Жертовність і боротьба: Римсько-Католицька Церква в Україні у ХХ столітті
  • Пон, 12/12/2016 - 09:28

Історичний нарис боротьби, жертовності та служіння Римсько-Католицької Церкви в Україні у ХХ столітті.

8 грудня католики Києва зібралися на Бессарабській площі у Києві, щоб молитися розарій. Так вони дякували Божій Матері за заступництво та просили в Господа підтримки у намірі поставити пам'ятник Богородиці.

А в містечку Пюбльє, що у Франції, днями суд постановив прибрати з центральної площі статую Діви Марії. І це лише один із багатьох прикладів дискримінації європейських християн. На жаль, більшість європейців відверто байдуже ставиться до такої ситуації. Складається враження, що вони змирилися з тим, що пануванню християнства в Європі надходить край. А що ж ми, католики України? Беремо приклад із Європи, з якою так прагнемо єднатися, чи маємо власну точку зору? 

Можливо, своєрідною відповіддю на це запитання стане історія католиків на території України у ХХ столітті. Це був час випробування їхньої вірності Христу, коли доводилося запекло боротися не лише за храми, а й за душі близьких. Хіба не схожі події переживає нині Католицька Церква в Європі?

Отже, на початку ХХ ст. в Україні мешкало 603010 вірян західного обряду. Функціонували 253 церкви й каплиці, службу несли близько 300 священиків, існували 43 чоловічі й жіночі монастирі, 68 учнів навчалися в католицьких семінаріях, зосереджених на Правобережжі, у Подільській, Волинській і Київських губерніях, де частка релігійних католицьких інституцій досягала 5-6%. Незначна кількість католиків мешкала в Південній Україні та належала до Тираспільської дієцезії.

Католицькі спільноти зазвичай були згуртовані за національною ознакою – окремі громади українців, поляків, німців та інших. Церква утримувалася державним коштом, священики отримували платню від 200 до 400 карбованців. Особливістю державного законодавства щодо Римсько-Католицької Церкви була заборона в будь-який спосіб зазіхати на панівне становище Православної Церкви. За навернення православного християнина в католицизм передбачалося покарання ув'язненням від одного до півтора років. Тим не менш, після заборони урядом Греко-Католицької Церкви до західного обряду перейшло триста тисяч віруючих.

skalatkosciolЛютнева революція 1917 року й падіння самодержавства породили надію серед духовенства та парафіян РКЦ. Перші кроки Тимчасового уряду, спрямовані на демократизацію життя в країні, могли сприяти й розвиткові католицизму на теренах колишньої імперії, зокрема в Україні. 14 вересня 1917 року уряд О. Керенського проголосив рівноправність католицької і православної конфесій. Уже на початку 1918 року в Луцько-Житомирській дієцезії було зареєстровано 365 священиків РКЦ. Число вірян зросло до 846,2 тис. осіб, зокрема понад 373,7 тис. католиків мешкало у Волинській губернії, 319,7 тис. – на Поділлі, майже 152,8 тис. – на Київщині. В Україні католикам почали повертати храми й монастирі, відібрані після поразки польських повстань. Скасовано заборону на перебування єзуїтів, дозволено створення нових дієцезій і парафій, уможливлено призначення єпископів без узгодження зі світською владою.  

Проте всі надії виявилися марними, коли до влади прийшли більшовики. Апостольський престол сподівався, що репресивна машина комуністів не торкнеться Церкви через її опозиційність до царського уряду. Але це була помилка. Більшовики прагнули викорінити всі релігії, а в Католицькій Церкві ще і вбачали агента західних імперіалістів.

Унаслідок перших декретів радянської влади Римсько-Католицька Церква була позбавлена не лише земель, підприємств, майна, коштів, а й права власності на храми та речі сакрального призначення. Також було заказано навчати дітей і молодь Закону Божому. У храмах заборонялося: влаштування політичних зібрань; розповсюдження книг, брошур, листівок ворожих радянській владі; зберігання цінних речей, з будь-якої причини не внесених в акти про вилучення цінностей або куплених після складання таких актів; проведення богослужінь і набатних тривог з метою повалення влади більшовиків; проголошення проповідей або промов, ворожих радянській владі та її окремим представникам; організація заходів, що могли призвести до порушення громадського спокою; зберігання будь-яких предметів, які становили приватну власність громадян.

