« З ДОРОГИ ЗЦІЛЕННЯ… о. ВАСИЛЯ ПОТОЧНЯКА»
  • Суб, 24/12/2016 - 00:17

У Львові вийшов друком щоденник духовної боротьби з невиліковною онко – недугою молодого священика УГКЦ о. ВАСИЛЯ ПОТОЧНЯКА.  У своїх записах священик ділиться думками  і  дає поради для тих, кого спіткало подібне горе. 

З порад о. Поточняка:

Що НЕ  ПОТРІБНО  робити друзям і близьким хворого: 

1.    плакати, жаліти, співчувати, заживо хоронити;

2.    увесь час говорити про  хворобу і тих, що хворіли;

3.   розказувати про свої хвороби, приблизно таке: «а у мене грижа…»

4.  не говорити багато і не розпитувати: «А де будете? А що там є?» 

Що ПОТРІБНО  робити друзям і близьким хворого: 

1. Потрібно здорово і по-християнськи дивитися на хворобу:

2. підтримати на думці, що з цього виходять;

3.      Бог — господар Життя;

4.  запропонувати допомогу і контактувати (телефон, е-мейл, скайп) ненав’язливо, але бути готовим, щоб хворий виговорився;

5. під кінець — пожартувати;

З думок священика: 

У неділю, 2 вересня 2012 р, я вирішив жити Життям. Не замикатись, не жалітись, не сумувати. А радіти, помагати, завершувати розмови, зустрічі у добрих взаєминах.  Я сповідав і служив у Вишгороді. Так добре. Ніхто нічого не знає…

….Довго молюсь. Якось стає мені страшно за майбутнє. Чи витримаю у стіп Ісуса? Чи не зламаюсь у вірі? Чи буду до кінця світитись радістю і надією, передавати Божу силу і любов?.. Ще в цей понеділковий вечір відсилаю смс-ки до усіх знайомих (близько 30-ти). Такого змісту: «Хворий, їду за кордон на лікування… Прошу молитись…» Дві незрозумілі «підтримки» отримую в цей день від близьких: Одна: дзвонить і плаче… А це — страшніше за все. Так не можна. Я теж хотів плакати… Друга: запитує, куди їду. Теж недоречно…

 

…Все ж важливо не те, скільки ти живеш років, а те, як ти живеш. Якщо Господь вважає, що моє життя і  період терпіння будуть вистачаючими задля спасіння моєї душі і заохоти до духовного життя ще когось, то хай так буде! На славу Божу!...

Під час молитви «З нами Бог, зрозумійте народи і поклоняйтеся, бо за нами Бог!» у Божому гробі мене якось просвітило світло невидиме. Здається, Боже світло. Віра і  світло як найосновніші у  моєму подальшому складанні жертви Богу. Тому прошу у  Господа надалі сіяти миром, любов’ю, добротою, глибиною та вірою.

Кожне «Господи Ісусе Христе...» має велику вагу. Я це відчуваю щодня, щогодини, щохвилини. З ласки Божої я, здивований новим для мене покликанням, бажаю свідчити усім Вам велику Божу милість, яка зцілює тих, хто усю надію покладає на Нього. Навіть, коли і не дуже готувався до такого виду служіння.

Дорогенька жива Церкво! Останніх декілька днів, внаслідок поєднань хіміо — та радіотерапії, фізично мені стало трохи важкувато: майже цілковите загальне ослаблення організму зі своєрідними симптомами. Саме тому поручаю свої маленькі фізичні терпіннячка Божому часові спасіння. Також намагаюсь пережити «свій час» в Бозі дуже свідомо і подячно, преображаючи його на проповідь любові, прослави і вдячності

Чому Бог забирає мене ? У молитовній тиші я вдумувався в це питання (вкотре поставлене за останні два тижні). Моя остаточна відповідь — «Так треба». Саме тому молюсь тими днями за словами ап. Павла «молитвою і благанням з подякою»…

Щоденник можна придбати у магазині видавництва «Свічадо»

 

Підготувала  Христина Кутнів