Владика Венедикт: Одна з проблем нашого життя – те, що ми завжди дивимося на інших
  • Чтв, 12/01/2017 - 11:54

Зараз в Україні дуже часто говорять про віру. Віру як доволі абстрактне почуття, емоцію, може, навіть як оту заповітну соломинку, виручалочку у всіх ситуаціях. Воно й не дивно: живемо у нелегкому часі випробувань, часі, коли кожен наступний день є невизначеним, туманним, коли направду варто вірити у будь-що, аби бодай трішки підсолодити гіркоту втрат, важкість випробувань. Бо скільки б ми не казали, що – так, Україна воює, бореться, змінюється, – таке узагальнення мало значить у тому сенсі, що кожна людина несе свій хрест, кожен є самотнім у своїх переживаннях і відчуттях.

Але, видається, зараз, у ці Різдвяні дні, ми всі об’єднуємося у вірі в диво. Бо новонароджене Дитя Боже, як на мене, є, перш за все, утіленням наших людських надій, наших прагнень, нашого ідеалу. Ми знаємо, що згодом це Дитя дасть нам великий заповіт любові, рівно ж як відаємо добре, чим завершиться Його земний шлях. Однак нині, – нині ми віримо.

Про віру і не тільки – розмова з владикою Венедиктом, єпископом-помічником Львівської архієпархії Української греко-католицької церкви.

 

«Ми не можемо змусити когось до чогось»

– Владико, хочу запитати про відчуття нашого з вами часу, про те, якими маркерами буде позначено цей час для поколінь наступних?

– Звісно, я живу у цьому часі, як і кожен з нас. І він для нас виглядає унікальним, неповторним. Бо те, що колись було, про те написано, але особисто нас не торкається. Схоже і з майбутнім: ми не знаємо, що буде. Тому зосереджені на тому, що маємо. Наш погляд – це погляд зблизька. А для того, аби щось зрозуміти, треба трішки відійти, треба дистанцію, час… Тому ми, попри все бажання, не уповні можемо зрозуміти, що діється.

Але, однозначно, наш час є часом змін, часом, коли постає, утверджується наша нація, держава. Непростий, складний час.

– Тепер часто кажуть про розчарування і зневіру. Мовляв, Революція Гідності не дала належних результатів, влада знову не дослухається до народу тощо. Але ж зневіра – то гріх для християнина…

– Я б не сказав, що це зневіра. Варто зрозуміти, що цей час є періодом становлення нашої держави. А становлення – це є процес, це не щось миттєве. Тому мусимо озиратися на 25 років, – Революція на граніті, Помаранчева революція, а тепер – Революція Гідності. Я вважаю, що кожна з них мала своє завдання і виконала його. Вони були сходинками нашого поступу. Ми не могли перестрибувати ці сходинки, ми потребуємо кожної з них. Коли дивимося на успішні держави Заходу, маємо розуміти, що їхній успіх також забрав чимало часу. Стартова ситуація в Україні була приблизно такою ж, як в Росії чи Білорусі. А тепер порівняймо, де ми, а де вони… Звичайно, нам хотілося б порівнювати себе з Балтійськими країнами, Польщею, але там були інші вихідні умови. Вони були окупованими країнами, що мали раніше власну державність.

Але ми є дітьми свого часу, які хочуть швидких результатів. Наша сучасна ментальність і культура побудована на швидкій рекламі – «зроби і будеш мати, купи і будеш мати». А для побудови держави потрібен час, праця, старання і молитва.

Тому я цілковито певний, що варто запастися терпінням. І працювати. Не зачаровуватися надто, бо потім прийде розчарування. Маємо цю історію зачарувань-розчарувань аж на 25 років, – вірили політикам, а відтак їх ненавиділи. Я особисто не очікую від жодного президента чогось більшого, аніж він може. У кожного з них була цілком обмежена і визначена роль. Навіть попередній, котрий наробив стільки біди, але з іншого боку, – він розбудив український народ. Це була його місія, хай негативна.

– Поговоримо про якість віри. Усе частіше лунає думка про певну атрибутивність практик. Мовляв, люди йдуть до церкви, аби похизуватися новим вбранням, що гірше, – бо так роблять усі, то і я мушу. Що скажете про це?

– Був у церкві такий святий Антоній Великий. Йому дуже боліло серце через те, що багато людей взагалі не вірять у Бога. Він ревно молився, та не міг змінити ситуацію. Якось у час молитви Господь звернувся до нього: «Дивися на себе».

