Отець Олександр Смеречинський – військово-морський капелан Української Греко-Католицької Церкви. Своє покликання знайшов не одразу: його життєвий шлях, спершу не пов’язаний з Церквою, врешті прослався до монастиря, а опісля – до семінарії в Івано-Франківську. За словами самого о. Олександра, покликання до його священства вимолила покійна бабуся.

З 1998 року о. Олександр служить капеланом в Одесі. Тут він працював з торговими моряками, був душпастирем для особового складу Західної військово-морської бази (з 2018 року –  Військово-морська база «Південь») – одного із трьох місць постійного базування Військово-морських сил України.

З початком повномасштабної війни росії проти України до звичних обов’язків військового капелана додалися численні виклики, пов’язані з новими реаліями. У рамках проєкту УКУ «Малі історії Великої війни» розмовляємо з о. Олександром про те, як змінює війна військове капеланство, про складні питання, що постають перед людьми під час воєнних дій та роль священника і його проповіді в обставинах постійної небезпеки смерті, про морський апостолят і проєкт мережі опіки над українськими моряками по всіх портах світу.

Отче, бути військовим капеланом – це ваше рішення чи місія, яку вам доручили?

Звичайно, тебе можуть зобов’язати, але якщо воно не є твоїм, ти будеш тим займатися з послуху, й це буде неефективно. Тобто, є Церква, яка тобі пропонує, дає повноваження, але мусить бути і з твого боку рух назустріч. Кожне успішне служіння того чи іншого священника є десь в точці дотику твого руху назустріч руху Церкви.

А в чому ваша особиста мотивація, що провокує цей рух назустріч?

(Усміхається) На самому початку це була цікавість. Дуже люблю всякі незвідані, невідомі речі. Я хлопчина з Галичини, родом із Івано-Франківщини, до моря був дуже далекий. Коли в 1998 році прийшов на служіння до Одеси, капітан Сорокін мені запропонував піти до моряків, у порт. Я зеленого поняття не мав, що від мене хочуть, але мені було дуже цікаво. І ця цікавість була першою мотивацією служіння.

Уже потім, коли ти глибше пізнаєш середовище, народжується глибша мотивація. Є виклики, отже, треба щось із ними робити. Настав 2014 рік, мотивація і виклики абсолютно змінилися. Сьогодні постійно народжуються нові.

Як змінилися ваші завдання після 2014 року?

До 2014 року це була просто праця з військовослужбовцями, щоби особовий склад привести до Бога. Хоча в армії прозелітизм як такий заборонений, є таке формулювання, що капелан в армії задовольняє релігійні потреби особового складу. Я проти цього завжди бунтував, бо насправді в особового складу дуже мало релігійних потреб, які треба задовольняти (усміхається).Тому, навіть якщо більшість капеланів цього не казали, до 2014 року, все-таки це була проповідницька діяльність.

У 2014 році все змінилося, тому що Одеса із «задвірків» військово-морських сил перетворилася на їхню головну базу, виклики були неймовірні. Флот переходив (з Криму, який окупувала росія. – Ред.) до Одеси, Одеса була не готова, починалася війна. Тоді вірність Україні зберегло приблизно 30 відсотків особового складу ВМС. Були глибоко зранені родини, діти, які в один момент втратили все, і треба було давати тому раду.

Тоді здебільшого це було харитативне служіння, соціальна робота. Я був тоді, мабуть, найменшим священником, але водночас – найбільшим священником для особового складу військово-морських сил. Більшість не мала жодного досвіду спілкування зі священнослужителями.

Для вас як військового капелана 2022 рік і 2014 рік подібні за відчуттями?

І так, і ні. Так, тому що реальність війни на емоційному рівні була й тоді, й тепер, просто нині вона реалістичніша. Тоді до Одеси не прилітало, але ми чекали, що нас спробують захопити. І тепер ми чекали, як і тоді: в мене сумка була зібрана, в баку завжди було під зав’язку пального, щоби в будь-який момент евакуюватися.

