Як приготувати недільну проповідь. Поради від Папи Франциска
  • Нед, 06/07/2014 - 12:23

Окремий розділ Апостолького повчання "Радість Євангелії" Папа Франциск присвятив проблемі приготування священослужителів до недільної проповідь:

 

ПРИГОТУВАННЯ ДО ПРОПОВІДУВАННЯ [145-159]

145. Приготування до проповідування є дуже важливою справою, яка вимагає довгих студій, молитви, рефлексії та душпастирської креативності. Хочу тут затриматися і з великою любов’ю запропонувати спосіб приготування гомілії. Деякі вказівки для декого будуть очевидними, але вважаю, що буде доречним запропонувати їх, щоб нагадати про необхідність присвятити цьому важливому служінню достатньо часу. Деякі парохи постійно говорять, що це неможливо – з огляду на численні обов’язки, які мусять виконувати; незважаючи на це, осмілююсь просити, щоб кожного тижня присвячувати гомілії достатньо індивідуального і спільнотного часу, навіть коштом часу, забраного в інших важливих праць. Довіра до Святого Духа, який діє в проповідуванні, не тільки пасивна, а й активна і креативна. Це зумовлює необхідність пожертвувати собою (див. Рим. 12, 1), усіма своїми здібностями, щоб стати інструментом, яким Бог зможе користуватися. Проповідник, який не готується до проповіді, не є «духовним»; є нечесним і безвідповідальним щодо дарів, які отримав.

Культ правди

146. Перший крок, після молитви до Святого Духа: звернути всю увагу на біблійний текст, який повинен бути фундаментом проповіді. Коли хтось зупиняється і намагається зрозуміти послання тексту, то целебрує «культ правди»[113]. Покірне серце визнає, що Слово завжди перевищує наше розуміння, що ми – не «власники, не судді, а хранителі, вістуни і слуги»[114]. Така постава покірного і захоплюючого почитання Слова виражається у тому, що з найбільшою турботою і святим страхом, щоб не маніпулювати Словом, присвячуємо час для його вивчення. Щоб уміти інтерпретувати біблійний текст, необхідно бути терпеливим, відкласти набік усі турботи, присвятити час, увагу і безкорисливо віддатися цій справі. Щоб увійти в стан глибокого зосередження, необхідно залишити усе, що нас розпорошує. Не варто читати Біблію, якщо хочемо отримати швидкі, легкі й негайні результати. І тому приготування проповіді вимагає любові. Ми безкорисливо і без поспіху віддаємо час тільки речам або особам, яких любимо; а тут йдеться про любов до Бога, який захотів до нас промовити. З огляду на цю любов можна присвятити стільки часу, скільки потрібно, прийнявши поставу учня: «Говори, Господи, слуга твій слухає» (1 Сам. 3, 9).

147. Передовсім необхідно переконатися, що ми правильно розуміємо слова, які читаємо. Хочу підкреслити щось, що виглядає очевидним, але не завжди береться до уваги: біблійний текст, який вивчаємо, був написаний дві або три тисячі років тому, його мова значно відрізняється від сьогоднішньої. Хоча нам здається, що розуміємо слова, переведені на нашу мову, але це ще не означає, що добре розуміємо те, що хотів виразити натхненний письменник. Знаємо різноманітні методи, які пропонує літературна критика: звернути увагу на слова, які повторюються або виділяються, розпізнати структуру і власний динамізм тексту, поміркувати про ролі, які відіграють персонажі тощо. Але наше завдання полягає не в тому, щоб зрозуміти дрібні деталі тексту; найважливіше – відкрити основне послання, яке структурує і об’єднує текст. Якщо проповідник не виконає цього завдання, то його проповідь може буде хаотичною і невпорядкованою; його мова буде сукупністю розрізнених ідей, нездатних захопити інших. Основне послання – це те, яке автор хотів передати в першу чергу, а це зумовлює зрозуміння не тільки ідеї, а й бажаного результату. Якщо текст був написаний для того, щоб втішити, то не можна його використовувати для виправлення помилок; якщо це заохочення, то не можна його використовувати як навчання доктрини; якщо текст говорить щось про Бога, то не можна його використовувати для пояснення різних богословських думок; якщо це мотивація для прослави Бога чи місіонерської праці, то не можна її використовувати для подання останніх новин.