На ваше питання я би відповів так само. Одна з проблем нашого життя – те, що ми завжди дивимося на інших. В Україні легіон «спеціалістів» від Кабінету Міністрів, всі розбираються у тому, яким мав би бути президент. Але ми не бачимо, як не осягаємо того, що маємо робити на своєму місці.

Тому, говорячи про віру, про наше духовне християнське життя, я хотів би, щоб кожен з нас зосередився на Богові. Коли ви приходите до храму, до Бога, то нікого не бачитимете. Коли ж не зустрічаєте Бога, то розглядатимете інших. Ми не можемо змусити когось до чогось, кожен, хто має дітей, знає, як не просто їх виховати. То як когось змусити жити вірою чи нашими переконаннями?

Так, ми часто засуджуємо когось. Це базується на тому, що ми когось порівнюємо з кимось (зі собою). «Я б так не робив…».

І на завершення відповіді: Бог – лише серцевідець. Бог знає, хто як одягнувся… Серед віруючих є олігархи, мільярдери, але ми не вправі когось критикувати. Віддаймо суд Господові. Коли ми перейняті Богом, не зауважуватимемо інших, якими вони є. Я приходжу до Бога, я зустрічаюся з Богом, а Він є справедливим суддею, Він кожному воздасть.

«Навіть розбійник на хресті покаявся в останню мить»

– Владико, ви студіювали психологію, психотерапію. Чи коректно буде сказати, що священик бере на себе певні функції людей цього фаху? Чи, може, це надто спрощений підхід?

– Порівнювати можна будь-що, будь-які заняття. Кожен з нас працює, маючи якісь обов’язки, свою унікальну функцію. Я часто порівнюю суспільство з людським організмом, де кожен орган має свою функцію. Психолог, психотерапевт мають свої унікальні завдання, а священик – свої. Якщо говорити про психологію та психотерапію, то це більше формат людського буття. Вони допомагають людині повноцінно функціонувати у спільноті, в родині та почуватися там добре, комфортно, самодостатньо. Адже серед їхніх пацієнтів можуть бути й атеїсти.

Якщо ж йдеться про покликання церкви, священиків, то це інше. Вони готують людину до вічності. Тому завдання психологів і служителів культу є різні. Перші адаптують до упорядкованого життя на землі, другі – провадять людину до вічності.

– Якось так виходить, що маємо два процеси. З одного боку, церква користується безсумнівною довірою громадян; з іншого – що не день, то читаємо про вочевидь не церковний триб життя деяких представників духовенства. Кажуть також, що церква мусить змінюватися, аби не відставати від суспільного поступу. Що скажете?

– Тут немає нічого дивного. Серед дванадцяти апостолів був Юда, який зрадив Христа, був і Петро, що відрікся Христа. Знаєте, для «кар’єри» Петра це було б не дуже гарною плямою, – адже потім він став Папою Римським…

Тому недоліки чи вади священнослужителів не є чимось новим. Так, дехто з них не надто добрі посли Бога. Але я з певністю стверджую про поодинокість таких випадків. Бо погляньте: у селі кожен вільний робити що заманеться. Але, не дай Боже, так поводитиметься священик. Правда? У місті також… Іноді навіть вражає така загострена, під лупою, увага до священиків.

З іншого ж боку, повторюся: віддаймо суд Богові. Бо що наш суд дасть? Що дасть наша оцінка? Коли ми говоримо: «Я ж об’єктивно про когось кажу…», все одно, це – суб’єктивний погляд. Ми ж не знаємо всіх подробиць дороги кожної людини. Але знаємо, що навіть розбійник на хресті покаявся в останню мить. Тому, коли ми зауважуємо, що хтось чинить не згідно з нашими уявленнями, – віддаймо його Господові. А Він знає краще…

«Бог у мені ніколи не розчаровується»

– Чи можете розповісти, що мотивує Вас особисто у цьому житті, окрім, звісно, віри? Бо для мирянина все просто – кар’єра, гроші, слава. А для монаха, єпископа?

– Нині ми говоримо про віру. Віру у Христа, який народився, віру у Бога, який став людиною. Але для мене важливий інший елемент віри. Він тримає мене у житті, що б я не робив, яких помилок би не припускався, який гріх би не вчинив. Цей елемент – знання того, що хтось завжди мені вірить. Цей хтось – Господь.