79b 0

Згідно з радянським законодавством, церковні обряди – вінчання, хрещення й поховання – втратили юридичну силу і мали суто приватний характер. Цю законодавчу норму було скасовано 1927 року, але упродовж наступних 5 років влада активно переслідувала духовенство. У середині 30-х рр. в УРСР було близько 130 католицьких священиків, та за кілька років їх поменшало внаслідок масового виїзду до Польщі, а затим від природних втрат і репресій.

У роки Другої світової війни римсько-католицьких священників переслідувала й нацистська влада: гестапо і СД вважали їх «передовою сторожею» Ватикану. Католикам відмовляли у приміщеннях для богослужіння, а святині закривали. Не рідкістю були й розстріли священиків: лише на Західній Волині їх відбулося 17. Окупаційна влада закрила храм навіть у Миколаєві, де більшість конгрегації становили етнічні німці. Винятком став Вінницький округ, де гебітскомісар дозволив діяльність однієї святині. Це помітно контрастувало із ситуацією в генерал-губернаторстві, де нацисти толерували Римсько-Католицьку Церкву. Під час німецької окупації там навіть функціонував ряд жіночих католицьких монастирів.

У повоєнний період радянська влада продовжила активний наступ на католиків в Україні. У листі за підписом уповноваженого Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР Петрова від 4 квітня 1946 року на ім'я уповноваженого Ради в областях ставилося завдання терміново провести детальний облік усіх діючих римсько-католицьких громад, не видаючи при цьому служителям культів довідок про реєстрацію. Викривалися релігійні громади, які функціонували нелегально і здійснювали обряди в приватних будинках. Священиків, що прибували з інших місць, не реєстрували; утім, місцевими отцям не створювали перешкод у служінні в діючих храмах.

130446На 1 січня 1956 року храмів поменшало на 72. Проведена в 1945–1947 рр. робота була тільки підготовчою та мала забезпечити підґрунтя для масштабніших планів щодо нищення духовної опозиції. Про це свідчить інформаційний лист уповноваженого Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по УРСР за IV квартал, де, зокрема, визначалися такі першочергові дії щодо духовенства: реєстрація римсько-католицької церкви в Україні; вивчення соціально-політичного профілю та політичних настроїв кліру й активних мирян; постійний нагляд і боротьба з націоналістичними проявами в релігійних громадах; вивчення священиків, яке дозволить виявити осіб для організації автокефальної римсько-католицької церкви в Україні. Якщо на початку 1945 року в західних областях республіки існувало 1099 римсько-католицьких громад, у яких працювало 754 священиків і один єпископ, то наприкінці року залишилося 227 громад і 135 священників. У східних регіонах, навпаки, протягом 1945 року католицьких громад навіть побільшало – від 45 до 111, хоча кількість священнослужителів зменшилася майже вдвічі, до 11 осіб: отцям доводилося обслуговувати по кілька громад. У перші повоєнні роки влада заснувала «Братство католиків Радянського Союзу», члени якого заявили про розрив з Ватиканом, відмовилися від католицького ритуалу богослужіння та латинської мови. Складне становище католицьких громад пояснювалося ще й тим, що вони не мали в Україні жодної церковної структури і фактично були позбавлені контактів із вищим духовним центром. Нерідко держава втручалася у внутрішньоцерковні справи служителів католицького культу. У другій половині 1940 – першій половині 1950-х рр. частину діючих храмів на Поділлі передали різним радянським установам. Закриття храмів зазвичай мотивували різними технічними причинами, наприклад, аварійним станом будівлі та неспроможністю громади її відремонтувати. Стурбованість влади викликало й існування гуртків і груп вірян (ружанці, терціарії), які слугували підпорою для духовенства, допомагали під час богослужінь. Радянське релігійне законодавство не передбачало таких спільнот, тому їхня діяльність була заборонена.

