«Я – Ісусів», – сказав Роландо Ріві
  • Чтв, 29/10/2015 - 10:18

Про італійського хлопчика, якого вбили комуністи за віру, і про те, як шанують його пам'ять християни в Італії. 

Немає країни, в якій за сповідування віри в Христа було б в XX столітті вбито більше людей, ніж в СРСР. Але це не означає, що в інших країнах не було своїх новомучеників і сповідників. Звичайно, це стосується насамперед соціалістичного блоку – в Албанії, наприклад, офіційно побудували атеїстичне суспільство (тобто всіх віруючих вигнали, вбили або змусили зректися).

Але за віру в Христа вбивали і в тих країнах, де комуністи не взяли владу. В Італії часів Другої світової війни і незабаром після неї комуністи теж постріляли чимало, і не тільки в солдатів Вермахту і СС – в Емілії-Романьї був навіть так званий «Червоний трикутник», де вони почувалися як вдома. Інша назва цієї області між Болоньєю, Феррарою і Реджо-нель-Емілія – «Трикутник смерті».

Червоні «стратили», за приблизними оцінками, понад чотири тисячі тих, хто допомагав фашистам або просто не вписувався в їхні уявлення про майбутню комуністичну Італію. 

На тлі ГУЛАГу ці цифри, звичайно, меркнуть, але кожна окрема історія – це людське життя. І про неї пам'ятають у цих місцях ... тепер пам'ятають. Адже в Італії теж був час, коли про такі речі хотілося забути, коли червоні партизани всі поголовно вважалися героями, а сказати, що вони розстріляли близьку тобі  людину – означало виставити її посібником фашистів. Сьогодні пам'ять повертається. 

У жовтні 2013 року беатифікували (перший крок до канонізації) Роландо Ріві, семінариста, вбитого 13 квітня 1945 року, наприкінці війни. Йому було тоді всього 14 років, і ця смерть, звичайно, здається незначною на тлі всіх непотрібних смертей тієї весни. Але дуже повчальна пам'ять про неї.

Отже, Роландо. Просто ще один хлопчик з віруючої сім'ї, який захотів стати священиком і вступив, маючи 11 років, у семінарію. Але не довчився: 1944 року німецькі окупанти зробили її будівлю своїм штабом, а семінаристів розігнали по домівках. 

Роландо повернувся в сім'ю і поводився, як усі інші діти, за одним невеликим винятком: він продовжував носити свій семінарський підрясник. «Io sono di Gesù, я – Ісусів», – так пояснив він матері свою поведінку.
А в іншому був звичайним хлопчиком своїх років, живим, справжнім. Ганяв м'яча з хлопцями, не знімаючи підрясника. Коли задавали запитання – щось їм розповідав і пояснював. Ми назвемо це «свідченням про Христа», а можна назвати просто життям. 

Червоним партизанам (а в Італії були й інші) це не сподобалося. Його схопили, передали в інший загін, подалі від тих, хто міг його звільнити, і після трьох днів побоїв та знущань розстріляли. 

Коли один з членів загону висловив сумнів, чи обов'язково для побудови світлого майбутнього вбивати дитину, вся провина якої в тому, що говорив «Я – Ісусів», політкомісар загону відповів: «На одного попа завтра буде менше». 

Настала весна 1945 року, католицький світ відзначав другий тиждень після Великодня, до капітуляції нацистів в Італії залишалося теж трохи більше двох тижнів. Тіло хлопчика знайшов батько – партизани підказали йому місце, а той самий політкомісар навіть показав пістолет, з якого розстріляв його сина. Чіткий натяк на майбутнє. І дитину поховали в рідному селі. 

Кінець історії? Не зовсім. За кілька років після перемоги, коли Італійська республіка все ж стала наводити законний порядок у цих місцях, командир і комісар загону постали перед судом, були визнані винними в незаконному викраденні, катуванні та вбивстві неповнолітнього і засуджені до каторги, а ще за пару років вийшли по амністії і поїхали будувати соціалізм у Чехословаччину.

Очевидно, така історія за їхньою участю була не одна, було чого побоюватися. А рідні хлопчика надовго замовчали – червоний трикутник залишався червоним, навіть коли в ньому припинили стріляти. І навіть коли на початку нового століття односельці знову заговорили про це вбивство, визнання прийшло не відразу. Як це, звинуватити борців з фашизмом у злочині.

Процес беатифікації розпочав єпископ Модени – саме на території його єпархії було скоєно вбивство, незабаром визнане мучеництвом. Ймовірно, єпископу Реджо-нель-Емілія, рідної області Роландо, це здалося все ж дещо незручним...

Там, де відбулося вбивство, рідні поставили скромний пам'ятник, зовсім непримітний з дороги. Сьогодні на дорозі – хрест і великий портрет, сьогодні навіть місцеві дорожні покажчики ведуть до місця мучеництва. 
Тіло хлопчика тепер спочиває під вівтарем церкви в його рідному селищі. Поруч з церквою – музей його пам'яті. На стінах – деякі фотографії, що дійшли до нас, а разом з ними – житіє в текстах і картинках, розраховане на дітей. Діти справді приходять у цей музей, вони можуть взяти на пам'ять брошури про Роландо і про те, якою непростою була реальність Другої світової війни, яким різним бував рух Опору – від комуністичного до католицького.

І це прекрасно. Це означає, що цим італійським дітям не захочеться на якомусь новому витку історії йти вбивати тих, хто носить «не ті» символи, вимовляє «не ті» промови і належить «не до тієї» партії. Наприклад, Ісусові.

Автор: Андрій Десницький