A.S. Перед прочитанням цього тексту рекомендовано прочитати ось цей текст, щоб уникнути нерозуміння і непотрібної необґрунтованої критики.

Наші святвечірні звичаї і вірування мають багато пережитків, успадкованих від часів поганства, а які так і не отримали свого християнського тлумачення. Ці пережитки настільки явні, що їх видно і неозброєним оком.

Почнімо з найвиднішого – з вірування у присутність душ предків. Так широко є розповсюджений звичай залишати тарілочку куті чи іншої поживи для душ померлих. Як християни, знаємо, що душі померлих не потребують такої жертви. Це дійсно залишок поганського жертвування духам предків, яке широко розповсюджене у різних формах поганства. Фактична віра у присутність духів чи душ померлих у нашому світі в часі ночі перед Різдвом є залишком новорічних поганських вірувань, що ніч перед настанням Нового року – це ніч хаосу, ніч, коли зникають границі між світами і час стає також змішаним. Погани вірили, що цієї ночі душі предків виходять з світу мертвих і, щоб вони не шкодили живим, їх потрібно умилостивити. Саме тому залишали їм їжу, як одну з форм жертви. Звісно, що ані такий звичай, ані таке вірування не можуть отримати жодного християнського тлумачення.

Оскільки звичай цей пов’язаний з діленням їжею, то вартувало б душпастирям докладати зусиль, щоб замінити цей звичай на запрошення до родинного святвечірнього столу одиноких людей, щоб і вони у цей святий час не відчували себе полишеними. А також слід роз’яснювати вірним поганський характер цього звичаю. Адже цей звичай – аналогія спіритизму. Так як у спіритизмі, коли хочеться отримати контакт з померлими, насправді отримується контакт зі злими силами. Так і цей «безневинний» звичай, насправді, відкриває родину, яка його практикує, на ворожий вплив світу зла.

Іншим пережитком поганських вірувань є звичай на Святвечір заносити до хати залізне господарське приладдя. Оскільки хата сприймалася багато безпечнішим місцем, як ззовні, то, з точки зору поганської логіки, існувала потреба щонайцінніші матеріальні речі перемістити до хати, щоб убезпечити їх від сил хаосу, які вчиняють розгул новорічної ночі.

Ще одним проявом віри в симпатичну магію (подібне подібним) є звичай, який наказує дітям після святої вечері залазити під стіл, де уже покладено господарський реманент, і квокати, крякати, кукурікати, мукати, мекати, бекати і тому подібне, щоб велося на господарстві. Також і звичай підкидати до стелі ложку куті й ворожити з того, скільки її заліпиться за стелю, християнським чи безневинним не назвеш.

Також виразним поганським символом, який «прикрашає» хату в різдвяному часі є дідух.

Сама назва цього снопу уже вказує на можливість його зв’язку з інтегральним поганським світоглядом. Народна етимологія цієї назви доволі зґрапна: дід + дух = діддух → дідух. Наскільки така етимологія не здавалася наївною, смислово вона не позбавлена сенсу. Але про це трохи згодом.

Для допитливого користувача верхньодністровського (галицького) наріччя і нарічь сусідніх з ним може кинутися в оці (чи ліпше запасти в вухо), що галичани люблять казати вуйко, стрийко, татко, але що з дідом? Чому дідусь або дідо? Ну, що ж, спробуймо додати до цього слова суфікс –ко: дід + -ко = дідко → дідько, дітько! Саме таку етимологію назви злого духа дає 2 том «Етимологічного словника української мови. В семи томах», видавництва «Наукова думка», 1985 року видання на сторінках 87-88.

Тобто, слово дід використовувалось нашими поганськими предками з суфіксом –ко (на думку частини лінгвістів у найменуваннях родичів додавання цього суфіксу означало особливу близькість з родичем) використовувалось для означення, якоїсь істоти, яку з прийняттям християнства почали ототожнювати зі злою силою.

Як свідчать етнографічні матеріали з різних куточків слов’янського світу, найбільш і найчастіш табуїзованим було ім’я поганського громовика Перуна. Є певні підстави твердити, що, принаймні на теренах галицьких хорватів та волинських дулібів, ім’я Перуна замінювали на дідько.

То, може, дідух символізує Перуна? Не поспішаймо з висновками.

Погляньмо перше на дідуха з точки зору його функціонування у святвечірніх звичаях.

Обряди, пов’язані з дідухом, аж надто разять християнські очі. «Перед тим, як принести дідуха до хати, батько із сином (в давніший період, якщо не було сина, то з пастухом чи наймитом) ідуть до клуні, здіймають шапки і вклоняються дідухові». Тобто, снопу, який не зрозуміло що символізує, віддають честь. Щобільше, у деяких регіонах України зафіксований звичай, що коли господар ставить дідуха на покутті, то промовляє до нього: «Наситив єси, напоїв, нагодував, нагрів нас і нашу худібку, оберіг нашу ниву – подай ще краще в цьому році». Тобто маємо ритуал ідолопоклоніння, коли бездушному снопові дякують за минулорічний добробут і просять про добробут на майбутнє. Також, цьому снопу приносять жертви або кутю, яку ставлять перед ним, або йому пропонують їжу і питво – кутю та узвар.

Таке почитання вказує на високий статус цього обрядового предмету. Судячи з зафіксованих примовлянь, йдеться про божество, яке виконувало функції доброї погоди. Оскільки Велес не рахувався таким, то, вочевидь, тут йдеться про почитання Перуна. Перун, згідно з поганським уявленням, перебуває на золотій верхній гілці світового дерева, він живе у золотому теремі, він як громовик відповідає за вчасний дощ і погідну погоду влітку. Він є і дідько – пращур слов’ян. Золотавий пшеничний сніп – це його функціонал.

Отож, вносячи до хати дідуха, господар, фактично, закликає до свого дому духа поганського божка Перуна. І це цілком логічно. Напередодні ночі хаосу, що передує Новому року, хата, яка є своєрідним осердям людського життя та діяльності мусить бути убезпечена перед силами хаосу. Хто, як не божок, який за уявленням поган відповідає за порядок світобудови, мав би допомогти захиститися перед силами хаосу?

Чи мав би християнин ставити такого дідуха до своєї хати? Звісно, що ні. Поки дідуху не знайдеться дійсно християнська інтерпритація, не варто його вносити до хати. А тим більше до церкви, влаштовуючи потім парафіяльні дефіляди з його спаленням.

Дідух-сніп набирає популярності. Ну, це екологічненько, патріотичненько, але чи це по-христянськи? Звісно, ні. Виглядає, що десь близько 1000 років б’ємо себе в груди, що ми християни, а насправді у переддень християнського свята закликаємо до своїх осель Перуна, а не Христа. Але вибір лежить на кожному особисто.

о. Орест-Дмитро Вільчинський