Присутній ще момент смерті, оскільки зараз гине неймовірно багато людей, і не тільки військовослужбовців. Відчуття війни концентрованіше. Різниця, мабуть, у цьому, ну і постійні обстріли додають іншого забарвлення.

о. Олександр Смеречинський та Ярослав Грицак, український історик, професор УКУ

Як виглядає типовий день військового капелана?

На початку повномасштабної війни день починався дуже рано: пробудження о 5-й годині, якісь елементарні речі, які ти зранку робиш. Я люблю пити каву і дивитися у вікно. П’єш каву – вибух, було таке… Служба Божа, потім військові частини, волонтерка, і так увесь день. Увечері приїхав, впав, забувся. І так з дня на день протягом чотирьох місяців. У певний момент було відчуття, що втрачаєш зв’язок із реальністю, що це відбувається не з тобою. Крім того, постійно стикаєшся зі смертю. Це, мабуть, захисна реакція психіки, коли твоя голова тобі каже: «Це не може бути правдою, не може бути реальністю».

З якими питаннями до вас найчастіше приходять військові?

З питаннями життя і смерті, бо християнство дає найкращу відповідь на ці питання. Після того, як Христос воскрес, смерть над нами не панує. Наші хлопці всі відважні, але коли ти постійно в небезпеці смерті, ти не можеш не боятись. Якщо ти психічно нормальний, ці питання перед тобою постають, і мільйон разів мені доводилося говорити про це як на загал, так і особисто.

Є й такий момент: багато наших хлопців змушені були, захищаючи Вітчизну, вбивати, а це суперечить людській природі. Дуже багатьох хлопців і дівчат мучить питання: «Я вбив/я вбила, це гріх/не гріх, як з цим далі жити?». Пригадую, мабуть, другий день війни, після освячення штабу територіальної оборони, там заходила ДРГ (російська диверсійно-розвідувальна група. – Авт.), і були жертви. Люди потребували відповіді на питання життя і смерті. Найбільше були шоковані військовослужбовиці, яких недавно призвали, вони не мали ще досвіду. Було дуже складно, коли люди хотіли просто кидати зброю і йти, бо їм в голові не вкладалося: кров, нутрощі… Один хлопчина відмовлявся брати в руки зброю після того, як вбив. Треба було говорити, а інколи просто слухати, просто побути поруч.

Девіз нашого департаменту військового капеланства  – «Завжди поруч». Людина потребує не завжди відповідей, багато хто знає все, але їм треба просто поговорити, інколи висваритись, і цього буває достатньо. Військовослужбовці мають довіру: ти капелан, з тобою можна поговорити. Товариш може зрозуміти, може не зрозуміти; командир може не так сприйняти. А капелан – це саме той, з ким можна поговорити, і не буде жодних наслідків.

Можете провести якусь паралель із психологом, до якого люди звертаються?

І так, і ні. Насправді ролі психолога й капелана дуже часто плутають. Завдання психолога – налагодити функціонально спосіб твого мислення. А капелан повинен налагодити твої зруйновані війною взаємини з собою і з Господом Богом. Якщо психолог допомагає функціонувати з рації життя, то капелан має налагодити твоє функціонування, якщо так можна сказати, з погляду вічності.

Обставини твого життя – це засіб досягнення вічності. Якщо ти військовий, то, захищаючи свою Батьківщину, ти заслуговуєш собі на вічність. 

На війні людина потрапляє в ситуацію, коли все навколо неї промовисто кричить: ти падаєш у безодню, бо – вбивство, насильство. І функція капелана – впорядкувати це з перспективи вічності. Я не маю права на якісь терапевтичні моменти, психолог може і мусить це робити.

Маючи так багато розмов і паралельно багато інших завдань, як ви відновлюєте свій ресурс?