148. Очевидно, що для того, щоб правильно зрозуміти основну думку тексту, необхідно порівняти його з навчанням усієї Біблії, представленим Церквою. Це важливий критерій біблійної критики, який бере до уваги, що Святий Дух надихнув усю Біблію, а не тільки якусь її частину, і що в деяких справах люд поглиблює розуміння Божої волі, виходячи з пережитого досвіду. Це дає можливість уникати помилкових і часткових інтерпретацій, які суперечать іншим навчанням Святого Письма. Але це не означає, що треба послабити властиве й специфічне значення тексту, на основі якого будемо проповідувати. Однією з помилок скучної та слабкої проповіді є невміння передати силу біблійного тексту.

Персоніфікація Слова

149. Проповідник «повинен, перш за все, осягнути глибоку єдність з Божим Словом: недостатньо знати лінгвістичний або екзегетичний аспект, хоч це й необхідно; потрібно підійти до Слова з покірним і розмоленим серцем, щоб воно проникло наскрізь його думки і почуття та народило в ньому нову ментальність»[115]. Дуже добре кожного дня, кожної неділі відновлювати свій запал до приготування гомілії та перевіряти, чи в нас самих зростає любов до Слова, яке проповідуємо. Не слід забувати, що «рівень святості служителя реально впливає на якість його проповіді»[116]. Святий Павло говорить: «ми й говоримо, стараючись подобатися не людям, а Богові, який випробовує серця наші» (1 Сол. 2, 4). Якщо в нас присутнє живе бажання самим слухати Слово, яке мусимо проповідувати, то так чи інакше передамо його вірному Божому Людові: «З повноти бо серця уста промовляють» (Мт. 12, 34). Якщо недільні читання голосно звучали в серці пастиря, то так само з усім блиском звучатимуть у серцях люду.

150. Ісус був розгніваний на тих, які претендували бути вчителями, були дуже вимогливими до інших, навчали Божому Слову, але не дозволяли йому просвітити себе самих: «В’яжуть тяжкі, не під силу тягарі й кладуть людям на плечі; самі ж і пальцем своїм рушити не хочуть» (Мт. 23, 4). Апостол Яків волав: «Нехай, мої брати, між вами не буде багато тих, які хочуть учителями стати, знаючи, що більший засуд приймемо» (Як. 3, 1). Той, хто хоче проповідувати, спочатку повинен дозволити Слову глибоко зворушити його самого і втілити Слово в свою щоденність. У такий спосіб проповідування полягатиме в інтенсивній та плідній активності, як «ділення з іншими досвідом споглядання»[117]. І тому перед приготуванням проповіді необхідно дозволити Слову, яке зранить слухачів, спочатку зранити самого проповідника, бо це Слово живе й діяльне, воно як меч «проходить аж до розділу душі й духа, суглобів та костяного мозку, і розрізняє чуття та думки серця» (Євр. 4, 12). І це дуже важливо для душпастирської праці. В нашу епоху люди також хочуть слухати свідків: «Вони спраглі автентичності [...] Жадають євангелізаторів, які розповідатимуть їм про Бога, якого самі знають і який їм близький так, ніби Його бачили»[118].

151. Від нас не вимагається бути непорочними, а постійно зростати, жити з глибоким бажанням йти вперед шляхом Євангелія і не покладати рук. Проповідник повинен бути впевненим, що Бог його любить, що Ісус Христос його спас і останнє слово завжди за Його любов’ю. Перед лицем такої краси він багато разів відчує, що своїм життям Бога не прославляє у повноті, тому щиро прагнутиме відповісти краще такій великій любові. Але якщо він не почне слухати Слово з поставою щирої відкритості, якщо не дозволить йому торкнути свого життя і піддати його ревізії, якщо не дозволить Слову заохочувати й мобілізувати його, якщо не присвячує час молитві над Словом, то стає фальшивим пророком, шахраєм і порожнім балакуном. Але якщо він визнає своє вбозтво й має бажання служити краще, то завжди зможе дати Ісуса Христа, говорячи як Петро: «Срібла й золота нема у мене; що ж маю, те тобі даю» (Ді. 3, 6). Господь хоче використовувати нас як живих, вільних і креативних істот, які, перед тим як проповідувати Слово, дозволять йому проникнути у себе наскрізь; але проникнути не тільки у розум, а заволодіти всім їхнім єством. Святий Дух, яких надихнув Слово, «сьогодні, як і на початках Церкви, діє в кожному євангелізаторі, який дозволяє Йому заволодіти собою й вести себе, і вкладає в його уста слова, які він сам не зможе знайти»[119].

