Як сповідатися, щоб… не грішити проти Святого Духа
  • Втр, 20/02/2018 - 13:41

Із засновником Школи для сповідників (у Кракові, в Польщі) о.Йорданом Слівінським часто роблять інтерв’ю, його цитують зі різних нагод, пояснюючи, з чого сповідатися, а з чого — не треба.

Великопісний час — хороша нагода порозмовляти з розумним священиком, який добре знається на сповіді. Лукаш Качиньскі поспілкувався з о.Йорданом про сповідь як визволення.

— Отче, чому так важливо користуватися таїнством сповіді і примирення?

— Насамперед я б хотів звернути увагу на вираз «користуватися таїнством». Я його дуже не люблю. Може, не «користуймося таїнством покути», а зустрічаймося з Ісусом, який нас прощає, який нас приймає і виражає нам милосердя… Як будемо «користуватися» сповіддю, то в нашому мисленні це таїнство буде знецінене і ми його позбавимо цінності персональної зустрічі. Причому не аби з ким, а з Христом.

— Однак чи такий підхід до сповіді не випливає з того, що люди часто сприймають її як суд або місце зізнань?

— Інколи вони так почуваються. Конфесіонал часто стає місцем, де можна розповісти про свої болі й жалі. Так буває особливо з самотніми людьми. Тоді таїнство, яке має бути місцем зізнання у гріхах, примирення з Богом і досвіду Його милосердя, може перетворитися на щось подібне до суспільної чи психологічної консультації. Нерідко священик мусить нагадувати, що саме становить суть таїнства покути і примирення. Він не заткне одразу рота пенітентові з його зізнаннями, але повинен нагадати, що в конфесіоналі треба зустрітися з Христом, визнати перед Ним гріхи і жаліти про них.

— Інколи з’являються голоси, що якби люди частіше сповідалися, то не були б потрібні візити до психологів чи психіатрів…

— Це черговий міф: зіставлення сповіді з діяльністю психолога чи психіатра. Зрештою, це працює в обидва боки. Згадані фахівці займаються безсумнівно іншим простором, ніж той, яким займається сповідник. Вони мають справу з проблемами психологічної природи та ранами, допомагають їх розуміти й лікувати. А священик відпускає людині гріхи, чого не може зробити психіатр або психолог, бо він такої влади не має. Як на мене, модель конкурентного погляду на місця для вирішення психологічних проблем та на сповідь — необґрунтована і є анахронізмом. Щоразу більше каяників у наші часи користуються допомогою психологів та при цьому приступають до таїнства сповіді й примирення, і в цьому немає жодної суперечності.

Сповідь — це досвід, який вимагає віри, і хоч сама по собі вона має терапевтичний вплив, та не ліквідує психічних ран, які потребують допомоги спеціаліста. Що важливо: через допомогу психолога і психіатра Бог також може діяти, тільки інакшим чином.

— У такому разі, як же підходити до таїнства покути і примирення, аби правильно розуміти його суть?

— Найважливіше те, що Бог пригортає нас і що я, коли стаю перед власним гріхом, який мене не раз жахає і я часто неспроможний сам собі його простити, — я не самотній. Бо це Бог, заради заслуг Ісуса Христа, вділяє мені прощення моїх гріхів і заохочує розпочати подальшу дорогу життя у Його любові. Цього досвіду ніщо не замінить. Важливо ніколи не забувати, що, схиляючи коліна в конфесіоналі, я зустрічаю Бога, який мене любить і бажає мені добра. А не Бога, який збирається звинувачувати, засудити чи тикати пальцем в усе, що людина зробила неправильно. Так, Бог чекає на правду і на жаль; але Він бажає нас підводити з падіння, щоб ми продовжували доростати до гідності дитини Божої. Тому в цьогорічному Великому Пості пам’ятаймо про все це, бо тоді ні наші труднощі чи невміння, ні навіть слабкість сповідника не зможуть відібрати у нас радість цього великого дару.

— Часто, однак, сповідь відбуваються поспіхом і люди, певно, не усвідомлюють, який великий дар отримують. Що робити, аби так не було?

— Сповідь це не тільки визнання гріхів, але сакраментальна благодать їх прощення і жаль каяника. Як на мене, шкутильгає наше приготування до цього таїнства. Треба завжди усвідомлювати, що приходиш до Бога, аби визнати гріхи і просити Його про милосердя. А на це потрібен час, бо поспіхом цього не вийде зробити належним чином. Тоді легко впасти в механічний підхід до цього таїнства і не відкриватися на Бога й не давати Йому шансу на вилиття благодаті. Отож зупинімося, затримаймося і знайдімо час на іспит совісті, принаймні ті 15-20 хвилин, і спокійно приступімо до таїнства покути і примирення. І не відкладаймо цього на останній момент перед Великодніми святами, коли буде багато охочих до нього приступити, ну бо очевидно, що будуть черги. Заплануймо сповідь трохи раніше, аби добре приготуватися і замислитися. Прекрасною нагодою для цього залишаються парафіяльні реколекції, в яких часто передбачено покутний молебень.

