Український Hell-ό-wee-n (малесенький пекельний чагарник)

Минулий тиждень завершився Гелловіном, який тільки назвою імітує християнськість, насправді ж, є тільки модифікованою версією кельтського поганського свята Самайн. Можливо, як жодне інше свято, Самайн у його сучасній версії дуже добре показує працю Великого Імітатора, якого св. Августин називав Божою мавпою. У цього свята тільки назва походить від чогось християнського – All Hallowed Souls Eve – Надвечір’я Всіх Святих. Але сама суть свята повністю поганська. Його матриця добре лягає у індоєвропейський контекст поганських вірувань про ніч хаосу не передодні зміни пори року, коли границі між небесним, земним і підземним стираються. Щоб «захистити» себе від злих сил, погани перевдягалися у їхніх представників, обвішували себе, свої доми та обійстя амулетами.

Церква Христова старалася «перекривати» поганські свята християнськими. До прикладу, Різдво Христове і свята з ним пов’язані – Благовіщення, Різдво Іван Хрестителя – перекрили поганські свята, пов’язані з почитанням сонця і його видимого руху. Очевидно, що і Святом Усіх Святих Римська Церква старалася перекрити поганське свято, відоме на просторах усієї Європи. Але, виглядає на те, що поганського святкування у цей спосіб не вдалося цілковито видалити. І те, що відбувається під християнською назвою All Hallowed Souls Eve – Halloween, насправді, є таким собі Hellόween (англійсько-гельська гра слів – довільний переклад – маленький пекельний чагарник).

Тобто під християнською назвою маємо відвертий поганім, а навіть грубу імітацію християнства. (Зазначу для гіпертолерантних усезнавців, що поганин у слов’янських мовах походить не від слов’янського «поганий», а від латинського «paganus» – сільський, оскільки саме села найдовше опиралися християнізації). Ніби і християнське, і не християнське. А таких імітацій маємо безліч у нашій традиційній культурі навіть без внесених зовні. Хоча б «побожне» купання на Йордан в ополонці чи ще «побожніше» обливання водою на Великодній Понеділок.

Але імітація християнства відбувається й у інтелігентніший спосіб: є безліч «побожних» християн, які не тільки не мають фундаментальних знань про християнство, але й своєю щоденною поведінкою його заперечують. Зверха воно гарно і побожно виглядає, а насправді – сповнене непрощення, огірчення, розчарування, а навіть злоби та ненависті. Але саме такі особи свято зберігають обрядовість, і церковну, і народну. Але вони настільки ж далекі від християнства, як і самі погани. Вони не стільки є християнами, скільки імітують християнство.

Іншим, модним у наш час способом імітації християнства є заміна реального Ісуса Христа на якогось «христа», який, скоріше, нагадує обкуреного гіппі, аніж реального Месію. Це «високоінтелектуальне» псевдохристиянство висуває «христа», який вирішує соціальну та суспільну несправедливість, «христа», який ні від кого нічого не вимагає, який прощає нерозкаяних грішників, такого собі гіпертолерантного і гіперліберального «христа», чий гуманізм один до одного відповідає гуманізму диявола, з відомого американського фільму «Адвокат диявола». І одна, і друга імітація, на превеликий жаль, поширені у нашому суспільстві.

Є в нас в Україні ще одна імітація християнства – «державницька». Коли політики, імітуючи встановлення правди і справедливості, проведення реформ, покращення економічного та безпекового стану країни, інструменталізуючи чи, бодай, намагаючись інструменталізовувати Церкву, масово б’ють себе в груди, захлинаючись від переконування усіх у власному християнстві. Облизують усі можливі та неможливі мощі, ікони, хрести, кадильниці й інше церковне начиння, продовжують безбожно красти, брехати, зловживати владою, обдирати народ, садовити до тюрем тих, хто боронив чи боронить країну перед московитською агресією, пропихають у Конституцію і в закони гендерну ідеологію та одностатеві «шлюби», імітуючи без кінця і краю патріотизм і християнськість.

Узагалі останнім часом усе більше складається враження, що Україна перетворюється на одну велику імітацію. Здається, що і більшість християн України є тільки імітаторами християнства. І надалі залишаючись безвідповідальним, безініціативними, безпринципними, відкритими до всього, тільки не до віри Христової імітаціями християн. Такий собі український Гелловін – християнська назва з суцільною поганською суттю.

Хоча, певно, і в цьому нема нічого дивного. Христос ніколи не казав: не бійся величезне збіговисько, чи не бійся величезна зграє. Він казав до Своїх: не бійся стадо мале. Боятися нема причини, бо якщо Бог за нас, то хто проти нас. Проте варто не забувати: християнин своєю присутністю змінює світ на краще. А скільки більше він це може зробити діяльністю. Євангелізація в Україні усе ще потребує робітників. І не стільки загальнонаціональних апостолів, скільки вірних Христових учнів на місцях: в школі, у виші, в офісі, в крамниці, на базарі, в лікарні, на фронті. Коротко кажучи, всюди. Не забуваймо про це.

о.Орест-Дмитро Вільчинський