Коли життя летить на шаленій швидкості, потрібно мати місце, в якому можна зупинитись, відпочити, зібратись думками. Саме таким місцем для сотника, який переломив хід історії, і депутата України Володимира Парасюка є василіянський монастир Святого Онуфрія у Львові. Користуючись такою можливістю, ми поспілкувались з Володимиром про віру у Бога і життя.

Пане Володимире, відомо, що Ви - практикуючий християнин. Хто Вам прищепив любов до Церкви? Ким Ви мріяли стати у дитинстві?

Найперше, це мої батьки, які перейняли релігійне виховання у своїх батьків. Також потрібно сказати, що у нашому домі під час підпілля УГКЦ відправлялись богослужіння. А вже коли я став дорослішим і свідомішим, ходив на Літургії до Крехівського монастиря, що знаходиться недалеко мого родинного села. Там я черпав духовність, з якою зростав.

Взагалі, я завжди молився і просив Бога, щоб відіграти важливу роль у своїй державі, можливо це смішно, але це реальнісь. Я казав: «Боже! Дай мені такий шанс, а я його точно використаю на добре». І як бачите, Господь дослухався до малого хлопця і дав йому цей шанс. А те, що сталось на майдані, не було просто так, я це знаю точно. Нашій країні потрібно перетерпіти теперішні важкі хвилини, а дальше, я впевнений, нас чекає дуже світле майбутнє.

Знаємо, що у Вашому житті був період перебування у Крехівському монастирі Отців Василіян. Поділіться своїми враженнями. Як це вплинуло на подальше життя?

Кожна людина переживає труднощі у житті, а у таких моментах головне не падати духом. І я мав такий період. Тоді о. Пантелеймон Саламаха, ЧСВВ, запропонував мені пожити у монастирі. Він казав мені, що ніхто мене ні до чого не змушує, хочеш - залишишся, а хочеш - поскладай свою бібліотеку і лети. Пригадую смішний випадок, коли ми їздили на схід України. Там ми молились на одному цвинтарі, а замість хрестів на цвинтарі було багато радянських зірок. Я ті зірки відламлював, а о. Пантелеймон розвішував вервички замість них.

Перебування у монастирі - це найпрекрасніші миті мого життя. Монастирська гармонія прекрасна, але це мало хто розуміє. Я дякую Богу за таку можливість, і тепер завжди стараюсь, хоча б раз у рік вирватись на кілька днів, щоб побути у монастирі. Я від цього набираюсь енергії і завжди розумію, що маю робити дальше.

Розкажіть історію про нагрудний хрест, котрий врятував Вам життя у ворожому полоні?

Коли я вперше їхав на майдан, до мене підійшов мій похресник Северин і сказав: « Візьми мій хрестик». Мама взяла цей хрест і, знявши з хлопчини, одягла мені на шию. Відтоді я з ним не розлучаюся.

Коли ми попали в полон в Іловайську, чеченці старались усі християнські атрибути в нас позабирати. Коли вони підійшли до мене, щоб зняти хрест, то я відповів: «Можете відрубати голову, але хрест я не зніму». У цей момент я зрозумів, що моя віра набагато сильніша. Фізичне насилля - це їхня слабкість! Морально я переміг.

Хочу розповісти ще один цікавий випадок про хрестик. Найперше скажу, що я людина не забобонна, але є такі речі, про які задумуєшся дуже серйозно, вони стосуються конкретно тебе. І так, я прокидаюсь одного ранку, а хрестика нема. Тут я зрозумів, мені потрібно зупинитись, незважаючи на те, що переді мною стоїть нове життя, і навіть, як дехто каже, «карˈєра». Не знаю чому, але я це дуже чітко зрозумів. В цей період я набрав номер телефону і сказав, що виборів не буде, я повертаюсь до спокійного життя. Я розумів, що це знак від Бога. І тут через короткий час я знаходжу хрестик, і мені стає зрозумілим те, що Бог перевіряв мою покору.

Україна – християнська держава, ми це повинні чітко розуміти.

Сьогодні Церква допомагає фронту матеріально і духовно, відсилаючи священиків у зону АТО. Як до цього ставиться держава? Яке майбутнє капеланської служби в Україні?

Дуже шкода, що на державному рівні до військового капеланства серйозно не відносяться. Дбають про тіло, а не про душу. Держава має дуже цікаве відношення до цього: вона не сприяє і не допомагає. Перебування священика серед наших хлопців дуже необхідне, знаю це з власного досвіду. Ідучи на бойові завдання, я дзвонив до отця і просто хотів поговорити, бо страшно вмирати з грузом на душі. Взагалі, церква дає відповіді на питання, які на війні дуже потрібно знати нашим хлопцям. Солдати просять сповіді і просто бажають поплакати. Я вдячний усім капеланам і волонтерам, котрі, незважаючи на труднощі, їдуть у зону АТО, щоб допомогти нашим захисникам.

Неодноразово Ви згадували, що пишете власну книгу. Що б Ви хотіли донести до людей через цю книгу?

Бій в Іловайську - це історичний бій. Він прирівнюється до відомих боїв ХХ століття і навіть часів козацтва. У своїй книзі я хочу описати все, що відбувалось там, навіть похвилинно, оскільки кожна хвилина на війні дуже особлива. Емоційні стани війни дуже непрості. Сидячи в окопі, в бліндажі, тримаючи периметр, ми спілкуємся один з одним, а тут через хвилину мого співбрата уже немає в живих. Феномен українського військового - це щось нове, це людина, яка надзвичайно хоробра, мужня і щира. В Іловайську загинув мій друг, про нього я хочу розповісти. Також я опишу історії людей, які є героями, незважаючи на те, що не отримали жодних нагород і пільг, як ті «паркетні генерали». Я опишу своїх побратимів, яких повинна оспівувати історія.

Ваші побажання…

Я хочу побажати усім нам великого терпіння. Не потрібно казати, що майдан нічого не змінив. Неправда, майдан змінив багато, потрібно до цього ставитись із розумінням. Я хочу, щоб у цій країні ми вже почали жити і розвиватись.

Закінчуючи, хочу поділитись своїми роздумами. Коли я їду у своє село, приходиться їхати дуже поганою дорогою, вкритою ямами і брудом. Але завжди тішить одне, що незабаром буде хороша асфальтована дорога. Так і в нашому житті, незабаром настане мир і спокій. Цього усім бажаю.

Розмовляв бр. Роберт Ленів, ЧСВВ