З Різдвяного. Часть ІХ – Прикінцеві роздуми
  • Птн, 02/01/2015 - 23:22

У різнобарвній палітрі звичаїв, обрядів та вірувань нашого народу є багато більше аспектів, аніж вони були окреслені у попередніх частинах цих роздумів над різдвяною тематикою. І ці попередні частини – то навіть не дослідницький шурф, не буріння вглиб, а тільки спроба погляду на саму поверхню. Спроба відчитати семантику, втрачену і не зрозумілу, а яка залишається присутньою у народній традиції, яка часто тільки злегка припорошена християнським виглядом.

Проте, навіть цей поверхневий огляд, чи навіть радше всього-на-всього його спроба, дає уже доволі чітке уявлення про багатозначність традицій народу. Традицій не до кінця християнізованих, або й взагалі таких, які християнізувати дуже важко, а то й неможливо.

До нехристиянізованих народних традицій потрібно ставитися дуже обережно, мудро відсіваючи полову від зерен, від «насінин Лоґосу» св. Юстина. У всьому цьому завжди необхідно мати перед очима, що йдеться про інкорпорацію в життя народу Божого звичаїв, традицій, обрядів та обрядових текстів, які, пройшовши християнську реінтерпритацію, мали б стати своєрідним дидактичним матеріалом, який покликаний не лише навчати дітей, але й дорослим пригадувати правди віри.

Добрим прикладом і орієнтиром у цьому може слугувати підхід юдейської релігійної традиції, яка, інкорпорувавши у себе народні звичаї, які виникали впродовж історії ізраїльського народу, надала їм виключно релігійного змісту, перетворивши їх на розгорнутий дидактичний матеріал, який навчає дітей, пригадує дорослим і одночасно актуалізує правди віри юдейства у теперішньому часі.

Юдейський принцип святкування релігійних свят – zikaron – і спомин, і усьогоднення подій, що відбулися в історії вибраного народу, подій священної історії, які вказують на Божу спасительну інтервенцію в історії народу Божого, може і нам бути дороговказом у завданні інкорпорації народної традиції у християнство.

Цей принцип ми, фактично, уже віднаходимо у святкуванні Євхаристії, яка відбувається тут і зараз, але й одночасно актуалізує Христову відкупительну Жертву на Голготі.

Звісно, що в народних звичаях ця актуалізація не може відбуватися у той реальний спосіб, у який вона відбувається в часі звершення Євхаристійної Жертви. Але навіть саме чисто психологічне переживання актуалізації подій історії Спасіння, як це уже фактично відбувається у наших колядках, відкриває людині можливість пережити Таїнство Народження Воплоченого Слова у кращий, дієвіший спосіб.

Іншим моментом, який необхідно враховувати при спробі християнської реінтерпритації нехристиянізованих різдвяних (у ширшому значенні цього слова) народних традицій є опертя такого тлумачення на християнську традицію – біблійну, святоотцівську, літургійну. Така реінтерпритація не мала б, без надзвичайно гострої на то потреби, множити нові символи чи надавати символам народної традиції суперечливої інтерпритації, яка би конфліктувала з християнською традицією.

Також, при відділені здорових зерен народної традиції від поганської полови слід мати на увазі, що безневинного поганства не існує і ніколи не існувало. Дитячий інфантилізм у підході до «безневинних» традицій і звичаїв насправді у даному випадку, зрештою, як і в будь-якій хоч трішки серйозній справі, був би лише шкідливим.

Адже коли ми говоримо про безневинність, нешкідливість, дозволеність певних звичаїв, традицій, обрядів, обрядових текстів, які прийшли до нас з поганського часу і не отримали християнської реінтерпритації, то легковажимо основним поняттям Божого Об’явлення – Союзом Бога з людиною, вибраним народом, людством.