Церква дбає про наш ресурс – є реколекції для військових капеланів. Звичайно, неможливо бути капеланом і не бути священником. Неможливо без молитви, без Літургії, без духовного «детоксу», коли ти наче виставляєш стіни навколо і не існує нічого – лише ти і Господь Бог. Він – найкраще джерело, але для розуміння цього інколи бракує отих внутрішніх «стін». Світ тебе розтягує на різні справи, і ти просто не маєш часу на Бога, а це насправді найбільша кривда собі та Йому, якої можна завдати. Тому в якийсь момент треба сказати собі, що крім мене і Нього нема нікого. І це буде найкраще. 

Крім того, допомагає читання, походи в гори… У мене четверо доньок, коли вони приїжджають до Одеси, і я їх зустрічаю на вокзалі, то перше, що вони кажуть: «Тату, повези мене до моря».  От їм треба моря, мені треба лісу. Десь два роки тому знайомий психіатр із Києва сказав: «Отче, поїдьте додому до мами». І я поїхав додому до мами, ми з кумом пішли в ліс, і там заблукали. Доволі стресова ситуація була, але з лісу я вийшов оновлений (усміхається). Це як заряджати батарейки: кожен сам собі придумує спосіб, бо ми унікальні, й немає того, який усім підходить. Мені здається, завдання кожного – шукати ту «розетку».

Я правильно розумію, що ви служите і на парафії?

З першого дня повномасштабної війни порт став мілітаризованою закритою зоною. Російська агресія почалася в четвер, 24 лютого 2022-го, я відслужив у каплиці військового апостоляту в суботу. Люди мусили через блокпости пробиратися до каплиці, і в неділю охоронці прийшли до мене і сказали: «Отче, більше не можна». Відтоді каплиця морського апостоляту заблокована. П’ять місяців я служу капеланом, звертаюся до отців із проханням десь служити.

Морський апостолят – велика частина моєї праці з торговими моряками. Це дуже важливий апостолят, бо українці – найбільша морська нація в Європі. Не португальці, іспанці, французи, британці чи скандинави – саме українці. До окупації Криму ми були четвертою у світі, а після окупації Криму, стали шостою морською нацією у світі. Наші моряки є у всіх портах світу, і моє завдання від Церкви – організувати в Україні й по всьому світу опіку для наших моряків, а також для іноземних моряків, які приходять в українські порти.

Ми започаткували проєкт мережі опіки над українськими моряками по всіх портах світу. Я створюю українські громади, залучаю українських священників, долучаючи їх до католицької мережі, яка покриває понад 300 портів у світі.

Отче, що відбувається зараз у Одесі? Як обставини повномасштабної війни впливають на життя парафій?

Окрім того, що парафії є місцями богослужінь, вони також перетворилися на хаби волонтерської допомоги. При кожній парафії є склад гуманітарної допомоги, приходять люди в потребі. Наші парафіяни перетворилися на волонтерів. І якщо на початку ми дуже жахалися цих повітряних ударів, то, мабуть, це не до кінця правильно, але ми вже їх не боїмось. Приліт може бути в будь-яке місце, і в нашу церкву також, але ми того вже не боїмось.

Як тема війни впливає на священичу проповідь?

У всіх обставинах життя є дві складові – випробування і благословення. Дуже важливо ідентифікувати, що є благословенням, а що випробуванням. Я думаю, що ми живемо в благословенний час, бо маємо неймовірні можливості допомагати нашим ближнім. Якщо у мирні часи наші серця стають зашкарублими, то тепер є можливість поділитися теплом. Навіть, якщо ти не маєш матеріальної спромоги, є багато людей, які потребують тебе, просто щоби побути поряд, підтримати, прийняти в хаті, поділитися тим, що маєш. А це мегазасіб досягти Царства небесного. 

Ви сказали, що війна – це час,  коли ми позбуваємося наших масок і брехні.

На війні все зрозуміло, ніби по-євангельськи: «так» – це «так», «ні» – «ні». Є ворог, є свої. Між своїми є нормальні, є не дуже, так би мовити. Коли ти повертаєшся у мирне життя – це світ напівтонів. І це страшенно нервує. Звичайно, маєш бути толерантний, але немає внутрішнього ресурсу на оцю псевдотолерантність.

Як зараз співвідноситься християнський принцип любити своїх ворогів із принципом захищати свою землю?

