Як обирали Єпископів Риму
  • Срд, 20/02/2013 - 12:54

Ніхто не сумнівається і всі століття знають, що Святий і Блаженний Петро, ​​Першоверховний Апостол, Стовп Віри, фундамент Католицької Церкви, отримав ключі Царства Небесного від Господа нашого Ісуса Христа, Спасителя і Відкупителя роду людського, і що влада зв'язувати і відпускати гріхи дана йому. До цього дня і навіки він живе у своїх наступниках і здійснює владу судді.

III Вселенський Ефеський Собор (11 липня 431 р.)

Конклав - (лат. con claudere (замикати разом) або cum clave (під ключем)) збори Колегії кардиналів, на яких вибирається новий Папа. Під час конклаву кардинали-виборці, в прямому сенсі цього слова, закриті від зовнішнього світу - звідси і походить назва: за традицією, збори проходять в Сикстинській капелі, двері якої закриваються на ключ. Процедура конклаву - виборів нового Папи - залишалася практично незмінною з кінця XIII до XX століття.

Вибори Понтифіка в давнину і ранньому середньовіччі

У різні епохи історії Церкви процес обрання нового Папи був неоднаковий. В рамках однієї статті, безумовно, неможливо докладно представити всі тонкощі, тому ми обмежимося поданням лише основних особливостей.

Згідно з церковним правом, Понтифік не може обрати собі наступника. За переказами, св. Петро особисто обрав 24 священиків і дияконів, які допомагали йому в управлінні Римською Церквою. Одним з завдань цих радників було обрати наступника святого Єпископа. Історики Церкви і фахівці Канонічного права вважають, що в перші століття порядок обрання нового Єпископа Риму нічим не відрізнявся від порядку в інших єпархіях, тобто нового Папу вибирали духовенство та віруючі Вічного міста. Деякі вважають, що право обирати Наступника св. Петра було винятковим привілеєм римського духовенства, а миряни отримали допуск до виборів лише за часів св. Сильвестра I (314-335рр.).

У короткому історичному нарисі ми постараємося показати, що принципу виборності Папи дотримувалися в Римській Церкві завжди. Св. Кіпріан розповідає, що на виборах Папи св. Корнелія (251-253) брали участь єпископи Римської провінції, духовенство і народ: «Він став єпископом за велінням Бога і Його Церкви, за свідченням майже всього духовенства, зборів єпископів і всіх добрих людей» (Послання до Антонія, п.8). Практично про те саме йдеться у посланні римського духовенства, адресованому імператору Гонорію з нагоди обрання Папи св. Боніфація I (418-422), тобто, через 167 років. Аж до падіння Західно-Римської імперії (476р.) втручання світської влади у вибори Папи не було настільки помітним, як у майбутньому. Імператор Констанцій, правда, спробував в 355 р. нав'язати антипапу Фелікса II, проте єпископат тут же звинуватив його протеже у єресі.

Іноді можна почути, що в давнину і в середньовіччі Папи самі призначали своїх наступників. Кардинал Чезаре Бароній, видатний історик Церкви, у своїх "Annales ecclesiastici" відзначає, що св. Григорій VII (1073-1085) перед смертю назвав своїм наступником майбутнього блаж. Віктора III (1086-1087); схожим чином той в 1086 р. вказав на кандидатуру Оддона де Лажері (Папа Урбан II, Понтифікат: 1088-1099). У даному випадку мова йде про право Папи (can. "Si Transitus", 10) назвати ім'я людини, яку він вважає найбільш підходящим для цього служіння кандидатом; кардинали ж не зобов'язані сліпо його слухатися. Про це свідчить той факт, що хоча Григорій VII намагався полегшити в майбутньому обрання Віктора III, Святий Престол залишався після його смерті вакантним 12 місяців. Отже, стверджувати, що обрання того чи іншого Папи заздалегідь вирішено наперед, невірно.

Потрібно сказати, що втручання світської влади завжди було не до смаку римському духовенству. Про це, наприклад, свідчить небажання дотримуватись відповідних декретів, виданих Понтифіками, таке траплялося в період Понтифікату Папи св. Сімпліція (468-483 р.). Приклад імператорів перейняли варварські королі Італії, першим втрутився у вибори нового Папи св. Симмаха в 498 р. правитель остготів Теодоріх (+526), ​​аріанин,  між іншим. В останні роки життя Теодоріх  розпочав гоніння проти Церкви: заточив у в'язницю Папу св. Івана I (523-526), ​​а після його смерті спробував призначити Фелікса III (IV) (526-530). На щастя, св. Фелікс виявився гідним, на думку законних вибірників, і його кандидатура була затверджена в ході голосування.