Легковажно потакаючи поганським традиціям, ми, фактично, руйнуємо Союз з Богом і вчимо того ж самого інших. Легковажимо Богом Союзу, забуваючи, що ціна Нового Союзу – Кров Божественного Спасителя.

Відкупивши кожного з нас такою неймовірною ціною – ціною Крові Свого Сина, Бог не тільки має повне і абсолютне право на нас, але й має повне право бути Богом Ревнивим. Тобто Таким, Який не терпить нічого нечистого, в той чи інший спосіб пов’язаного з наданням Божої честі комусь чи чомусь, окрім Нього Самого.

Не реінтерпритовані поганські традиції – це символи віри в богів, які не є богами, а лише демонічними істотами. Ігнорування цього аспекту залишків поганських вірувань, традицій, обрядів й обрядових текстів у нашій народній традиції, в реальності, залишає наш народ відкритим до демонічних впливів, а також гнівить Бога.

Знову ж таки, не слід забувати, що всяка Божа заборона чи Божий наказ не є зовнішнім для нас актом Його волі. Вони всього-на-всього є Божим поясненням нам нашої природи, Ним сотвореної, і тому є досконало згідними з нашою природою, хоча і зраненою первородним гріхом, але відкупленою Христом. Ці Божі накази відображають також і правила, чи радше закони функціонування духовного світу, які, насправді, і ми нерефлекторно розуміємо у глибинах свого єства. Тобто, Бог Своїми наказами чинить нам зрозумілими і чітко сформульованими закони нашої власної природи та духовного світу, які ми в глибинах свого єства відчуваємо, але не все здатні чітко і ясно сформулювати. Адже суть Божого Закону – вказати на гріх, на небезпеку, щоб уможливити людині певний прохід до Спасіння. Звісно, що і в цьому потрібно обережно пильнувати, щоб не скотитися до формального законництва, яке вбиває дух і не несе людині жодної користі.

Використовуючи ці принципи, можна створити ефективну систему приготування народу Божого до святкування Різдва і свят різдвяного циклу.

У попередніх частинах ми розглянули лиш найрозповюдженіші народні звичаї різдвяного циклу. Тому саме їх можемо спробувати розглянути як приклад.

Перш за все, спробуймо їх класифікувати за принципом: що можна християнізувати, а що у своїй суті противиться християнській реінтерпритації.

Так доволі розповсюджені ворожіння на Андрія чи Катерини уже тим, що вдаються до «передбачування» майбутнього не можуть бути ніяк інтерпритовані у християнському ключі. До цієї категорії належать також і підкидання ложки куті до стелі з метою довідатися, яким буде наступний рік.

Доволі проблематичним виглядає можливість християнської реінтерпртації поганських процесій маланкування та водіння кози. Виглядає на те, що відродження та популяризація цих звичаїв нівелює просто таки унікальний досвід інкультурації, проведений Київською Церквою, яка чи не єдина з християнських Церков зуміла надати християнський зміст і форму індо-європейського поганського звичаю процес ій масок у часі зимового сонцестояння, створивши християнський вертеп.    

Іншою проблемою є цілий пласт народних обрядових текстів, пов’язаних зі звичаєм сіячів на Новий Рік. Тут потрібна доволі клопітка праця по просіванню самих текстів і подальшою популяризацією тих, які піддаються християнській інтерпритації у формі побажань-благословень. Звісно, цілий комплекс народних забобонів, пов’язаний з цим звичаєм, потребує жорсткого розвінчанням душпастирями на конкретних місцях.

Також і багато потужніший пласт щедрівок, які у своїй великій більшості є просто уривками поганських гімнів слов’янського язичництва, просто вимагає від нас вивчення, просівання та  християнської інтерпритації. 

Здається можливим використання звичаю вечорниць у передріздвяний час, як зборів неодруженої молоді з метою її соціалізації, а також як доброї нагоди для передшлюбної катехизації, а також приготування до святкування Таїнства Народження Воплоченого Слова Божого.

