З Різдвяного. Часть VІІІ – Поганські гімни на Йордан
  • Пон, 29/12/2014 - 18:45

Щедрий Вечір має символіку, практично ідентичну Святому Вечору, тільки без сіна під обрусом і соломи на долівці. Також заміть просфорою родина ділиться водою, освяченою в церкві напередодні.

Саме Богоявлення в народі носить назву Йордан. У народній традиції ця ріка займає значне місце, витіснивши до певної міри іншу символічну ріку – Дунай. Особлива роль йорданської води в народній традиції в слов’янському світі – доволі ізольована поява. Серед інших слов’янських народів такий пієтет до йорданської (чи в латинській традиції трьохкоролівської води) відсутній. Цілком ймовірно, що саме Велике Водосвяття вдало перекрило якийсь поганський празник, пов’язаний з почитанням води, а цілком можливо і водних джерел.

Це знову ж таки приклад вдалого заміщення християнськими звичаями чогось поганського.

Проте в народній традиції Щедрий Вечір і Йордан найбільше асоціюються з щедрівками – піснями, зміст яких часто є доволі дивний і не зрозумілий сучасному виконавцю.

Коли ж кинемо навіть побіжний погляд на тексти цих пісень, пробуючи вловити їхній зміст, то часто-густо опиняємося перед зачиненими дверима. Більшість текстів щедрівок, у найкращому випадку, можна трактувати хіба що як вираз поетичних фігур, які невідомо який зміст приховують. Ось приклад однієї такої щедрівки:

Котила сі грудка снігу, а в тій грудці панна Марусі,

Панна Марусі тримала ключі в правій руці.

«Ой ви, ключі, не звоніте, мого брачика не будіте,

Бо мій брачик прийшов з войска,

Приніс мені подаруночок,

Подаруночок – злотий перстеник,

Злотий перстеник на праву руку».

Христос ся раждає!

(с. Добровляни)

Що то за дурниці?! І якась дівка в грудці снігу, що кудись котиться, якісь ключі і ще й на додачу перстеник від брата, вибачайте на слові, але ні змісту людського, ні сенсу зрозумілого.

Невже народ віками співав дурниці, а ніхто навіть не задумався навіщо ці дурниці переносити з покоління в покоління? Чи, може, зміст закритий тим самим ключем в руках Марусі, а сам ключ вже давно втрачений?

Те, що ми знаємо на даний момент про календар дохристиянських слов’ян вказує на те, що слов’яни святкували прихід Нового року десь у весняний час, коли природа будилася з зимового сну. Тому-то й наші новорічні віншування та щедрівки так часто звертаються до тематики сіяння злакових і плідності тварин, птиці та людей. І це завершення зими знайшло своє відображення в словах щедрівки, у снігу, що котиться, – сніг котиться, відходить. Але щоби розплутати клубочок змісту нашої щедрівки, на мій скромний погляд, мусимо почати з кінця.

Брат приніс сестрі подаруночок – перстень на праву руку, а сам брат прийшов з війська.

Перш за все, ще не так давно, на початку ХХ століття, наші предки рідко полишали трошки ширшу околицю свого села чи міста. І часто рекрути були чи не єдиними, хто подорожував далі від решти люду. Військова служба тривала не один-два роки, а значно довше. І колишній жовнір, який повертався зі служби, був тим, хто приходив після довгої відсутності з далекого краю. Запам’ятаймо це: брат з пісні прийшов з далекого краю по довгій відсутності.

Не менш цікавим є подарунок, що його брат своїй сестрі приніс, – золотий перстень на праву руку. Дивний подарунок, як на подарунок брата сестрі. Золотий перстеник на праву руку?! Заручини брата зі сестрою?!

А ключі? Завершення зими – ключі?! Та й сестричка з гори на долину переміщається.