Після падіння Остготського королівства (537) правителям Східно-Римської імперії вдалося ненадовго відновити свій вплив в Італії. Василевси спробували застосовувати принцип «Те, чого бажає імператор, має силу закону» і стосовно до Римської катедри (в самій Візантії союз влади з християнською Церквою склався вже в IV-V ст.; імператори мали сан іподиякона, під час літургії могли знаходитися у вівтарі) . Відновивши вплив на півострові, імператори вимагали, щоб виборці погоджували своє рішення з екзархом Равенни, намісником імператора,  звідки воно передавалося імператору в Константинополь і до тих пір, поки останній не підтвердить це рішення, новообраний не міг іменуватися Єпископом Риму.

За наполяганням імператора Юстиніана I ще при живому Папі, св. Сільверії (535-536), був зведений римлянин Вігілій (537-555). У 556 р. знову, за підтримки імператора, єпископатом, духовенством і народом Риму був обраний Папа Пелагій I (556-561) (Liber diurnus Rom. Pont., 2). Цьому активно опиралися римляни: приблизно в середині VII ст. в найголовніших містах Італії з'являється нова сила - збройне ополчення (militia). Недовіра Візантії, що виразилася в репресивних заходах по відношенню до виборів Єпископа Риму, давала militiae можливість заявити про свої симпатії: міське військо Риму активно втручається у вибори Папи Івана V, сирійця за походженням (685 - 686 р.). Ситуація ускладнювалася тим, що римляни жили пліч-о-пліч з лангобардами-аріанами, які вторглися до Італії в 568 р. У результаті Святий Престол місяцями залишався вакантним.

У 684 р., послухавши прохання св. Бенедикта II (684-685), імператор Костянтин IV оголосив: чекати утвердження новообраного Папи василевсом не потрібно, достатньо просто поставити його до відома. Кінець формальної залежності Риму поклала іконоборча єресь, що вразила Візантію в середині VIII століття: Папа св. Захарія (741-752) після свого обрання не став посилати звістку в Константинополь, розсудивши: яка користь від єретика, який закриває монастирі у себе в державі і примушує монахів одружуватися...

Отримавши в 756 р. від франкського мажордома Піпіна Короткого забрані  у лангобардів землі, Папа Стефан II (III) (752-757 рр..) зміцнив позиції Понтифіків  як світських володарів.

Вище духовенство поступово зближується зі світською аристократією, тим більше, що його представники нерідко походили з тих же сімей. До моменту розпаду в кінці IX ст. імперії Каролінгів, Церква виявилася повністю включеною в феодальну структуру суспільства. Ще в 607 р. Папа Боніфацій III видав декрет, за яким виборці могли зустрічатися лише через три дні після похорону покійного Єпископа Риму. У 769 р. Латеранський синод ухвалив таке: римський клір може обирати Папу з числа пресвітерів і дияконів; участь мирян у виборах заборонялася, але після свого обрання Понтифік повинен отримати визнання мирян. Цей декрет викликав невдоволення впливових мирян, і Папа св. Микола I Великий (858-867 рр..) на синоді в Римі в 862 р. відновив виборні права римських нобілів. Папа Іван IX (898-900 рр..) підтвердив звичай здійснювати посвяту Понтифіка в присутності імператорських посланників.

Німецькі імператори намагалися привласнити собі привілей підтвердження кандидатури новообраного Папи, посилаючись на договір, укладений Папою Адріаном I і Карлом Великим. Правителі Священної Римської імперії неодноразово втручалися в обрання Пап. У 963 р. імператор Оттон I зажадав від римлян поклястися в тому, що вони нікого не оберуть Папою до тих пір, поки імператор не оголосить про призначення. Ще два приклади: імператор Оттон III сприяв обранню Григорія V (саксонець, Понтифікат: 996-999 рр..; Перший Папа не італієць після 752 р.), Сильвестра II (француз, Понтифікат: 999-1003 рр..), а Генріх III мав вплив на результат виборів Климента II (саксонець, Понтифікат: 1046-1047), Дамаса II (баварець, Понтифікат: 1048), св. Лева IX (ельзасець, 1048-1054) і Віктора II (німець, Понтифікат: 1055-1057). До речі, Лев IX доклав чимало зусиль для відновлення пріоритету Церкви: дізнавшись про своє "обрання", він вбрався в шати паломника і зберігав свій титул єпископа до тих пір, поки не був проголошений Папою кардиналами і народом Риму.