Питання християнської інтерпритації дідуха-снопа, на превеликий жаль, до сьогодні залишається відкритим. Спроба інтерпретувати його, як символ Христа – не витримує критики. По-перше, це кардинально заперечує народне уявлення про дідух, як символ пов’язаності з предками і врожаєм. По-друге, сніп пшениці, реінтерпритований як символ Христа, не вкладається в християнську традицію.

У Святому Письмі сніп збіжжя – частий символ достатку, матеріального добра. Проте одна з Христових притч про Царство Небесне відкриває дорогу до інтерпритації дідуха, яка має свою паралель в народному уявлені. Йдеться про притчу про пшеницю і кукіль (Мт. 13,24-30). Тобто, у даній притчі снопи пшениці символізують народ Божий, який, принісши добрий плід, ще не осягнув повноти Спасіння (не зібраний іще у Божі комори), але уже має певність осягнення цього Спасіння. У цьому контексті і притча про сіяча (Мт 13,18-23 // Мк 4,13-20 // Лк 8,11-15) та заклик до молитви про місію (Мт 9,38) добре узгоджуються з контекстом тлумачення снопу, як символу Божих вибранців, які ще не осягнули повноту Спасіння (не зібрані у Божі комори), але уже мають певність цього спасіння. Але не і снопу, як символу Христа.

Більше того, необроблене зерно з часів св. Ігнатія Антіохійського отримало в християнській традиції тлумачення Божих вибранців, які усе ще знаходяться на шляху спасіння: «Дозвольте, щоб я став поживою звірів, через яких я зможу прийти до Бога. Я – Боже збіжжя і зуби звірів змелять мене, щоб я став чистим Христовим хлібом» (Послання до римлян ІV,1).

Тобто, реінтерпритація дідуха-снопа мала б іти шляхом пов’язування його з народом Божим, який знаходиться на шляху спасіння. Тому дідух-сніп може бути інтерпритований, як символ зібраного з усіх кінців землі народу Божого або навіть і предків, які в Чистилищі очікують осягнення повноти спасіння, чи навіть тих, хто вже осягнув Спасіння в Царстві, про те ще не осягнув повноти спасіння, очікуючи воскресіння тіла. Останнє тлумачення видається найбільш адекватним.

Таке тлумачення до певної міри знаходиться у драматичному протиставлені просфори з медом на початку Святої Вечері, яка символізує хліб слова Божого, його солодкість та поживність і солодкість плодів Спасіння, як рівно ж і зберігає натяк на Євхаристійний Хліб та дідуха-снопа – символу зібраного народу Божого, який усе ще очікує осягнення повноти Спасіння у воскресінні тіла. Звісно, що така інтерпритація виключає цілком і повністю усяке спалювання дідуха. Проби певної частини «латинофобів» протягнути проблематику латинізації на чисто народний звичай є доволі недолугими та смішними. Адже народні звичаї та обряди розвиваються, виникають, щезають за логікою, відмінною від розвитку церковного обряду (ritus). Звичаї одного народу можуть бути інкорпоровані сусідами у власну народну традицію, отримати в ній свій розвиток та специфічну інтерпритацію. Більше того, зовнішньо подібні звичаї можуть мати зовсім інше походження, маючи іншу семантику. Так просфора в галичан та оплаток в поляків у часі Святої Вечері мають, вочевидь, відмінне походження – оскільки у поляків це є символ приходу Христа, а в галичан – символ солодкості спасіння, принесеного Христом та поживності і солодкості Його слова. Спроба перенесення поняття «латинізація» на народні традиції вказує, з одного боку, на брак розуміння різниці між народними звичаями і церковним обрядом (ritus), а з іншого – на ідеологічну заангажованість, яка позбавляє здатності до критичного мислення.

