Отець Ґжеґож: Африка навчила мене радіти простим речам

Розмова з місіонером, який служив в Африці, а зараз перебуває у Святій Землі.

Отець Ґжеґож Вавжиняк – Місіонер Облат Марії Непорочної, родом з Польщі. У 2001 році закінчив семінарію, після рукоположення працював у Білорусі, Україні. Отримавши дозвіл служити в Неокатехуменальній дорозі перебував в Ізраїлі, Німеччині, Кенії, Танзанії.  

Отче, як Ви познайомилися зі згромадженням облатів?

Один облат приїхав до моєї парафії на реколекції, потім, коли навчався у нижчій семінарії (Niższe Seminarium Duchowne Misjonarzy Oblatów), там теж були облати. Так що з 15 років я з облатами.

Як Ваші батьки сприйняли Ваш життєвий вибір?

Мої батьки розлучились, коли мені був один рік. Потім моя мама вдруге вийшла заміж, ми поїхали жити до Німеччини (мені тоді було 14 років). Мої батьки не мали нічого проти мого вибору, вони тішились.

В Німеччині я був рік, а потім звідти втік до бабусі, і після цього пішов у нижчу семінарію.

Не жалкуєте, що втекли?

Ну, це не було добре, що я втік. З одного боку, я залишив батьків, з цим було теж пов’язано багато страждань. Але потім я побачив, що Бог так цю історію повів. Не знаю, як би було в іншому разі.

Як відбулось Ваше знайомство з неокатехуменатом?

З ним я познайомився в нижчій семінарії. Моїм катехетом був о. Радослав Змітрович ОМІ. Від нього я також почув ці катехези. Мене торкнулося це слово. Бо я мав свою історію, відносини з батьками, я не знав свого батька,  і потім ця ситуація, що була в Німеччині, що я не хотів там бути, бунтувався, і потім треба було приймати певні рішення щодо майбутнього в Польщі, я ріс сам. І щодо цих всіх подій я почув слово, що Бог мене любить, що моя історія свята, що Він зробить мене щасливим. І це було те, що мене притягнуло до цієї спільноти. На початку. А потім було багато інших речей.

Отче Ґжеґоже, скільки років Ви на цій дорозі?

Серйозно я почав робити дорогу у 2001 році. Тобто вже 11 років. А знайомий з нею – 21 рік.

Як Ви потрапили у Святу Землю?

Я ніколи не мріяв, що буду там. Перед цим я працював у Кенії і Танзанії, а потім мене покликали до Святої Землі тому, що я знав російську мову, і знав ситуацію, яка є там. Бо вже раніше був у Святій Землі.

Де саме Ви живете?

Я живу у Хайфі і служу у греко-мельхітській церкві. Це можна порівняти з греко-католицькою церквою в Україні, яка використовує візантійський обряд. Я служу для російсько- й україномовних християн. Адже в Ізраїль приїхало більше мільйона людей з колишнього Радянського Союзу. Частина з них є християнами. Зі мною є ще одна сім`я та семінарист. Наше завдання – бути з людьми, відвідувати родини, проводити катехізацію, маємо там одну неокатехуменальну спільноту і душпастирство для росіян і українців, для якихзвершуємо Літургію.

Як це, жити там, де жив Христос?

Ми намагаємося з семінаристом Романом Савлюком з Вінниці щотижня їхати у певне місце, пов’язане з життям та діяльністю Ісуса Христа, і там робити скрутацію Святого Письма. Тому що один біблеїст Баргіл Пікснер, бенедиктинець, говорить: «Свята Земля – це п’яте Євангеліє». Є чотири написаних, і п’ята – це всі ці місця, природа, географія, яка також до нас промовляє. Це також Добра Новина для нас, що Бог жив і був присутній у конкретній дійсності.

Тож варто всім їхати до Святої Землі?

Насправді зустріти Бога можна всюди. Не обов’язково їхати до Святої Землі. Але бачимо, що історично так склалося, що християни протягом віків постійно відвідували Святу Землю. Бувало так, що коли вирушали у це паломництво, то не знали, чи вдасться повернутись, адже це було досить небезпечно. Це було важливо, але не обов’язково.

Яка зараз ситуація у Святій Землі?

Ми є свідками великого конфлікту, що існує між єврейським світом і арабським. Це більше політичний конфлікт, ніж релігійний. Відомо, що є гарячі точки (Єрусалим, Сектор Газу). Однак у Хайфі, Тель-Авіві, на півночі Галілеї цей конфлікт слабко відчувається. Тут юдеї і араби живуть разом. 

Чого Ви навчились перебуваючи в Африці?

Для мене це був найпрекрасніший час. Там було багато людей, люди відкриті, мають час. Під час моєї першої зустрічі з Африкою мене дуже вразила бідність, якої я ніколи раніше не бачив. Навіть у ТБ. Спочатку я впав від цього у відчай. Це була така напруга в мені: я питав себе, як я міг до цього жити так марнотратно.

Це навчило мене радіти простим речам. Наприклад, у Африці їжа є одна й та сама постійно – рис, квасоля, банани. П’ють Кока-колу, не завжди є вода. Може не бути світла, певних умов. Однак навіть і в таких умовах можна бути радісним.

Я чула таку думку, що, незважаючи на бідність, люди в Африці щасливі. Ви погоджуєтесь з цим?

Я помітив щось інше. Одного разу мене попросили звершити Євхаристію. Святі Меси в Африці є напрочуд радісні, всі співають, танцюють. Там багато молоді, дітей. Під час проповіді я взяв мікрофон і пішов ближче до людей. І тоді в їх очах я побачив страждання. Пізніше, більше спілкуючись з людьми, я побачив, що цього страждання в родинах є дуже багато.