Люди можуть мене розчаровувати, можуть мене критикувати (і часто є за що). Але Бог у мені ніколи не розчаровується. І це я переживаю щораз, коли йду до сповіді. Що б я не вчинив, є Той, хто не лише прощає, а й вірить, що я можу служити в тому місці, куди Він мене поставив. Бог вірить у те, що я можу зробити щось доброго.

– Отче, розкажіть про свою заповітну мрію.

– Святий Августин казав, що людське серце не матиме спокою, допоки не пізнає Господа. Людина постійно чогось шукає, хоче бути знаною, популярною. І це, можу сказати, нормально.

Людина здобуває певні вершини, вони є у кожного з нас. Але досягнувши чогось, ми не є задоволеними, бо всі схожі на дітей. Якусь забавку вициганили у мами, побавилися день-другий, а відтак вона вже не цікава. Ми ростемо, наші іграшки стають дорожчими. Але нічого ніколи не принесе людині повноту радості. Бо все відносне…

Тому я хотів би, щоб всі ми, люди, усвідомили те, що ніхто і ніколи нас не ощасливить. Ми станемо щасливими лише тоді, коли усвідомимо собі, хто є нашим Творцем, що він, Той, хто народився задля мене, що він Той, кому я є важливим, що він Той, хто вірить у кожного з нас. Знаєте, яка це для мене радість життя?! Коли я усвідомлюю, хто є моїм Отцем, коли я переконаний, що я є дитина Божа, тоді я не буду здобувати чергових вершин, посад, маєтків, аби відчути, що я є кимось.

– І певна річ, ваше Різдвяне слово до християн, читачів, які були з нами.

– До всього, що вже сказав, додам лише таке. Так, ми будемо самі колядувати, прийматимемо колядників, будемо дивитися вертепи. Але важливо теж, щоб ми взяли у руки Євангеліє і прочитали про цю подію Різдва. А згодом знайшли хвильку часу, – як у кого вийде, – і задумалися: а що це значить для мене особисто? Так, дві тисячі років тому народився Христос. Бог став людиною. А чи я хочу цього божественного життя? Чи вплинула подія двотисячної давнини на моє сьогодення?

Христос Рождається!

– Славімо Його! Я дякую вам за різдвяну бесіду і побажання.

Розмовляв Ігор Гулик,
для IA ZIK
 
Довідка

Владика Венедикт (Алексійчук) народився 16 січня 1968 р. у селі Борщівка Костопільського району Рівненської області. 1987 р. закінчив Рівненське медичне училище. У 1990-1993 рр. навчався у Дрогобицькій духовній семінарії. Дияконські свячення отримав від владики Филимона (Курчаби), а на священика був висвячений архієпископом Мирославом-Іваном (Любачівським).

13 травня 1993 р. прийнятий до Святоуспенської унівської лаври Студійського уставу, в якій отримав монаший постриг. Відтак трудився над відновленням Борисоглібського монастиря у місті Полоцьку (Білорусь), служив на кількох тамтешніх парафіях.

1996 р. закінчив Люблінський католицький університет. З грудня 1996 р. перебував з місією у Канаді. У 1999 р. повернувся в Україну, був обраний ігуменом Святоуспенської унівської лаври.

У жовтні 2004 р. розпочав навчання з богослов’я духовності в Люблінському католицькому університеті, де 18 квітня 2008 р. захистив докторську працю на тему: «Настоятель як духовний отець. Дослідження в світлі творів преподобного Теодора Студита», та отримав ступінь доктора богословія.

2007–2010 рр. – голова Ради вищих настоятелів монастирів УГКЦ.

2009 р. призначений членом секретаріату Патріаршого собору 2011 року, що відбувся в Бразилії.

2008-2012 р. пройшов кілька важливих студій у царині психології.

3 серпня 2010 р. блаженніший Любомир Гузар призначив ієромонаха Венедикта Алексійчука єпископом-помічником Львівської архієпархії.

8 вересня 2010 р. іменований протосинкелом Львівської архиєпархії і головою персоналу Курії Львівської архиєпархії.

26 вересня 2011 р. призначений головою патріаршої літургічної комісії УГКЦ. Є головою Синодального комітету з літургічних питань.

2014 – 2016 рр. навчався на програмі Key Executive MBA в Українському Католицькому Університеті та отримав ступень Магістра ділового адміністрування.

14 грудня 2015 р. нагородженого хрестом військового капелана.


Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць