З Богом у «сірій зоні»
  • Срд, 01/03/2017 - 08:29

Про Християнську службу порятунку я дізнався з новин на сторінці Католицького Медіа-Центру, і вже невдовзі після цього ми «випадковово» – хоча в Бога немає випадків – розмовляли по телефону з її відважним і рішучим директором паном Андрієм Чміленком, чоловіком доброї нашої волонтерки Лесі  Коцюби. До цього додалися слова Апостольського Нунція, сказані в проповіді на урочистість Різдва Господнього: не достатньо лише говорити чи молитися про мир, а потрібно теж конкретно діяти. І саме тому ми опинились у «сірій зоні» під Маріуполем із нашим семінаристом Андрієм Гавлічем ОМІ, щоби послужити хоч трішки тим людям, які мешкають посеред блок-постів, майже щоденно чують вибухи і живуть у напрузі. 

Звісно, є чимало вражень – і внутрішніх, і  зовнішніх. Про те, наприклад, що в наш час одні люди можуть вбивати інших; що люди, які раніше жили з туризму і мали море, сьогодні з сумом споглядають це заміноване море, до якого не можуть наблизитися навіть рибалки.

DSC 0470 2

За останні два роки вони пережили багато: перед їхніми очима і в їхніх дворах побували і «проросійські», і «наші». У них понад півроку не було ні світла, ані опалення. Їм рік не платили заробітної плати. Вони живуть лише сьогоднішнім днем, а на вустах лише одне речення-очікування: «Щоби врешті закінчилася ця війна!».

sira zona 120170128 125850 2 DSC 0706 2

Дехто з них через сильні переживання, шок і стрес отримав інсульт, інші втратили домівку, хтось упав у ще більший відчай і безвихідний алкоголізм, а хтось і досі живе надією на ліпші часи. 

Загалом це добрі, прості та щирі люди, яким уже півроку служать волонтери Християнської служби порятунку Володимир Завадський із дружиною Оксаною та волонтери з Християнської школи життя і євангелізації – молоді люди, які присвятили час, серце й відвагу, щоб нести людям Бога і прикладом власного життя показувати, що вони для Бога найважливіші – і Господь їх не полишає.

Подружжя Завадських і ці молоді люди – справжні герої, які поспішають до старших і хворих осіб, допомагають їм відчути Божу любов, а також служать багатьом дітям, які зростають під вибухами пострілів і снарядів, дітям, у яких дитинство зовсім інше – більше схоже на юність наших прадідусів і дідусів, які зростали під час Другої світової війни. 

Чимало з цих дітей уже не одну ніч, білу від вибухів, провели у підвалі. Вони тремтять від звуків бою, але зранку знову мають відвагу йти в садочки і школи – а до них поспішають волонтери Християнської служби порятунку.

 DSC 0820 2

Діти й вихователі радо приймають волонтерів, бо бачать радість на цих відданих Богові обличчях. «Вони інші, ніж сьогоднішня молодь, – говорить пані Наталія, – їхні обличчя сяють Богом». Про саме таких людей ішлося на ІІ Ватиканському Соборі, в декреті про Апостольство мирян «Christifidelis laici»: миряни покликані нести добру новину в такі місця, де важко, і своїм прикладом перемінювати цю землю. 

IMG 3065 2

ZAVADSKI

Молоді люди з Християнської служби порятунку інтуїтивно відчули, що вкрай важливий виклик сьогодення – це служіння примирення. Примирення та пробачення потрібні всім людям в Україні – не лише покаліченим страхом у «сірій зоні», а кожному, хто втратив батька, чоловіка чи сина; кожному, в кого постріл відібрав здоров’я і помешкання; тим родинам, котрих поділило різне бачення й кордони. Таким апостолом примирення був свого часу на Волині наш співбрат о. Людвік Вродарчик ОМІ, беатифікаційний процес якого розпочався в Луцьку минулого року. За його заступництвом нам усім варто молитися про примирення (www.wrodarczyk.omi.org.ua).

DSC 0703

Мене дуже вразив підвал, у якому живуть Володимир із Оксаною – у Києві залишили зручну спокійну квартиру з душем, а тут такі умови…  Волонтери живуть у справжній убогості й дуже скромно, адже все, що отримують від добродіїв, передають бідним. Слава Богу, не бракує небайдужих людей, які діляться тим, що мають, – таких, як наші Сестри святого Павла з Шартра, які разом із парафіянами з Обухова та з Місіонерами Облатами Марії Непорочної  змогли приєднатися тепер до кола цих добродіїв.

Уже понад три роки ми чуємо вислів «Героям слава», який раніше зовсім не був поширений. І, можливо, багато з нас запитує себе: «Хто вони, ці герої сьогодення?» Коли розмовляємо із солдатами, які ще рік тому отримували листівки від дітей з України, а сьогодні про них уже майже забули – бо, на жаль, ми швидко звикаємо до цієї війни, та й байдужіють і черствіють наші серця, – то варто пам'ятати, що є в Україні, є в Римсько-Католицькій Церкві молоді, відважні люди, які несуть тут Ісуса. Це вони справжні герої, для яких Господь понад усе! Їх не лякають ані порешетовані кулями й повалені будинки, ні автоматні черги, розтяжки чи міни – вони в конкретний спосіб діють задля досягнення миру, роблячи з євангельських блаженств справжній фундамент свого життя. Це про них сказано: «Блаженні вбогі, переслідуванні за правду, а також миротворці», – тобто ті, які не лише говорять про мир, а на цій почорнілій від пострілів землі діють заради миру. Завдяки їм, нам, священикам, які йдемо час від часу в «сіру», «чорну» – бо вигорілу від снарядів – або ж «червону» від крові зону, служити набагато легше. Їдемо туди не лише для того, щоби привезти чергову «гуманітарку» місцевому населенню чи солдатам, але щоб нести їм Хреста.

DSC 0860 220170128 125042 2

Люди приймають Бога після довгих років відсторонення, адже добре бачать, що нічого не дає людині покладання на земні блага. Селище Широкіне, колись найбагатше в цілій окрузі, з великими заможними будинками й дорогими автомобілями, а сьогодні цілковито зруйноване, болісно про це нагадує: що ж за користь людині, якби навіть цілий світ здобула – а  душі своїй завдала шкоди? Що ж дасть людина за свою душу?

DSC 0717 2

Часто це зворушливі зустрічі, яких не забути – чи тому, що дехто з солдатів на передовій смиренно просить про благословення та з набожністю приймає освячений розарій, міцно стискаючи його в долонях, тоді як інші, байдужі чи здивовані, просто кепкують, коли бачать священика у бронежилеті й сутані, чи, можливо, через те, що там багато вражаючих сповідей, до яких приступають уперше за кілька десятків років. А над усе – радість в очах людини від того, що Господь віднайшов її навіть у таких умовах. 

P. S.: Наші самовіддані волонтери Володимир і Оксани прагнуть, щоб якнайбільше дітей у цій воєнній зоні мало радісне життя – вони бажають створити світлицю для дітей. Усіх, хто хоче подарувати дітям радість, заохочую підтримати цю ініціативу, детальніше про яку йдеться на Інтернет-сторінці Християнської служби порятунку: http://crs-center.org/.

о. Павло Вишковський ОМІ