Туди ж належить і недолуга спроба тлумачити українську кутю у сенсі візантійського колива. Оскільки тут зовсім відмінною є сама семантика. Візантійське коливо є історичною згадкою про порятунок християн від осквернення поганськими жертвами, а слов’янське коливо, в першу чергу в балканських слов’ян, безпосередніх сусідів Візантії, пов’язується з поминальною трапезою. Слід також зазначити, що варена пшениця з медом відома також і бургенландським хорватам та лужицьким сорбам, які не мають жодного стосунку до візантійської церковної традиції, проте зберегли ряд архаїчних слов’янських звичаїв.

Доречно зазначити, що типово візантійське протиставлення колива і поганської їжі не відоме є у світі народних традицій слов’ян. Можна з дуже великою натяжкою бачити таке протиставлення в Чині благословення Колива в ІІ частині Требника митрополита Петра Могили, але сам контекст молитви благословення колива у своїй семантиці несе скоріше навантаження проголошення вищості благословенної їжі над не благословенною і першості споживання рослинної їжі над тваринною, але саме пряме протиставлення «християнської» та «поганської» їжі, як таке, є відсутнім.

У спробах прямого виведення народних звичаїв з церковно-літургійних приписів потрібно бути надзвичайно обережним, щоб не виставляти християнське тлумачення народних звичаїв на сміх перед науковим етнологічним та етнографічним середовищем.

Окрім цього, не маємо жодного науково зафіксованого повідомлення про будь-яке пов’язування української куті з візантійською інтерпритацією колива. З етнологічного матеріалу, який є на даний момент доступний, можна скоріше виводити кутю з оригінального слов’янського звичаю поминання померлих, у якому кутя – символ солодкого, багатого загробного життя предків у Велесовому світі вічної весни, аніж з візантійського запозичення.

Такі спроби «овізантійщення» куті є скоріше виразом впливу германського ментального расизму, який до сьогоднішнього дня «науково» обґрунтовує варваризм слов’ян і їхню нездатність до творення народної культури, зводячи усю культуру слов’янських народів до низки запозичень від греків, романів, германів чи тюрків.

А реальний, незаангажований якимось черговим «-фільством» чи «-ізмом» погляд, свідчить про оригінальність слов’янської куті. Більше того, сама етимологія слова кутя не дає підстав ототожнювати слов’янську кутю з візантійським коливом. Кутя етимологічно пов’язується з слов’янським кутѫ – замочений для приготування їжі горох, а це в свою чергу веде нас до праслов’янського дієслова kutiti – оберігати, охороняти, виховувати, що в свою чергу веде нас до кореня kut – кривий, зігнений предмет, що, знову ж таки, веде нас до семантики, пов’язаної з світом Велеса, з світом померлих.

Ймовірне церковно-слов’янське запозичення коливо (можливо, від грецького κόλλυβα – дрібна розмінна монета) також не зовсім здається потрібним. Адже «коливо» можна етимологічно вивести від праслов’янського koltь – вимолочена солома, чим зникає потреба запозичення з грецької. У цьому випадку церковно-слов’янське коливо просто би означало продукт молотьби.

З усього вище сказаного можемо прослідкувати зв’язок слов’янської куті з померлими, а можливість вивести і кутя, і коливо з праслов’янської мови укидають потребу «запозичувати» цю їжу з якоїсь гіпотетичної, втраченої візантійської літургійної традиції. Адже, окрім згаданої згадки колива у Требнику митрополита Петра Могили, інших літургійних звичаїв, пов’язаних з «візантійським» тлумаченням куті, не фіксуємо. Також слід звернути увагу, що сам заголовок у Могилиному Требнику «Чинъ блг҃ословеніѧ Колива, сіестъ: Кутіи, или вареной пшеници с медом смѣшанои, и различными ѡвощами ѹкрашенной, и въ ч҃ть и памѧ҃ Гд҃ких Праздникѡв или с҃: Бж҃іих въ Цр҃ков приносимой» вказує на потребу тлумачення того, що таке «коливо». Тобто, Требник Могили уточняє, що коливо – це кутя, яку на празники приносять в церкву. Така згадка вказує на використання куті поза контекстом, у який його прагне поставити митрополит Могила. А також вказує на запозичення слова «коливо», але і на те, що сама страва існувала під назвою кутя до цього. При цьому запозичення з слов’янської, а не грецької мови. Реалізація кореня kolt- як kolyt- могла відбутися в одному з слов’янських діалектів і то, скоріш за все, саме в одному з староукраїнських. 