Чи може Європа допомогти з подоланням проблем Африки?

З однієї сторони, Європа багато чого зробила для Африки. Передусім принесла їм Христа, Добру Новину. Є багато місіонерів, які віддали там своє життя. Водночас там працюють багато волонтерів та різних організацій. З іншої сторони, був і негатив – колоніальна експлуатація, також є багато організацій, які на жінках з Африки тестують контрацептиви, стерилізують жінок. Наприклад, в Кенії є великий приріст населення. Бачимо, що там теж є ця боротьба з життям. Часто допомога Європи є корисною.

У чому різниця між віруючими Африки і Європи?

У церкві немає літніх осіб. Люди там рано вмирають. Є багато молоді. Люди дуже «живі», емоційні. Церква займає чільне місце в житті кенійського суспільства. Якщо є парафія, то біля неї – школа, лікарня тощо. В усіх магазинах є ікони Ісуса, їх розміщують на маршрутках, а також – різні заклики до Бога. Багато релігійної музики на радіо. З іншої сторони, якщо дивитись глибше, то у відносинах в родинах ще далеко до християнства.

При цьому треба пам’ятати, що в Європі християнство існує більше тисячі років, а там – трохи більше ста. Тому там воно немає такого глибокого коріння. У Німеччині, яка відходить від Бога, багато людей вже не ходять до храму, але в неділю ніхто не працює. Навіть немає заочного навчання. В Африці усі працюють. Зранку всі йдуть на Месу, а потім – до роботи.

У більшості сімей бачимо змішання традицій язичницьких та християнських. Часто це важко зрозуміти.

Тобто, можна сказати, що маємо щось подібне у нас в Україні. Наприклад, коли віруюча людина носить, про всяк випадок, червону нитку, аби не зурочили.

Так. Але я маю також на увазі щось глибше, ніж просто амулети. Дуже складне питання для Африки – полігамія. Багато людей приймають хрещення, але традиція полігамії тут є ще сильною. Або ж наприклад таке явище, що за жінку треба заплатити викуп. І поки його не сплатиш – одруження не буде. Тому багато молодих людей живе без шлюбу, бо не мають грошей. Ця традиція є сильна. Вони не можуть отримати таїнство Подружжя.

Якою тоді реагувати Церкві у цій ситуації?

Потрібно передусім створювати середовище віри. Тому що ми не можемо лише привносити закони: треба так, а так не можна. Треба передусім, аби людина відкрилась на благодать Христа. Те, що ми маємо в Церкві таїнства,  певний стиль життя і відносин – це все є благодать, яку ми отримали. Коли людина відповідає на цю благодать, то неможливе стає можливим. Якщо ми приходимо і тільки кажемо, що так не можна, бо це не по-християнськи, то завжди чуємо – ви білі, ви нас не розумієте. Треба передусім мати таке середовище віри, де людина може рости, а потім приймати якісь рішення.

Чи правда, що Ісус на розп’ятті там має темну шкіру?

Так, але не всюди. Є такий спосіб вираження, який в багатьох місцях Церква прийняла. Але це неправда. Ісус не був чорний. Він не є якоюсь особою, яка в тому чи іншому місці приймає відповідний колір шкіри. Відомо, що людям це якось допомагає, але ми покликані завжди проголошувати правду, що Ісус став людиною, євреєм, що Він був білий, жив у конкретний час, серед конкретного народу, ходив до синагоги. І це важливо показати. Це є історична правда. Християнство ґрунтується на історії та тому факті, що Бог став людиною.

Які можуть бути плоди візиту Папи?

Люди багато очікують. Церква має багато сподівань. Ситуація в Кенії складна, суспільство поділене. Маємо різні релігії, віросповідання, сильний вплив трайбалізму. Є 42 племен, і кожне з них виборює свою тотожність. Ці поділи є також і у політиці. У 2008 році після виборів була дуже складна ситуація, було більше тисячі вбитих. Є багато корупції, іслам радикальний – Аль-Шабаб організація, що пов’язана з Аль-Каїдою.

Є надія, що Папа трохи з’єднає усіх цих людей.

Чи можете зараз пригадати якийсь вияв дії Божого Провидіння у Вашому житті в Африці?

Я був у Мванза, в Танзанії –ми їхали до однієї єпархії , аби зустрітись з єпископом. Там ми нікого не знали. Ми мали заплановані зустрічі, але я захворів на малярію. Нікого там не знав, не мав навіть  якихось грошей. Там я вперше потрапив до лікарні. І бачив, як, крок за кроком, Бог піклується про мене. Хтось мене підвіз, хтось дав антибіотик. Вінцем було те, що хтось мені купив квиток, аби я повернувся до Найробі, додому. Я до сьогодні не знаю, хто це був.

Який рецепт святості священика у наш час?

Не знаю (сміється).

Треба зустріти Христа. Передусім. І далі, що Ісус скаже, те й робити.

На моїх приміціях о. Радослав говорив проповідь і сказав, що «ти є для того, аби в усьому світі зробити присутнім священство Ісуса Христа». І для мене бути священиком – це показати священство Ісуса Христа. Тобто бути готовим вмирати на хресті.  

Дякуємо, отче, за розмову, за Ваше свідчення! Нехай Бог зміцнює Вас у Вашому служінні, і примножить Вашу віру, надію та любов. 

Розмовляла Аліна Петраускайте, Католицький Медіа-Центр

About The Author