Звернення Митрополита Львівського архієпископа Мечислава Мокшицького до учасників зустрічі Комісії душпастирства Молоді при Конференції Єпископів РКЦ України

Радію, що щорічна зустріч відповідальних за душпастирство молоді нашої митрополії відбувається у Львові. Робимо це памятаючи про Світові Дні Молоді, які ми могли переживати разом з папою Франциском і рештою молодих людей з усього світу у Кракові. Той великий досвід віри та єдності Церкви дозволив поглянути на переживання віри в духові радісного відкривання того, що ми є католики, в чому нас запевнила сама молодь, багато разів підкреслюючи саме той вимір Світових Днів Молоді.

Перед нами відкрився великий потенціал, який завжди мали молоді люди. І саме він є для Церкви тією повторюваною істиною про майбутнє яке слід оперти та будувати з поколінням молоді - майбутнім та надію. Потрібно щоб ми не втратили, не втишили і не згасили розпаленого почуття цінності життя у Церкві і для Церкви. Бо якби так сталося це було би нашою втратою, подібно як втраченим було би життя людей, котрі відвернулися від Бога і досвідчили покарання потопу.

Маємо бути як праведник Ной і у світі не завжди дружньому до нас будувати ковчег, яким сьогодні не буде дерев`яний човен але спільнота Церкви. Вона має бути міцною і достойною, що дає відчуття безпеки та віднайдення свого місця. Є водночас дуже вимоглива, про що говорив папа Франциск:

„Але є також в житті інший, ще небезпечніший параліч, що його часто важко розпізнати, визнання якого чимало нам коштує. Я люблю називати його паралічем, що народжується тоді, коли ми плутаємо ЩАСТЯ з ДИВАНОМ! Ми гадаємо, що для щастя нам потрібен добрий диван. Диван, який допоможе нам жити зручно, спокійно, цілком безпечно. Такий диван - як ті, що є тепер, сучасні, разом з усипляючими масажами - що гарантує нам години спокою, що переносить нас у світ відеоігор і на якому ми провадимо багато годин перед комп`ютером. Диван для різних типів болю і страху. Цей диван є причиною того, що ми залишаємося зачинені в домі, не стомлюючись ані не журячись. "Диван-щастя" є, ймовірно, тихим паралічем, який може нас знищити найбільше; бо потроху, не усвідомлюючи того, ми стаємо сонливими, робимося дурними, затуманеними, тоді як інші - може жвавіші, але не кращі за нас - ухвалюють без нас рішення про наше майбутнє. Напевно для багатьох легше і вигідніше тримати молодих людей у безглузді й затьмаренні, аби вони вважали диван за щастя; для багатьох це виявляється зручніше, ніж мати завзяту молодь, яка прагне дати відповідь на мрію Бога і на всі прагнення серця. Питаю вас: чи хочете бути сонними, задурманеними, затуманеними? Хочете щоб інші вирішували про ваше майбутнє? Хочете бути вільними? Розбудженими. Боротися за ваше майбутнє? Ви не дуже впевнені в цьому, правда?

Отже, залишитися на дивані, означає дати себе залити, поховати всі мрії, втратити дорогу щастя. Я і ти не можемо на це дозволити, бо багато вже піднялося і хоче діяти. Ми відповідальні за лик Церкви не можемо дозволити і точно не можемо спричинити того, щоб молоді люди зручно всілися на дивані.
У той важкий час випробувань, який переживаємо в Україні, я маю на увазі не лише війну, але й бідність, відсутність перспектив достойного життя, великий вихід молодих і талановитих людей потрібно щоб саме Церква стала місцем відкритим на них і для них. Особливо для тих, котрі залишаються у наших парафіяльних спільнотах.

Багато з них потребує такої зустрічі як її описує сьогоднішє читання Євангелія (Мк 8, 22-26). Потребує відкрити очі на цінності, не обовязково ті мирські але Божі.

І в цьому контексті, ще раз зацитую слова папи Франциска, які він сказав на Світових Днях Молоді:

Тепер ми не будемо кричати проти когось, ми не будемо сваритися, ми не хочемо нищити. Ми не хочемо подолати ненависті ще більшою ненавистю, насилля - більшим насиллям, подолати террор більшим терором. А наша відповідь цьому світу, що перебуває у стані війни, має ім`я і зветься дружбою, зветься братерством, зветься сопричастям, зветься родиною. Ми відзначаємо той факт, що походимо з різних культур і з`єднуємося задля того, щоби молитися”.

Задумаймося, що нам зробити щоб молитися з молоддю, щоб з ними відкривати дорогу без бунту, тобто не сліпу, а ту, що бачить Боже благо.

Чудовою нагодою до того, щоб не руйнувати єдності, щоб злом не поборювати зла, є сота річниця З`яв у Фатімі. Саме там, Діва Марія дала в наші руки чудову зброю для боротьби зі злом, якою є покаяння і молитва. І не йдеться лише про особисте навернення, але про навернення і покаяння всього світу. Це вимагає чогось більшого ніж лише бажання, це вимагає відваги милосердя, яку папа Франциск охарактеризував так:

„Милосердне серце має відвагу покинути вигоду; милосердне серце спроможне виходити назустріч іншим, може обійняти всіх. Милосердне серце здатне бути прибіжищем для тих, хто ніколи не мав дому або втратив його, воно може створити атмосферу дому і родини для тих, хто мусив емігрувати, воно здатне до чулості та співчуття. Милосердне серце здатне ділити свій хліб із голодним, милосердне серце відкривається, аби приймати біженців та мігрантів. Сказати разом з вами “милосоердя”, означає сказати: шанс, майбутнє, задіяність, довіру, відкритість, гостинність, співчуття, мрії.”

І це та дорога, до якої запросив нас папа. Вона дуже вимоглива але дієва. Її пройшов праведний Ной і його родина. Її досвідчив сліпий з Витсаїди.

Щоб і нам це вдалося, бо інакше ми втратимо: шанс, майбутнє, задіяність, відкритість, довіру, відкритість, гостинність, співчуття, мрії. Тобто, ми втратимо дорогу до неба.