Епохальні зміни в процедурі обрання Єпископа Риму відбуваються в XI ст. Їх започаткував Папа Микола II (Понтифікат: 1059-1061 рр..). Згідно його декрету "In nomine Domini", кардинали-єпископи спочатку обговорюють один з одним імена кандидатів на Престол св. Петра і вибирають з них найбільш гідних. Після повідомлення іншим кардиналам цієї важливої ​​інформації, починається спільне голосування, з результатами якого повинні будуть висловити свою згоду (laudatio) все духовенство і миряни. Кандидатів вибирали з римського кліру до тих пір, поки не знаходили гідного. При обранні, згідно з документом, треба було рахуватися з правами імператора Священної Римської імперії, він, у свою чергу, був зобов'язаний проявляти таку ж повагу до Апостольського Престолу. Якщо вибори було неможливо провести в Римі, вони могли відбутися в будь-якому іншому місті. Про які саме права йдеться у конституції, незрозуміло, мабуть, про традиції повідомляти імператору результати виборів наперед, щоб він міг їх підтвердити. Св. Григорій VII (1073-1085 рр..) був останнім Понтифіком, який просив підтвердження в імператора.

X Латеранський Вселенський Собор в 1139 р. передав право вибирати Папу виключно у ведення кардиналів, а III Латеранський Собор 1179, що проходив у Понтифікат Олександра III (1159-1181 рр..), оприлюднив декрет "Licet de Vitanda": новим Папою стає той , за кого подано не менше двох третин голосів присутніх кардиналів. У декреті не йдеться, як слід чинити, якщо так і не вдається зібрати більшість голосів. Складна ситуація не змусила довго чекати: після смерті Климента IV (1265-1268 рр..) Святий Престол залишався вакантним два роки і дев'ять місяців. Щоб в майбутньому подібне не повторилося, Папа блаж. Григорій X (1271-1276 рр..) конституцією "Ubi periculum majus" (1274 р.), оприлюдненою на II Ліонському Соборі, встановив порядок обрання Пап, що зберігся, з невеликими змінами, до наших днів.

 Історія конклаву

Згідно з конституцією "Ubi periculum majus", кардинали повинні через десять днів після смерті Понтифіка зібратися у палаці, де він спочив, або, якщо це неможливо (наприклад, Папа помер під час подорожі), у палаці єпископа в найближчому місті, якщо на нього не накладено інтердикт. Там, в повній ізоляції від впливів зовнішнього світу, вони повинні обрати нового Єпископа Риму. Зал, у якому проходить голосування, закривається на ключ (cum clave). Під загрозою відлучення від Церкви, кардинали не могли передати «в світ» ні усно, ні письмово послання. Їжу подавали через вікно.

Якщо кардинали не приймали рішення за три дні, урізався денний раціон (їжу подавали два рази на день). Ще через п'ять днів вибірникам доводилося задовольнятися хлібом, водою і вином. Якщо хтось із кардиналів відмовлявся брати участь у виборах або поважні причини змушували його покинути зал конклаву, вибори проходили без нього (це правило не діє, якщо вибірник захворів: у разі одужання він міг продовжити участь у конклаві). Міська влада була зобов'язана прослідкувати за виконанням цих розпоряджень. Кожен, хто не поважав закони конклаву, не тільки піддавався дисциплінарному впливу, але опинявся відлученим від Церкви ipso facto.

Суворі приписи відразу викликали невдоволення, однак перші ж вибори, що проходили за схемою, викладеною в "Ubi periculum majus", виправдали її. Перший в історії конклав тривав лише один день. Другий - всього тиждень. На жаль, в рік смерті Григорія X відбулося три конклави. Папа Адріан V (11.07-18.08.1276), запеклий противник нової системи виборів, прожив трохи більше місяця після свого обрання і не встиг вжити заходів. А ось Івану XXI (XX) (1276-1277) вистачило часу офіційно припинити дію "Ubi periculum majus". Результати не змусили себе довго чекати: за 18 років між призупиненням закону про конклав до його відновлення в 1294 р. Святий Престол залишався вакантним і по шість, і по десять місяців, а вибори, що завершилися обранням св. Целестина V (1294; був обраний, не будучи кардиналом, через кілька місяців відрікся) тривали два роки і три місяці.