Тобто, говорити про кутю, як про візантійське запозичення немає жодних підстав. Кутя – це слов’янська обрядова страва, скоріш за все, пов’язана з поминанням померлих – слов’янські балканські звичаї споживання куті на поминальних трапезах, поминання предків в контексті поганських звичаїв Святого Вечора. А спроба пов’язати її до візантійського колива випадає з контексту звичаїв Святого Вечора і виглядає доволі неприродньо і штучно. Власне в цьому випадку – «візантійського» тлумачення куті – стикаємось не з науковою думкою, а з виразом українського комплексу неповноцінності, підпертим «науковим» германським антислов’янським расизмом. Саме тому «візантійська» версія походження куті є такою, яка би мала бути відкиненою.

Реінтерпритація ж куті, як символу багатства та солодкості небесного столу добре лягає як у сам контекст Святого Вечора, так і несе відповідне дидактичне навантаження, яке візантійський «коливізм» не передбачає.

Відкритим до християнської інтерпритації є також і чисто поганський звичай залишати їжу душам померлих в часі Святої Вечері або й після неї. Подібний звичай можемо спостерігати в юдеїв в часі пасхального седеру, коли залишається вільний стілець, який символізує очікування приходу пророка Іллі перед приходом Месії. Тобто юдеї, очікуючи на прихід Месії, наголошують на усвідомленні драматичності очікуванні Божого Спасіння, адже пустий стілець вказує на відсутність очікуваного.

Тому, виглядає доцільною можливість реінтерпритації поганського звичаю залишання їжі для душ померлих в часі Святої Вечері, як знаку очікування Другого і Славного приходу Месії, що більш як 2000 років тому народився у Вифлеємі. Тобто, цій лишній тарілці з кутею можна надати значення очікування приходу Іллі та Еноха перед Поверненням Христа у Славі.

Усі згадані у цьому і попередніх текстах народні традиції й звичаї усе ще потребують свого переосмислення у контексті християнського святкування свят різдвяного циклу, приготування до самого Різдва, а також душпастирських завдань і потреб. Шкода, щоб багатство наших народних традицій пропадало не використаним або, гірше того, відкривало людей на діяльність сил зла.

Завдання переосмислення та ефективного використання народних традицій у душпастирюванні задля осягнення духовної користі народу Божого, на превеликий жаль, в українському християнстві залишається відкритим. Безплідність сучасного українського богослів’я і душпастирства у цьому напрямку є доволі серйозним показником того, що щось не так у нашому теперішньому душпастирюванні, а також як і в богословській освіті, так і в самому богослів’ї. Дай Бог, щоб це враження було просто помилковим враженням, а не діагнозом.

Але, як би там не було – Веселих всім Свят!

о. Орест-Дмитро Вільчинський

 

З Різдвяного. Часть VІІІ – Поганські гімни на Йордан

З Різдвяного. Часть VІІ – «Та й прийдут до тебе три празники в гості»

З Різдвяного. Часть VІ – Три дни свєт

З Рідвяного. Часть V – Святий Вечір в очікувані Різдва Христового

З Різдвяного. Часть ІV – Поганський святий вечір

З Різдвяного. Часть ІІІ – Приготування до Різдва

З Різдвяного. Часть ІІ – Поганська перспектива народного святкування Різдвяного циклу

З Різдвяного. Часть І – Шклянка маку