії досить сильна, звичайно є асиміляція. За останні двадцять п’ять років багато чого змінилося в українській громаді, старші повмирали, молодь ходить чи не ходить до церкви. Аналогічну ситуацію я спостерігав двадцять п’ять років тому в Канаді. Проте Ми увійшли в добу мас медіа і усі процеси відбуваються значно швидше. Життя змінилося та пішло в сторону асиміляції набагато швидше, ніж я сам думав.

Насправді ми не знаємо що буде у майбутньому. Наш обов’язок – працювати, щоб церква була сучасною, чого дуже складно досягти. Це нелегко знати що потрібно робити та як пристосуватися до вимог часу.

Мене дивує, що церква в Україні дуже швидко змінюється. Ми маємо уявлення про Україну, що там все повільне, традиційне, але це не так. Україна така сама сучасна і живе в тому самому світі і я бачу, що в Україні села зменшуються, молодь переїжджає до великих міст або закордон.

Бог любить своїх дітей і хоче щоб ми були спасенні.

Очевидно церква буде, особливо в Україні і вона може бути такою самою як зараз в Австралії чи Канаді. Ми віримо, що Церква відродиться, як і після підпілля, чи інших складних часів.

У Канаді є більше півтора мільйона українців проте, до церкви ходять десь двісті-триста тисяч. У Австралії так само є близько 30-50 тис. українців, а скільки ходить до церкви…? Церква існує завдяки тому, що люди беруть участь у її житті, мають віру, знають катехизм, формулювання науки церкви. Очевидно, все менше людей цікавиться цим. Ми бачимо навіть ті, хто приїжджає з України вже на так вірять як колись, коли були з бабою та дідом.

Дуже складно дати прогноз, але потрібно мати віру у Бога. Єдине, що завжди існуватиме, це те, що кожен з нас це душа і тіло і ми не можемо жити лише тілом, ми знаємо, що душа є безсмертна, вона є духовна і я часто бачу як люди вже на схилі років починають задумуватися про вічність та життя після смерті. Інше питання чи люди будуть цікавитися своїм спасінням. Я думаю, що так, але Церква має трохи більше слухати Бога і він допоможе нам, Бог любить своїх дітей і хоче щоб ми були спасенні.

Ви згадали про асиміляцію, чи потрібно їй запобігати та як зберегти українськість?

– Наковці кажуть, що громади, які мають менше двадцяти тисяч осіб не існують довго. В Австралії десь така кількість активних членів. Проте, ми українці вперті та любимо свій край, мову, культуру і маємо дуже сильну волю зберегти те, що ми маємо і це дуже важливо.

Я думаю, що церква мусить дивитися на те, що нам показує світ і ми мусимо вчитися говорити з асимільованими людьми і це одне з найважливіших наших завдань. Ми мусимо спільно дійти до розуміння що ми маємо робити. Ми створили комісію, яка розробляє план навчань для молоді, яка відходить від віри, від українського життя.

Я думаю, що Бог дає нам мудрість як це робити. Побачимо як буде. Очевидно, не всі будуть вірні Україні, українській культурі чи церкві, але факт існування українських організацій та колективів в Австралії показує, що ми на добрій дорозі.

Як в сучасному світі бути релігійною людиною?

– Дуже важливо зрозуміти, я є слуга Божий і дитина Божа. Без цього не буде релігійності.

Релігійність – це дозріле поняття наших стосунків з Богом.

Деякі люди хочуть все знати, але знання – це не віра. Знання – це щось певне, віра – це те, що ми мусимо вірити, хоча ми не знаємо; ми віримо, що Бог є. Ніхто не може сказати, що він бачив Бога, ми маємо відчуття Бога, відчуваємо присутність Бога.

Розмовляла Мар’яна Давидовська


Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць