Владика Венедикт: Секуляризм – це життя без Бога
  • Чтв, 22/10/2015 - 20:57

Частина друга 

Секуляризм – це життя без Бога

 

Наскільки, на Вашу думку, секуляризм проник у наші церковні структури?

Настільки, наскільки кожен з нас відходить від Бога. Це проникання в церковні структури залежить від нас. Якщо ми грішимо і відходимо від Бога, то приходить секуляризм. Бо що є секуляризм – буття без Бога. Тому якщо ми в якийсь момент живемо без Бога – безбожно, чинимо гріх, то тим самим дозволяємо секуляризму входити в Церкву. І це є проблемою кожного з нас, бо часто ми думаємо, що наш гріх є лише нашою приватною справою. Я нагрішив, пішов посповідався, очистився і все. Ні. Гріх має і суспільний вимір – він впливає на весь народ Божий, на всю Церкву.

Так як гріх шкодить цілій Церкві, так само і благодать життя святих йде на користь цілій Церкві. Результат життя святих ми відчуваємо до тепер, молимося до них, вони заступаються за нас. І так само – гріх не є приватною справою, він відбивається на цілій Церкві, на цілій церковній структурі. Тому щоб змінити Церкву, змінити церковні структури, треба зробити те, про що вже багато було сказано – потрібно почати з себе. Зі своєї переміни, свого освячення і свого навернення. І тому секуляризм проникає настільки в церковні структури, наскільки кожен з нас віддаляється від Бога. І наше навернення до Бога, життя в Господі, дає Господові діяти в наших церковних структурах. Бо чим є церковні структури – це кожен з нас, які або живемо з Богом, або живемо без Нього.

Чи не зумовлює секуляризм стану речей, за якого християнам накидається обов’язок поважати інших, але інші такого обов’язку не мають?

Думаю, нам не треба зважати на те, чи нас поважають, чи не поважають, чи нас шанують, чи нас не шанують. Найважливіше завдання християн – свідчити. Вважаю, що ми, християни, деколи вступаємо забагато в діалектику, хто що сказав, як повівся що до нас. Тоді реагуємо, коментуємо. Це не означає, що не потрібно боронити Церкву і віру перед нападками.

Я переконаний, що ми маємо проводити більше проактивне християнське життя. Погляньмо на апостолів, вони провадили активне християнське життя і їх не цікавило, хто як поводився, яке середовище було навколо них. Але вони були тими, які своїм життям повсякчас свідчили, як мають жити інші. Прикладів ми можемо знайти безліч, коли якісь особи хотіли покарати християн, а самі при зустрічі з християнами наверталися. Св. Іреней Ліонський каже, що ніхто не може піти за Богом, поки в чиїхось очах не побачить сяяння Царства Небесного. І тому ми можемо перемінювати інших, тоді коли ми самі будемо жити свідомістю цього Царства Небесного.

Але пам’ятаймо теж і про іншого святого – св. Юстина Філософа, який своїми Апологіями боронив християн і християнство від поганських наклепів і ставив перед очі тодішнього римського суспільства правду про християн і християнство.

Це два полюси одної і тої самої християнської дії, і коли один з них починає переважати, це недобре. Тут потрібен баланс. 

Але вернімося до християнської проактивності. Чому я кажу, що християни мають провадити проактивне життя, тому що часто наше життя реакційне. Хтось, щось сказав, і ми реагуємо. Хтось якось повівся, і знов наша реакція. Ми маємо робити «акцію» – бути активним, і тому я би не звертав на те уваги, що інше накидають нам. Тобто не лише зациклюватися виключно на обороні християнства, обороні природнього морального закону, людських прав і свобод. А більше активно діяти, наполегливо нести Добру Новину цьому світові, кожній людині, яка Її так потребує.

Кілька місяців тому була спроба протиснути конституційні зміни, які б фактично відкривали дорогу до запровадження одностатевих шлюбів в Україні. Поки що ця ініціатива заморожена. Наскільки, на Вашу думку, така ініціатива може змінити суспільну атмосферу щодо пошанування інституту традиційної сім‘ї?

Я переконаний, коли людина робить гріх – це відбирає у неї спокій і мир. Я на собі знаю, що коли вчиню гріх, то сумління мені не перестає говорити про це. Але я знаю, що я можу прийти перепросити, каятись перед Богом, старатись змінити своє життя. Це я знаю, а є інші люди, які не знають Бога, тому коли вони роблять той чи інший гріх, їм сумління закидає його, і вони хочуть якось оправдати себе. І щоб оправдати себе, вони найперше інших втягують у це також. Бо якщо інший робить так, значить, я не одинокий в своїх переконаннях і поступках. А коли ще і держава каже, що все ОК, нема проблем, то сумління все менше і менше турбує мене. Не кажу, що взагалі воно перестає мовчати, воно промовляє, однак людина не хоче чути його голосу.

І тому вважаю ті спроби внести зміни до визначення шлюбу на користь одностатевих шлюбів в Україні тим самим бажанням: люди хочуть визнання, бо все ж таки їх сумління мучить. Теоретично скажемо: якщо ти так живеш – то живи. Для чого тобі чиєсь визнання і потвердження?

Ми нікому не заборонимо жити так, як він хоче. Бог кожній людині суддя, але на нас, християнах, і на нас, церковних структурах, є відповідальність свідчити. Чому? Бо ці люди колись у Вічності запитають нас, як я вже казав, чому ми цього не робили. Тому наше завдання, щоб ми були тими, про кого каже Христос: «Ідіть і будьте моїми свідками аж до краю землі». Ми мали б свідчити правду про християнські подружжя, свідчити правду, що сім’я – це союз чоловіка і жінки. Це обов’язок Церкви. Ми не можемо і не маємо права мовчати.

фото Іванна Рижан

Частина перша