Допомога незрячим: віднайти світло

До Центру ранньої допомоги для незрячих дітей “Світло Надії” св. Йоана Павла ІІ (с. Старий Скалат, Тернопільщина) приїжджає малеча зі всієї України. Сестри-францисканки, які провадять Центр, приймають на реабілітацію незрячих і слабкозорих дітей від народження до 8 років. Батьки їдуть разом із дітьми. Вони беруть участь у заняттях, вчаться елементів такої праці. А вдома продовжують виконувати рекомендації сестер. Історії цих родин – приклад, що і в найскладнішій ситуації знайдеться світло… Якщо шукати.

Чи не всі батьки дуже зацікавлені в тому, щоб якнайбільше побачити й навчитися. Ми завжди дозволяємо під час занять провадити фото- чи відеозйомку. Радимо робити нотатки, щоби пізніше до них повернутись, переосмислити свою працю з дітьми та виправити помилки.

Вгору-вниз, вгору-вниз

Якось до нас приїхало молоде подружжя з центральної України. Воно мало трирічного сина, який нічого не хотів робити, окрім того, що страшенно любив ходити сходами та гратися дверними ручками. У хлопчика був слабкий зір та ще багато різних додаткових проблем зі здоров’ям, тому батьки не змушували дитину до різного роду занять, щоби не обтяжувати. Вони слухняно ходили за хлопчиком вгору та вниз сходами, затримуючись на кілька хвилин біля дверей, де малюк бавився дверною ручкою, після чого все повторювалося знову. Так було без перерви.

Нам потрібно було три дні, щоб вигадати спосіб, як вирвати дитину з відпрацьованої нею схеми та зацікавити чимось новим (хлопчик не хотів нічого брати до рук та оглядати, при цьому страшенно плакав і цим самим змушував батьків робити все, що бажав він). Тому ми використали його ж метод – ручку, але віконну. І коли відкрили ра- зом віконечко, то він через нього визирнув, роздивляючись, що там назовні. Так виявилося, що дитина бачить досить непогано! Просто він знайшов до батьків свій підхід набагато раніше, ніж це зробили вони… Діти дуже розумні. Вони швидко розуміють, що криком можуть домогтися майже всього, чого лиш захочуть.

Як пізніше виявилося, це молоде по- дружжя стояло над прірвою розлучення. Батько, не маючи підходу до дитини, замкнувся в собі. Робота стала для нього чи не єдиним місцем, де можна було забути про сімейні труднощі. Дружина була втомлена тим, що весь тягар дому несе на собі, а чоловік постійно на роботі…

Ці молоді люди забули, що їм конче потрібен час виключно для себе. Бо ми стаємо сильними тільки тоді, коли не самотні, коли відчуваємо підтримку та зрозуміння від дорогих нам людей. І тут уже рекомендації Центру були скеровані передусім до подружжя. Конкретні дії, регулярні розмови та спільна підтримка. Місяць пізніше ми отримали дзвінок від бабусі хлопчика: вона дякувала, що колектив Центру врятував подружжя!

Ув’язнений

Інша історія, нажаль, не така радісна… Молода жінка, синові п’ять років. Ми познайомилася на Житомирщині. Дитина незряча, до того ж не говорить і не ходить – навіть не стоїть на ніжках.

Коли я вперше провідала цю родину, щоби побачити дитину, мене вразило, що ліжечко хлопчика стояло в коридорі. Воно було забите дошками так високо, аби хлопчик не мав змоги звідти вибратися…

Ми запросили цю молоду маму в наш Центр. Наші сестри з Житомира навіть привезли їх до нас. Після тижня реабілітації можна було переконатися, що дитина має фізичні здібності: може говорити, навіть ходити. Проте хлопчиком вдома ніхто не за- ймався. Крім годування й заміни підгузків він нічого більше не знав.

Проте ця молода мама навіть після того, як ми показали їй все в нашому Центрі на заняттях та запропонували регулярно відвідувати безкоштовні заняття з тифлопедагогом, так більше і не з’явилася. Занадто вже була зайнята новим чоловіком, який цікавив її більше, ніш син-інвалід… Просимо всіх читачів про молитву за цю зранену сім’ю і за бідного малюка.

Чи виривають дар із рук?

Проте більшість батьків щиро піклуються про своїх дітей. Вони би їм і небо прихилили, дають навіть більше, ніж можуть і знають!.. Безперервно шукають вихід і будь-які можливості розвитку для своїх діток.

Є й діти з in vitro, тобто зачаті штучним шляхом. Але ніхто не попереджує батьків про сумні наслідки такого зачаття. Наприклад, подружжя довго не могло мати дітей. Наполягання рідних, середовище, постійні питання (“коли вже порадуєте потом- ством?!”) штовхнули їх на відчайдушний крок – штучне запліднення. Але мати навіть не пережила по-справжньому щастя вагітності, радості з виношування під серцем скарбу: занадто велика була психологічна травма від самого процесу. Так, зараз вони виховують двох дітей. Але одна дитина не бачить, а друга має дитячий церебральний параліч. В домі постійний плач, діти безперервно хворі, а причини хвороб лікарі виявити не можуть. А разом із тим батькам залишилося непросте рішення: що ж тепер робити з замороженими заплідненими клітинами?

…Ось тому завдання нашого Центру подвійне. З одного боку, показати можливості розвитку дитини і форми праці з нею. Але й (ба навіть передусім!) допомогти батькам: підтримати їх, зрозуміти і допомогти шукати християнський підхід до вирішення проблем. Бо кожне життя – це Божий дар.

с. Марія Задорожна FSK

«Католицький Вісник», № 18/ 2015