Це окрема дуже важлива тема. На моє переконання, на війні найкращою, найдієвішою мотивацією є любов до тих, хто залишився. Коли ти на війні, бо  любиш свою родину, громаду, Батьківщину, тоді немає місця ненависті до того, хто навпроти. Бо не може в одному місці жити справжня глибока християнська любов і ненависть водночас. Звичайно, тебе не може не боліти, але цей біль не є ненавистю, бо у твоєму серці живе любов.

Неправда, коли кажуть, що в окопах невіруючих немає, там є багато невіруючих. Там є дуже багато тих, хто через травматичні моменти втратив віру, не втримався за неї. З ними складніше. Коли людина зберегла віру перед обличчям тих випробувань, які вона побачила там, найкращим, найдієвішим терапевтичним методом є саме любов. Любов своєю присутністю витискає ненависть. Водночас і любити, й ненавидіти – неможливо.

Наскільки війна впливає на міжконфесійний діалог, міжрелігійний діалог військових капеланів?

Взагалі середовище військових капеланів – унікальне. Це середовище особливого братерства: ми торкнулися чогось такого, до чого наші співбрати не дотикалися.

Через спільність болючого травматичного досвіду ми, попри наші конфесійні, а інколи й релігійні розбіжності, підтримуємо один одного. Гадаю, згодом середовище військових капеланів буде промоутером на загальноцерковному рівні більшого зближення і єднання. Маю надію.

Наскільки важко, маючи такий досвід,  повертатися до служіння на парафію, чи не здається це якимсь меншовартісним?

Повернення з війни завжди складне. Навіть, якщо ти фізично з війни повернувся, війна продовжує жити у твоєму серці, в голові. Є така фраза, що ми з війни не повертаємось ніколи. І це стосується не тільки капеланів. Це окремий виклик, який постане перед нашим суспільством, коли Господь благословить нас перемогою. Ми будем давати раду. Гадаю, адаптовуватимемо досвід інших країн, інших капеланів, інших суспільств, які поверталися з війни. 

Я маю надію на Господа Бога. Як би це клерикально не звучало,  ми декларуємо, що ми – християнський народ, і якщо це декларуємо, то маємо це засвідчити. Я впевнений, що ми з цим впораємось. 

Повертаючися до звичайних людей, гадаєте, звичайні люди в Одесі не такі самі воїни? Ми до кінця ще не усвідомлюємо, що звичайні люди – бабусі, які бачили і пережили досвід обстрілів, іноді мають не менш травматичний досвід бойових дій. А у Львові не те саме? Досвід бойових обстрілів не менш травматичний, як фронтовий. Тому ми з вами всі на війні, нема таких людей, які не на війні.

Цікаві ваші спостереження про те, як змінилася Одеса, люди під час війни? 

Я поїхав з Одеси в кінці липня – на початку серпня (2022 року. – ред.). Мені складно про це говорити. Але я можу переповісти враження отця Верезуба, який був у полоні з перших днів повномасштабної війни. Була ситуація, коли з Одеси вийшов корабель «Сапфір», щоб забрати поранених і тіла тих, які були на острові Зміїному. Їх взяли у полон. Отець Василь був у російському полоні два з половиною місяці. Коли він повернувся до Одеси, я зателефонував йому і кажу: «Василю, як ти?». Він був шокований: «Я навіть уявити собі не міг, що Україна настільки Україна, Одеса настільки Україна». І ці слова, які він сказав у травні, були такими життєствердними. Я ходив по вулиці й підскакував з радості від цього. Те, що з нами відбувається, ми поки неспроможні усвідомити до кінця, а відбуваються неймовірні речі. 

 Дата – 22 жовтня 2022 р.
Місце – Одеса
Інтерв’юерка – Василина Шиян
Зйомка – Петро Дідула
Транскрибувала – Вероніка Чарнош
Редактори: Оксана Шкодзінська, Вероніка Сарвук
Фото: фейсбук-сторінка о. Олександра Смеричанського.