Нагадаймо собі слов’янський міф, викладений у ІІ часті. У скороченому переказі це би виглядало приблизно так. Мара/Марена, дочка Перуна, ключниця перунового двору, що стоїть на горі, зустрічає свого рідного брата Ярила, який до того часу був пастирем у підземному Велесовому світі, маючи Велеса за прибраного батька. Ярило приходить здалека після довгої відсутності. А Марена є та, яка ключами своєї матері Мокоші відкриває підземний світ Вирій, випускаючи з нього весну. Марена та Ярило закохуються одне в одного й одружуються. Цей інцест призводить до того, що природа стає знову плідною.

Наша щедрівка має більшість елементів згаданого міфу. Закінчується зима, бо Марена з ключами сходить з гори. Вона зустрічає свого брата, який повернувся після довгої відсутності з далекого краю і бере її собі в дружини, символом цього є подарунок – золотий перстень.

Може, ця щедрівка єдиний релікт?

Виглядає, що ні.

Слов’янська пісенна спадщина говорить про Марену, яка ходить по городі в очікуванні Ярила, яка передає частину батькової зброї, в одній версії яблуко – кулясту блискавку, в іншій сокиру або молот.

Наша щедрівка «В райськім городі росла лілія» цілковито відповідає контексту сакралізованого поганського дійства.

В райськім городі росла лілія,

Хто ж її садив? – панна Марія,

Як садила підливала, лілія си розцвитала

Гей же ж лілія.

В одній з версій город є райський – це, здається, найближча до старого тексту версія. Слов’яни уявляли світ розділеним на три частини: горішній Рай – золоте гілля вершини світового дерева або сухий верх світової гори – місце, що належить громовержцю Перуну, його синам, дружині Мокоші /частково, бо Мокош є й газдиня земного Краю/, земний світ людей, де головною господинею є Мокош,  і підземний світ вічної весни, куди ховаються птахи на зиму, куди на далекий захід відходять душі померлих – світ, яким керує Велес.

Тобто город належить до царства Перуна, і Марена, законна його дочка, походжає тим райським городом. Чергою до неї приходить батько, мати, брат, але нікому, аж тільки своєму миленькому вона дає лілію. Марена передає Ярилу свій спадок – частину батьківської зброї.

Лілія є старим символом бойової сокири і як така увійшла до європейської геральдики. На те, що лілія в цьому дійстві представляє сокиру, вказують і пісні з усього слов’янського світу, в яких дівчина, що походжає по городі, відмовляється надати якусь квітку чи плід будь-кому, крім миленького. У всіх цих випадках подарунок дівчини є зброєю.

Тож і ця щедрівка передає зміст поганського міфу, щоправда у трошки прихованій формі.

Якщо ж довіряємо лінгвістиці та народознавству, то мусимо визнати, що на Щедрий вечір наш нарід і далі співає поганські гімни, що оповідають міф про богів поганського слов’янського пантеону.

Часто ми співаємо пісень, не задумуючись над їхнім змістом, виконуємо формально обряди, навіть не намагаючись зрозуміти їхнє значення. Що більше, церковні анекдоти про «Оксану на вишні», чи «Аньола панськєго ктури танцовал з дзєвіцов Марійов» не виникли на пустому ґрунті. Багато є тих, хто  молять молитви, співають церковні пісні, гімни, тропарі без розуміння їхнього значення. І то не тільки біда нас, греко-католиків; від тієї хвороби страждають і римо-католики, і православні, і протестанти. Мусимо серйозно змінити свій підхід до реальності, бо інакше шизофренічна каша української псевдопобожності ніколи не буде прочищена.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

З Різдвяного. Часть VІІ – «Та й прийдут до тебе три празники в гості»

З Різдвяного. Часть VІ – Три дни свєт

З Рідвяного. Часть V – Святий Вечір в очікувані Різдва Христового

З Різдвяного. Часть ІV – Поганський святий вечір

З Різдвяного. Часть ІІІ – Приготування до Різдва

З Різдвяного. Часть ІІ – Поганська перспектива народного святкування Різдвяного циклу

З Різдвяного. Часть І – Шклянка маку


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць