Школа молитви Бенедикта XVI (2)
Дорогі брати і сестри,
Сьогодні я хочу продовжити свої роздуми про те, як молитва і релігійні відчуття були частиною людини впродовж її історії.
Ми живемо у віці, в якому знаки секуляризації є разюче очевидними. Виглядає на те, що Бог зник із горизонту деяких людей чи став реалією, яка сприймається із байдужістю. Однак у той же час ми бачимо багато знаків нового пробудження релігійних відчуттів, віднайдення наново важливості Бога для життя людини, потреби духовності, потреби виходу поза межі чисто горизонтального і матеріального бачення людського життя.
Якщо поглянути на нещодавню історію, то можна побачити помилковість припущень тих, хто в часі Просвітництва пророкував зникнення релігій і тих, хто підносив розум, відокремлений від віри, розум, який мав розсіяти тіні релігійного догматизму і розчинити «світ священного», повертаючи людині свободу, гідність і незалежність від Бога. Досвід минулого століття, із трагедіями двох Світових воєн, порушив прогрес, який незалежний розум, людина без Бога, намагався гарантувати.
Катехизм Католицької Церкви каже: «У створенні світу Бог закликає кожну істоту від небуття до існування… Навіть після того, як людина через гріх втратила подібність до Бога, вона залишається носієм образу Творця. Людина і надалі прагне Того, Хто закликає її до життя. Усі релігії засвідчують цей суттєвий для людини пошук (Пор. Ді. 17,27.).» (2566). Ми можемо сказати – як я пояснював у попередній катехезі – що не існувало жодної великої цивілізації, від найдавніших часів і до сьогодні, яка б не була релігійною.
Людина по своїй природі є релігійна, вона є homo religiosus так само, як є homo sapiens і homo faber: «Прагнення Бога, – каже далі Катехизм, – вписане в серці людини, бо людина створена Богом і для Бога» (27). Образ Творця є вписаний на ній, і вона відчуває потребу віднаходити світло, яке б дало їй відповіді на питання, що стосуються глибоко сенсу реальності; відповідь, яку вона не може віднайти у собі самій, в прогресі чи в емпіричних науках.
Homo religiosus з’являється не лише в античні часи, вона присутня впродовж усієї історії людства. З цієї точки зору, багатий грунт людського досвіду бачив розвиток релігійного відчуття у різних формах, у спробах відповісти на прагнення до повноти і щастя. «Цифрова» людина, як і печерна, у релігійному досвіді шукає шляхи для подолання своєї обмеженості та гарантії для її ризикованої подорожі на землі. Більше того, життя без трансцендентного горизонту не мало б повноти значення і щастя, якого ми усі прагнемо, воно від природи направлене на майбутнє, яке ще має прийти.
У Декларації «Nostra Aetate» ІІ Ватиканський собор наголошує у підсумковій формі: Люди різних вірувань очікують відповіді на нерозв’язані загадки людського життя, які як раніше так і сьогодні глибоко непокоять людські серця: що таке людина; якими є сенс і мета нашого життя, що є добром, а що – гріхом; звідки походять страждання і для чого вони; який шлях веде до справжнього щастя; що таке смерть, суд і відплата по смерті; і нарешті, в чому полягає оте найглибше і невимовне таїнство, яке огортає наше існування, з якого ми вийшли і до якого йдемо? (п.1).
Людина знає, що сама вона не може відповісти на свою власну фундаментальну потребу розуміння. Скільки б її не обманювали і вона сама себе не обманювала, що є самодостатньою, вона відчуває власну недостатність. Вона потребує відкритись на щось більше, на щось чи на когось, хто може дати їй те, чого їй бракує, вона повинна вийти з себе на зустріч Єдиному, хто спроможний наповнити ширину і глибину її бажань.
Людина носить в собі прагнення за нескінченним, тугу за вічністю, пошук краси, прагнення любові, потребу світла і істини, які підштовхують її до Абсолюту; людина носить у собі прагнення Бога. І людина знає, що певним чином може звернутись до Бога, вона знає, що може молитись до Нього.