Духовне читання

152. Існує конкретний спосіб слухати те, що Господь хоче нам сказати через своє Слово, і піддатися преображаючій силі Святого Духа. Це те, що ми називаємо «lectio divina»: молитовне читання Божого Слова – щоб воно нас просвітило та відновило. Молитовне читання Біблії не відділене від вивчення Біблії, яке проповідник робить для того, щоб пізнати основне послання тексту; навпаки, він повинен почати від вивчення і намагатися зрозуміти, що це саме послання говорить особисто йому. Духовне читання тексту слід розпочинати від буквального значення. У противному разі він легко братиме з тексту лише те, що йому вигідно, що служить для підтвердження його рішень, що відповідає його схемам мислення. У кінцевому результаті це означає використовувати щось святе для власної вигоди і передавати цю плутанину Божому Людові. Ніколи не можна забувати, що деколи «сам бо сатана вдає з себе ангела світла» (2 Кор. 11, 14).

153. Спокійно читаючи текст у Божій присутності, добре буде задатися запитаннями, наприклад: «Господи, що цей текст говорить мені? Що хочеш змінити в моєму житті через це послання? Що мене непокоїть у цьому тексті? Чому це мене не цікавить?», або: «Що мені подобається? Що мене надихає в цьому Слові? Що мене притягує? Чому мене притягує?» Якщо хтось намагається слухати Господа, то зазвичай з’являються спокуси. Наприклад, почуття неспокою або пригнічення, що призводить до зачинення в собі; думки про те, що цей текст говорить іншим людям – щоб не прикладати його до свого життя. Також трапляється, що хтось починає шукати причину, щоб розбавити конкретне послання тексту. Іншого разу думаємо, що Бог вимагає від нас занадто багато, до чого ми ще не готові. І тому багато людей втрачає радість зустрічі зі Словом. Це може означати, що вони забувають, що ніхто не є більш терпеливим від Бога Отця, що ніхто не спроможний розуміти і чекати так, як Він. Господь завжди запрошує нас ступити вперед один крок, але не вимагає повної відповіді, якщо ми ще не пройшли шлях, який чинить нас готовими до неї. Він тільки хоче, щоб ми щиро глянули на своє життя і представили його Йому без обману, щоб ми хотіли зростати і щоб просили в Нього те, чого ще не можемо осягнути.

Слухати людей

154. Для того, щоб знати, що вірні повинні почути, проповідник мусить також слухати свій люд. Проповідник мусить споглядати Слово і споглядати своїх людей. У такий спосіб він відкриває «устремління, велич і обмеження, способи молитви, любові, сприйняття життя і світу, які вирізняють дану людську спільноту», звертаючи увагу «на конкретних людей з їхніми знаками й символами і відповідаючи на їхні запитання»[120]. Йдеться про те, щоб поєднати послання біблійного тексту з людською ситуацією, з тим, чим живуть люди, з досвідом, який потребує просвічення Словом. Така турбота походить не з опортуністичної чи дипломатичної ментальності, а з глибокої релігійної і душпастирської постави. В своїй основі – це «духовна вразливість, яка в подіях відчитує Божі знаки»[121]; а це набагато більше від пошуків чогось цікавого для проповіді. Ми намагаємося відкрити те, «що Господь хоче сказати в конкретних обставинах»[122]. І тому приготування проповіді перетворюється у вправу євангельського розпізнавання, виконуючи яку, намагаємося розпізнати – в світлі Святого Духа – «Божий заклик, який звучить у конкретній історичній ситуації; Бог промовляє до віруючого в ній і через неї»[123].