Папа Боніфацій VIII (1294-1303) додав до Кодексу канонічного права приписи Григорія X (к. 3, Liber sextus, I, 6) і з цього часу всі Єпископи Риму обираються на конклаві. Папа Григорій XI (1371-1378) незадовго до кончини дав кардиналам право вибрати його наступника поза конклавом, однак вони не скористалися цим.

У XV ст. Церкву спіткало нове випробування: Папа Григорій XII (1406-1415), який скликав в 1414 р. Констанцький Собор, покликаний покласти край «Великій схизмі», помер до закінчення його роботи. Святий Престол залишався вакантним два з половиною роки. Перед проведенням нових виборів в 1417 Отці Собору зробили такі доповнення: в конклаві повинні брати участь кардинали трьох ступенів (кардинали-єпископи, кардинали-пресвітери, кардинали-диякони) та 6 прелатів з т. зв. «Католицьких націй» (Англії, Німеччини, Франції, Італії, Іспанії). Прецедент участі в конклаві не тільки кардиналів, що завершився, втім, благополучним обранням Мартіна V (1417-1431), мабуть пояснює, чому Юлій II (1503-1513), Павло III (1534-1549), Пій IV (1560-1565 ) і Пій IX (1846-1878) вимагали: у разі смерті Понтифіка під час Вселенського Собору, виборами займається тільки Колегія кардиналів, а не Отці Собору.

Пій IV в Буллі "In Eligendis" (1562) оголосив, що обрання Понтифіка не обов'язково може проходити на конклаві, проте це рішення скасував Григорій XIII (1572-1585). Деталі проведення конклаву ретельно викладаються в документах Григорія XV (1621-1623): Булл "Еterni Patris" (1621), "Decet Romanum Pontificem" (1622) і "Caeremoniale Romano Pontifice". Відносну свободу знову дав Пій VI (1775-1799) в Буллі «Quum nos superiore anno», згідно з якою кардинали можуть змінювати на свій розсуд деякі положення про конклав (наприклад, вирішувати, чи збиратися за закритими дверима). Блаж. Пій IX в Буллі "In hac sublimi" (1871) дозволив кардиналам вибирати більшістю голосів, чи проводити конклав "під ключем". Питанням, пов'язаним з конклавом, Пій IX також присвятив Конституції "Licet per Apostolicas Litteras" (1874) і "Consulturi" (1877), а також "Регламент, обов'язковий до дотримання Свящ. Колегією в період, коли Апостольський Престол вакантний» (1878).

У XX ст. Папи також неодноразово уточнювали норми, обов'язкові для дотримання під час періоду sede vacante, досить згадати імена св. Пія X ("Vacante Sede Apostolica", 1904; Понтифікат: 1903-1914), Пія XI (motu proprio Cum proxime, 1922, Апостольська конституція "Quae divinitus", 1935; Понтифікат: 1922-1939). Згідно з розпорядженнями Апостольської конституції Пія XII (1939-1958) "Vacantis Apostolicae Sedis" (1945), і motu proprio блаж. Івана XXIII (1958-1963) "Summi Pontificis electio" (1962) проходили вибори Павла VI (1963-1978). Сам Павло VI Апостольською конституцією "Romano Pontifici eligendo" (1975) ввів трохи змінений порядок проведення конклаву: ввів вікове обмеження для виборців (80 років), підтвердив, що вибори повинні проходити тільки в Апостольському палаці Риму, скасувавши тим самим постанови Григорія XV, обмежив число вибірників до сто двадцяти. У згоді з нормами "Romano Pontifici eligendo" відбулися два конклави: 6-26 серпня 1978 (Іван Павло I, 1978) і 28 вересня - 16 жовтня того ж року (Іван Павло II, 1978-2005) та 18 - 19 квітня 2005 (Бенедикт XVI  19 квітня 2005 —28 лютого 2013)

Ольга Карпова, "Світло Євангелія", № 15, 2005 р.