Св. Тома Аквінський, один із найвидатніших богословів історії, визначає молитву як «вираз людського прагнення Бога». Це тяжіння до Бога, яке сам Бог заклав у людині, є душею молитви, яка потім приймає багато форм в залежності від історії, часу, моменту, благодаті і навіть гріха кожної особи, що молиться. Людська історія знає багато форм молитви, оскільки було розвинено різні форми відкриття на «Іншого» і те, що є «поза межами», тому ми можемо пізнати молитву як досвід, пристуній у кожній релігії і культурі.
Очевидно, дорогі брати і сестри, як ми бачили минулої середи, молитва не пов’язується із специфічним контекстом, але вписана в серці кожної окремої особи і кожної цивілізації. Звичайно, коли ми говоримо про молитву як досвід людини як такої, «homo orans», необхідно пам’ятати, що вона є більше внутрішнім ставленням, ніж рядом практик і формул, способом перебування в Божій присутності, аніж виконанням актів культу чи вимовлянням слів.
Молитва має свій центр і закорінена у найбільшій глибині особи; саме тому її не легко розшифрувати і таким чином вона може бути предметом непорозумінь та містифікації. Також у цьому сенсі ми можемо розуміти вираз: молитва є складною. Очевидно, молитва, в повному значенні цього слова, є місцем самовіддачі, прагнення до Невидимого, Неочікуваного і Невимовного. Тому досвід молитви для кожного є викликом, «благодаттю», яку треба випрошувати, даром Того, до кого звертаємося.
У молитві, в кожен період історії, людина розглядає себе і своє становище перед Богом, виходячи від Бога і по відношенню до Бога, а також отримує досвід буття створінням, яке потребує допомоги і не спроможне самотужки отримати сповнення свого життя і своїх надій. Філософ Людвіґ Вітґенштайн говорив, що «молитва означає відчувати, що значення світу знаходиться поза ним».
В динаміці цих відносин з тим, хто надає життю сенсу, з Богом, молитва має один із своїх типових виразів у жесті стояння на колінах. Це жест, який носить в собі радикальну амбівалентність: мене можуть примусити стати на коліна – стан нужденності і рабства – але я також можу клякнути спонтанно, виражаючи своє обмеження і мою потребу в Іншому. Йому я заявляю, що я слабкий, потребую допомоги і «грішник».
В досвіді молитви людська істота виражає усю свідомість самої себе, усе те, що може зрозуміти з власного життя і водночас скеровує усю себе до Єдиного, перед яким стоїть, скеровує свою душу до цієї Таємниці, від якої очікує сповнення найглибших бажань і допомоги в подоланні потреб власного життя. У цьому зверненні до «Іншого», у скеровуванні його «поза межі», лежить суть молитви, як досвід реальності, що виходить за рамки того, що є матеріальне і умовне.
Лише в Бозі, Котрий об’являє себе, людина в пошуках знаходить цілковите сповнення. Молитва, яка є відкриттям і піднесенням серця до Бога, стає таким чином особистими відносинами з Ним. І навіть якщо людина забуває про свого Творця, живий і правдивий Бог не перестає перший запрошувати людину на таємничу зістріч у молитві.
Як каже Катехизм: «У молитві цей крок любові вірного Бога завжди є першим, а крок людини – завжди відповідь. Тому що Бог, відкриваючи Себе людині, одночасно відкриває людині саму себе, молитва стає взаємним покликом, драмою Союзу. Через слова і дії до цієї драми залучається серце, і вона розкривається впродовж усієї історії спасіння.» (2567).
Дорогі брати і сестри, навчімося довше перебувати перед Богом, Котрий об’явив себе в Ісусі Христі, навчімося упізнавати в тиші, у наших серцях, Його голос, який кличе нас і провадить нас назад до глибини нашого існування, до джерела життя, до джерела спасіння, щоб дати нам можливість вийти поза обмеження нашого життя і відкрити нас на Божий вимір, на відносини з Ним, Котрий є Нескінченною Любов’ю. Дякую.
Бенедикт XVI
ЗАГАЛЬНА АУДІЄНЦІЯ
Плоша св. Петра
Середа, 11 травня 2011 р.
Джерело: molytovnyk.net
About The Author
