- Нед, 21/12/2014 - 19:42
Християнство впродовж своєї історії в більшій чи меншій мірі християнізовувало звичаї народів, до яких воно приходило. І в середовищі нашого народу Церква досить вдало зуміла охрестити чисто поганські звичаї, надавши їм нового, християнського змісту. Але добра частина поганських звичаїв, без жодного християнського значення, залишилась. Тож часто-густо святкування свят, чи то Різдвяних, чи Великодніх, чи Господських, чи Богородичних, чи просто вшанування святих, насправді, являють собою мішанку християнства з відвертим поганством.
І Різдвяні Свята не є виключенням. Їхнє святкування дуже часто обертається на те, щоб бути і Богу свічкою, і чорту кочергою. Якщо певні поганські елементи доволі легко виявити, бо їхнє значення усе ще залишається зрозумілим і на поверхні, то до певних інших елементів потрібно уважніше придивитися, щоб побачити їхній генетичний зв’язок з поганським світоглядом наших предків.
Це ті обряди, вірування і звичаї, які втратили своє тлумачення, і багато наших сучасників дотримується їх тільки тому, що так робили діди-прадіди. Те, що їхнє значення забулося, не означає що вони позбавленні значення, або що це значення в теперішньому часі неможливо віднайти.
Символи – а обряд, звичай це властиво і є символічний акт – не можуть існувати без свого смислового наповнення. Тому, навіть якщо символ використовується без надання йому конкретного наповнення, цей смисл там так чи інакше є присутній.
Для прикладу. Якщо колись християни використовували чисто поганський сонячний символ свастики, як символ Христа – Сонця Правди, то в східних вірування він має свій смисл, або як колесо постійних народжень, або як символ сонця, то у більшості людей західного цивілізаційного кола він асоціюється із злочинною ідеологією та діяльністю нацизму.
І навіть якщо хтось прикрасить себе свастиками, байдуже лівосторонніми чи правосторонніми, просто як прикрасами, не надаючи цьому символу жодного значення, для свого оточення він, сам того не бажаючи, стане джерелом відповідної інформації. Його ж оточення надасть цьому символу відповідного смислового наповнення.
Ми живемо не тільки в оточені тілесних, але й безтілесних істот. І невидимому світу ми також надсилаємо відповідну інформацію. Саме тому екзорцисти застерігають вірних від використовування тих чи інших символів, тієї чи іншої поведінки, щоб не стати жертвою дії сил зла.
Якщо ми вершимо якийсь обряд, дотримуємося якогось звичаю, який не розуміємо або не знаємо змісту, якщо ми співаємо, на перший погляд, беззмістовних пісень чи пісень якогось чудернацького змісту, то маємо усі шанси відкрити себе на дію саме тих сил, під дію яких не слід потрапляти.
Цим не слід легковажити. Святе Письмо в багатьох місцях однозначно твердить: поганські боги – це демони. Знаємо, що злі духи не шанують людську свобідну волю, а стараються при першій-ліпшій нагоді взяти її під свій контроль. Тому, коли ці безсмертні безтілесні, але дуже дієві істоти бачать виконання якогось обряду, яким виконувалась їхня воля, а якому не надано християнського сенсу, вони, вочевидь, мають повне право вважати, що вони мають право на виконавця такого обряду. Чи якщо вони чують пісню, яка, фактично, є слабо замаскованим поганським гімном, чи його частиною, яким їх віками прославлялося, то вони, знову ж таки, вочевидь, мають право вважати виконавця цього гімну своєю власністю.
До цього часу, багато наших народних обрядових практик і звичаїв, наших апокрифних колядок та більшість щедрівок залишаються для нас незрозумілими, а спроби знайти ключ розуміння часто виявлялися невдалими, недолугими і смішними. Тільки серединою нульових років ХХІ ст. зусиллями славістів й етнологів вдалося знайти ключ, який хоч частково відкриває значення і зміст народної спадщини слов’янських народів. Цей ключ уже знайшов своє лінгвістичне, археологічне, фольклористичне, етнографічне, етнологічне підтвердження. Тобто йдеться про наукову теорію, яка дає можливість розкрити до цього часу невідомий чи спірний смисл народних звичаїв, обрядів, пісень, вірувань.
Коротко цю теорію можна описати наступним чином: у народних обрядових піснях, звичаях, віруваннях і обрядах збережено релікти поганського світогляду слов’ян. Співставивши увесь матеріал, відповідний усім слов’янським народам, можна реконструювати частину дохристиянського світогляду слов’ян, більше того, можлива реконструкція частин самих слов’янських поганських гімнів.