155. У цих пошуках можна просто звернутися до частого людського досвіду, такого як радість поновної зустрічі, розчарування, страх самотності, співчуття страждаючій людині, невпененість у майбутньому, неспокій за близьку особу тощо; але необхідно розвинути більшу чутливість, щоб побачити, як цей досвід дійсно впливає на їхнє життя. Пам’ятаймо, що ніколи не треба відповідати на питання, які ніхто не задає; також не треба представляти хроніку останніх подій – для збудження зацікавлення, бо для цього існують телевізійні програми. Звичайно, що можна подати якийсь приклад, щоб Слово голосно і сильно закликало до навернення, до адорації, до конкретних постав братерства і служіння тощо, бо часом деякі особи люблять почути в проповіді коментарії до реальних подій, але не хочуть прикласти їх до своєї реальності.

Педагогічні засоби

156. Деякі священики вважають себе добрими проповідниками, бо знають, що слід говорити, але не турбуються про те, як слід говорити, не турбуються про конкретну форму проповіді. Засмучуються, коли їх не слухають або недооцінюють; але можливо, що вони не старалися знайти відповідну форму для презентації послання. Нагадаємо, що «явна цінність змісту євангелізації не може нехтувати цінностями методів і засобів, якими вона користується»[124]. Турбота про форму проповіді також є глибоко духовною поставою. Віддати всі свої здібності та креативність місії, яку Бог нам довірив, означає відповісти на Божу любов; водночас є чудовою вправою любові до ближнього, бо не хочемо давати людям щось низькоякісне. Наприклад, у Біблії знаходимо поради для приготування проповіді відповідного рівня: «Стисло говори слово, малою кількістю багато» (Сир. 32, 8).

157. Для прикладу подам кілька практичних вказівок, які допоможуть збагатити проповідь і вчинити її привабливішою. Дуже важливо навчитися користуватися в проповідуванні образами, тобто говорити мовою образів. Часом приклади подаються для пояснення якоїсь теми, але здебільшого тільки для інтелектуального розуміння; натомість образи допомагають оцінити й прийняти послання. Привабливий образ чинить послання рідним, близьким, яке можливо виконати, поєднаним із власним життям. Добре підібраний образ може викликати відчуття задоволення від послання, яке хочемо передати, збудити бажання і мотивувати волю в напрямку Євангелія. Старий учитель говорив мені, що добра гомілія повинна мати «одну ідею, одне почуття, один образ».

158. Павло VI говорив, що вірні «очікують багато від цієї проповіді й користуються її плодами, щоб тільки вона була простою, ясною, безпосередньою, адаптованою»[125]. Простота поєднана з мовою, якою користуємось. Мова мусить бути зрозумілою для адресатів, а то ми ризикуємо говорити в порожнечу. Проповідники часто користуються термінами, яких навчилися під час студій і в окреслених середовищах, але які не належать до щоденної мови їхніх слухачів. Існують терміни, властиві теології або катехетиці, значення яких незрозуміле для більшості християн. Найбільша небезпека для проповідника – призвичаїтись до свого словництва і думати, що всі люди так говорять і розуміють його без зусиль. Якщо хтось хоче розмовляти з людьми їхньою мовою, щоб донести до них Слово, мусить багато часу присвятити, щоб слухати їх, мусить ділити з ними життя і приділяти їм багато уваги. Простота і ясність – дві різні речі. Мова може бути дуже простою, але проповідь – неясною. Може бути незрозумілою через невпорядкованість, брак логічності або тому, що одночасно займається різними темами. І тому наступне важливе завдання: забезпечити тематичну єдність, ясний порядок і взаємозв’язок між фразами – щоб слухачі могли легко слідувати за проповідником і розуміти логіку його мови.

159. Наступна характерна риса – позитивна мова. Проповідник говорить не стільки про те, чого не можна робити, скільки про те, що можемо робити краще. У всякому випадку, якщо вказує на щось негативне, то завжди пробує вказати на щось позитивне, що притягує, щоб не затримуватися на обрáзах, жалях, критиці або докорах сумління. Окрім того, позитивна проповідь завжди дає надію, спрямовує в майбутнє, не залишає нас у негативному стані. Як добре, коли священики, диякони і миряни періодично зустрічаються, аби спільно шукати те, що зробить проповідь привабливішою!