1161136839

З плином часу Радянський Союз стає активнішим на міжнародній арені. Це призвело до певного послаблення тиску на Церкву, що мав продемонструвати всьому світові дотримання демократичних принципів. Проте будь-яку релігію й далі вважали «опіумом для народу», а принципи атеїзму панували в державній політиці. Найзапекліші атаки пропагандистської репресійної машини були спрямовані саме проти Католицької Церкви, яку сприймали як ворожого агента. Адже в той час, коли Православна Церква йшла на компроміси з режимом, прославляючи Сталіна в молебнях чи співпрацюючи з органами безпеки, католики залишалися поза впливом марксистської ідеології – і влада усіляко намагалася знищити прояви їхньої віри. Загалом у повоєнні часи було зруйновано понад 200 католицьких храмів. Тривали арешти священиків, було заборонено реєструвати громади, до яких належало менше за тисячу вірних. У цілій Львівській архідієцезії діяли 13 святинь, на території Тернопільської області – три, на Буковині — одна, на Івано-Франківщині не було жодної. На початку 80-х років на Західній Україні працювало всього 87 священиків. За ними невідступно стежили державні спецслужби, їм забороняли проводити богослужіння, сповідати й уділяти таїнств.

Із настанням незалежності України почалися відродження й розвиток церковного життя. Важливою подією стало відновлення 16 січня 1991 року Святійшим Отцем Йоаном Павлом ІІ української латинської ієрархії. 28 березня 1992 року в Києві відкрилося представництво Ватикану – Апостольська Нунціатура; своє представництво при Апостольському Престолі має й українська держава.

1989 09 17 lwiw 2

Проте все було не так райдужно, як може здатися на перший погляд. На словах підтримуючи відновлення Церкви, різні уряди вже незалежної України чинили опір спробам церковних громад повернути собі храми. Це були буремні часи. За спогадами єпископа Станіслава Широкорадюка, святині «здобувалися штурмом». З доброї волі уряд їх не повертав. Вірним доводилося буквально відвойовувати будівлі, ризикуючи здоров'ям і свободою. Та після перемоги у священиків і парафіян починалися нові проблеми. Головна – відновлення святинь, адже деякі з них фактично були руїнами. Навколо певних храмів і сьогодні тривають суперечки і конфлікти. Причиною цього єпископ Станіслав вважає прагнення громад досягти компромісу з владою. «Коли ми брали штурмом храми, тоді був найкращий час. Тому що там, де ми брали штурмом, влада віддала їх. А там, де пішли на дискусії… то досі не повернули», – наголошує єпископ.

Ця боротьба різко контрастує з порожніми храмами Європи. Більше того, поліція може вигнати вірян із церкви просто під час Євхаристії, аргументуючи свої дії відсутністю якогось дозвільного документа від місцевої влади. Але найбільше вражає реакція інших католиків на дії поліції. Вони лише стиха говорять: «Ну, вони там були не зовсім законно». Можна лише уявити реакцію українського суспільства (і не лише католиків) на подібний інцидент – ЗМІ та соціальні мережі були б збурені! Тож факт залишається фактом: державна влада в Європі активно наступає на Церкву, а вірні захищають свої права та позиціонують себе законослухняними громадянами, підкоряючись антикатолицьким діянням. Однак це дорога в небуття...

Католицька ж Церква в Україні долала тернистий шлях усіма доступними методами. Її історія – це історія боротьби, навіть бунту. Через жахіття війни, комуністичний терор, байдужість і недовіру теперішньої влади вона не лише вистояла, а й зміцнилася. Відвага парафіян і жертовність священиків призвели до того, що віряни вільно приходять до храму, батьки, не криючись, виховують дітей згідно з християнськими цінностями, усе більше молодих людей здійснюють обряд вінчання. Усе це було досягнуто довгими роками боротьби і страждань, протистояти яким сучасним європейським християнам варто повчитися. 

Павло Зінченко