Результати таких багаторічних досліджень уже зараз дають доволі зрозумілу картину. Науково можемо потвердити існування у слов’ян п’яти поганських божеств: Перун, Велес/Волос, Мокош, Ярило, Мра/Марена. Також можна з великою певністю говорити про сліди віри у верховне божество. Можливо, верховне божество носило теонім Сварог. Практично усі інші імена слов’янських божеств можна з великою дозою певності приписати цій п’ятірці. Доволі загадковими залишаються теоніми Стрибог і Хорс.
Слов’яни вірили, що світ тридільний: Рай – сухе, золоте царство Перуна, край – світ живих людей, і вирій – підземний світ мертвих – вологе царство Велеса. Світ це і світове дерево, і світова гора одночасно. На горі двір Перуна. Він також і сокіл/орел, що сидить на золотій гілці вершини світового дерева. При корінні дерева, на водних джерелах сидить змієликий Велес. Велес час від часу не дає воду, і тому Перун товче/пере його громами, щоб світ мав воду і не загинув.
Мокош – Перунова дружина невірна. Воно пів року з чоловіком, а пів року з коханцем – Велесом.
Перун – райський бог, який встановлює справедливість і підтримує світовий порядок. Він утіловлює принцип священного порядку. Велес – бог вирію, бог худоби і диких звірів, бог мертвих, бог магії, торгівлі, поетів, можливо знахар. Він утіловлює принцип хаосу, безладу. Мокош – мокра. Богиня жіноцтва, долі, вона володарка дверей, що відділяють світи. Але вона є і сонце.
У час зимового сонцестояння у Перуна і його дружини Мокоші народжується двійнята – Ярило і Мара. Велесові слуги викрадають малого Ярила, якого Велес виховує, як свого спадкоємця і сина. На весні, Ярило – хлопець до женячки готовий, виривається з вирію, приносить весну в світ людей. Він зустрічає свою сестру Мару, вони закохуються і одружуються, що є умовою плідності худоби, птиці, полів, садів, людей. Невірний Ярило, зраджує Мару з іншою, тому Марині брати його вбивають, а Мара перетворюються на злу Марену – настає зима.
Також, як і більшість індо-європейців, слов’яни вірили, що ніч переходу з старого року в новий – це ніч хаосу, ніч, коли мерці присутні в світі живих, ніч небезпек, ніч, в яку спати не можна.
Слов’яни святкували новий рік навесні, коли будилася природа, святкували також і народження Ярила в час зимового сонцестояння. Із запровадженням християнства і християнського нового року, звичаї новорічні мігрували у зиму, звідси й нелогічність сіяння на Новий рік чи побажання плідності в щедрівках. Частина поганських новорічних звичаїв лишилася прив’язаними до весняної пори – християнського Великодня.
Цей науково обґрунтований реконструктивний контекст дає нам змогу поглянути на деякі наші різдвяні звичаї з іншої перспективи. Доречно згадати, що доброю частиною саме український матеріал використовувався для віднайдення забутого змісту і смислу звичаїв, вірувань, обрядів, поетичних текстів стародавніх слов’ян. Але про це у наступній частині.
P.S. Для критиків і допитливих пропоную список літератури. Там можна знайти виклад теорії, на яку опирається це тлумачення і яка відіграватиме певну роль у наступних частинах:
BELAJ Vitomir, Hod kroz godinu. Pokušaj rekonstrukcije prahrvatskog mitskog svjetonazora, Zagreb, 2007.
KATIČIĆ Radoslav, Božanski boj. Tragovima svetih pjesama naše pretkršćanske starine, Zagreb, 2008.
KATIČIĆ Radoslav, Gazdarica na vratima. Tragovima svetih pjesama naše pretkršćanske starine, Zagreb, 2011.
KATIČIĆ Radoslav, Zeleni lug, Tragovima svetih pjesama naše pretkršćanske starine, Zagreb, 2010.
KATIČIĆ Radoslav, Vilinska vrata, I dalje tragovima svetih pjesama naše pretkršćanske starine, Zagreb 2014.
MARJANIĆ Suzana i PRICA Ines (uredile), Mitski zbornik, Zagreb 2010.
PLETERSKI Andrej, Kulturni genom. Prostor in njegovi ideogrami mitične zgodbe, Ljubljana, 2014.
PLETERSKI Andrej i VINŠĆAK Tomo (urednici). Perunovo koplje, Ljubljana, 2011.
VINŠĆAK Tomo, Vjerovanja o drveću u Hrvata, Jastrebarsko, 2002.
о. Орест-Дмитро Вільчинський