— А як тоді правильно провести іспит совісті, щоби не сприймати його тільки як списку наших відступів від Божих принципів?

— Якщо є проблема з іспитом совісті, то заохочую запитати сповідника, який вид іспиту допоможе. Залежно від віку пенітента, потрібні різні підходи. Я часто раджу людям, аби робили іспит сумління за «принципом трьох пальців». Вони символізують три види стосунків, які треба досліджувати в іспиті совісті: стосунки з Богом, з іншою людиною і з самим собою. В цьому спокійно вміщуються всі заповіді. І коли ми подумаємо, яка наша поведінка і ставлення до Бога, людей і себе, то напевно іспит совісті буде проведений добре. Тобто погляньмо більше на те, як ми виконуємо заповіді, ніж на те, як ми від них відступаємо. Іспит совісті не може бути «духовною заліковкою», де ми вписуємо «винен — зараховано». Три рази зробив те, два рази оте. Це не повинен бути «економічний» підхід, а помічання гріхів і ставання з ними перед Богом у правді.

— Чи насправді сповіді двічі на рік достатньо, як це закріпилося у свідомості багатьох вірних? І чому не всі користуються нею частіше, виправдовуючись, що все одно скоюють ті ж самі гріхи?

— Всупереч гадкам, із досліджень соціологів релігії випливає, що радше твориться дихотомічна модель: вірних, які часто приступають до сповіді й хочуть від свого духовного життя щоразу більше, і тих, хто, власне, колись приходили раз-два на рік до сповіді, а тепер, загалом беручи, повністю відходять від Церкви. Це сумно, бо як священик я би хотів, аби всі приступали до таїнства покути і примирення та пізнавали безконечне милосердя Бога. Своєю чергою, тлумачення, що я і так не дам собі раду зі своїм гріхами і до них повернуся, отож навіщо мені часта сповідь, — це гріх проти Святого Духа. Воно означає мислення, що мої гріхи надто великі, навіть для Бога. Але є ще гірша пастка, яка теж відтягує від таїнства покути і примирення: це гордовита переконаність, що колись-то я посповідаюся і нічого зі мною не станеться, але ще не зараз. Така позиція теж є гріхом проти Святого Духа.

— Багато хто каже, що для них легшою була би загальна сповідь, без особистого контакту зі священиком. Чи це обґрунтоване?

— Апостольський Престол видав документ, який виразно каже, що головна форма таїнства покути і примирення — це його пережиття через визнання пенітентом своїх гріхів та розрішення з боку священика. А форма з загальним розрішенням — надзвичайна і вимагає особливих умов, наприклад, коли виникає загроза життя багатьом людям і є розуміння, що неможливо буде висповідати кожного індивідуально. Сам Христос ясно каже Апостолам, що кому вони відпустять гріхи, тим буде відпущено. Це мандат Церкви для відпускання гріхів, отож вона може визначати, як це повинно виглядати; і я вірю, що це згідне з тим, чого від нас очікує Христос.

— Як радіти таїнству покути і примирення?

— Не робити зі сповіді містерій жалю. Це насамперед досвід величезного визволення, якого людина з може отримати деінде. Я часто схиляю батьків, аби після того як їхня дитина приступить до першої сповіді, вони влаштували якесь невеличке свято, аби поділитися тим, що Бог простив цій душі гріхи. Або інакше: коли у сім’ях є звичай ходити до сповіді у визначений день, то щоб вони вміли сісти разом до столу, випити смачного чаю, порозмовляти і радісно розділити цей час.

Дуже важлива в цих роздумах є також спільнотна форма переживання таїнства покути і примирення. Коли спершу люди слухають читань, є спеціальна проповідь, що готує до іспиту совісті, далі індивідуальна сповідь, після якої настає спільне прославлення і подяка. Це надає простір для виняткового ділення радістю від благодаті прощення. На мою думку, це має стати щоразу більше поширеною практикою.

— Яких сповідей Ви бажаєте вірним у цьогорічному Великому Пості?

— Напевно — добре приготованих! Таких, плодом яких буде зміна життя. Сповідь — це не тільки сполоснути своїх гріхи, це початок зміни в житті, яка полягає в тому, щоб відвернутися від гріха та уникати ситуацій, які до нього провадять, і більше звернутися до Бога на своєму життєвому шляху. Отож нехай ця великопісна сповідь нас змінить і зблизить як із Богом, так і з іншою людиною.

Фото: BoskaTV


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць