Україна і «православний Талібан»

Діяльність православних активістів типу Чепразова демонструє, що УПЦ (Московського патріархату), не особливо ховаючись, працює на країну-агресора.

Не так давно російське телебачення не переставало розповідати про те, яких страждань у селі Птича Рівненської області зазнають «канонічні» віруючі Української православної церкви (Московського патріархату), фактично філії Російської православної церкви (РПЦ). Навіть делегація РПЦ спеціально поїхала у Страсбург, щоб поскаржитися комісару з прав людини у Раді Європи про «гонєнія» на адептів «канонічного» православ’я у Птичі та сусідніх селах. До речі, конфесійний конфлікт у цьому селі зберігається до дня сьогоднішнього.

Боротьба за віру?

Ситуація в Птичі цілком типова для багатьох волинських сіл, де існують приходи УПЦ (МП). Більшість селян не бажає ходити до церкви, яка служить російським окупантам. І вимагають, щоб храми перейшли до Української православної церкви Київського патріархату. Та духовенство, виховане в дусі московського православ’я, робити цього не хоче. Звісно, біля священиків є групи людей, які ладні йти за ними. На цьому ґрунті й виникають конфлікти між прихильниками Московського й Київського патріархатів. Часто вирішення цього конфлікту залежить від дипломатичності священика. Якщо він (хоча б на позір) займає патріотичну позицію, не поминає на богослужіннях патріарха московського Кирила, відверто не нав’язує прихожанам ідей «русского мира», ситуація залишається відносно спокійною. А якщо ні – вибухає конфлікт.

Під час таких конфліктів у волинських селах адепти УПЦ (Московського патріархату), знаходячись у меншості і не бажаючи йти на компроміси, вдаються до залучення зовнішніх сил. Для цього спеціально завозяться прибічники «русского мира», яких в Україні вистачає і яких часто підгодовує Росія. Саме ці людці й чинять різноманітні провокації, котрі потім, подані відповідним чином, тиражуються «православними журналістами» й російськими та проросійськими мас-медіа.

«Канонічним» Україна не потрібна

Наприклад, одним із таких заїжджих діячів у Птичі став одесит Васілій Чепразов. Свого часу, коли в Одесі намагалися сотворити місцеву «Новоросію», він брав активну участь у цих подіях. А тепер, маючи за плечима такий «безцінний досвід», приїхав допомагати «канонічним» у Птичу, де організовував різноманітні акції, а також знімав відеофільми про події в цьому селі. Зокрема, такими стали «Борьба за истину», «С Богом или дьяволом», «Все на защиту православия».

Використовуючи окремі кадри, де зображені конфлікті ситуації, а також інтерв’ю з місцевими жителями та духовенством УПЦ (МП) Рівненської єпархії, він дає свої коментарі, утверджуючи потрібні йому ідеї. Є у цих відеофільмах й образи прихильників Української православної церкви (МП) (їх називають не інакше, як розкольниками), є й розпалювання ворожнечі до представників неправославних конфесій. Але не будемо про це. Що тут можна чекати від «православного активіста», який (не виключено) перебуває на службі в нашого північного сусіда. Бо ж звідки в нього кошти на зйомки цих фільмів і їхнє поширення?

Варто звернути увагу, як у цих фільмах трактується Україна й Українська держава. Тут настирливо нав’язується думка, що остання не має права на існування, оскільки є не православною, а… єврейською. Постійно заявляється, що Україною керують євреї, що її державна символіка є юдейською. Наприклад, у фільмі «Борьба за истину» робиться заява, що український символ тризуба походить від хозарської тамги. «Цікава» інтерпретація історичного минулого – чи не так? А в фільмі «С Богом или дьяволом» тризуб називається сатанинським символом. Можна тут зустріти й наругу над державним прапором України. Зокрема, в цьому фільмі зображення державного прапора постійно подається в негативних контекстах.

Дістається й нинішньому президенту України Петру Порошенку. Він, в інтерпретації Чепразова, звісно, єврей; а його фірма «Рошен» випускає кошерні цукерки, до яких нібито додається… кров християнських немовлят. От якби Петро Порошенко цей фільм подивився! Може, тоді б переглянув свої стосунки з «канонічними».

У згаданих фільмах Чепразова утверджується думка, що в Україні переважно живуть люди, які є частиною «руського православного народу» («святої Русі»). Мовляв, цей народ проживає також у Росії й Білорусії. І цей народ має перебувати в одній «православній державі». У фільмі «С Богом или дьяволом» навіть говориться про майбутнього «православного царя», який має керувати цією державою, а гербом цієї держави повинен стати «православний символ» – двоголовий орел, який зараз є гербом Російської Федерації.

Загалом автор фільмів підводить глядачів до думки, що мають бути знищені й кордони України й сама Українська держава. Остання повинна влитися до складу «святої Русі» (Росії, Білорусії й України).

Звісно, можна говорити, що Чепразов не є священиком і що він офіційно не представляє ні УПЦ (МП), ні РПЦ, що це його власна позиція й думка, що більшість вірних УПЦ (МП) мають іншу думку і навіть є патріотами Української держави.

Але чи це так? Чи позиція Чепразова є позицією меншості УПЦ (МП)?

Якщо це меншість – то меншість агресивна, яка не безуспішно нав’язує свою думку «канонічним» віруючим. У згаданих фільмах Чепразова часто з’являються не лише прості прихожани, а й священнослужителі УПЦ (Московського патріархату), які висловлюють свої міркуваннями. Наприклад, там часто з’являється благочинний УПЦ (МП) Дубенського району. Якщо проаналізувати ці висловлювання «канонічних» священиків та парафіян, то вони якраз і створюють таку собі мозаїку ідеології «русского мира», яка в усій красі представлена у фільмах Чепразова. Звісно, говорячи на камеру, ці люди трохи остерігаються, намагаються уникати відвертих антидержавних висловлювань. Проте можна лише уявити, які ідеї доносять вони, спілкуючись поза камерою. Скажемо відверто: чимало священиків УПЦ (МП) та «канонічних» активістів під релігійним прикриттям займаються антиукраїнською і антидержавною пропагандою.

Проте Чепразов не обмежується лише просуванням ідей «русского мира». У фільмах він проводить думку, що треба створювати «православні загони самооборони». Певно, досвід цей діяч має. Подібні загони вже створювалися в «одеській Новоросії». Правда, це «загонотворення» мало трагічні наслідки. Але хіба це цікавить Чепразова? Головне йому й таким, як він, просувати російське православ’я – і будь-якою ціною, у тому числі й ціною крові. Зрештою, такі загони «православної самооборони» давно вже реально існують, передусім у «канонічних» монастирях і семінаріях. Вони вже не раз показували себе в селах, де більшість віруючих вимагали переходу від УПЦ (Московського патріархату) до Української православної церкви Київського патріархату.

Чепразов – це далеко не виняток. Таких активістів в УПЦ (МП) більш ніж достатньо. І мають вони чимало прихильників, у тому числі й серед духовенства і навіть єпископату. Діяльність православних активістів типу Чепразова чудово демонструє, що УПЦ (МП) не тільки і не стільки релігійна організація, скільки організація політична, яка, не особливо ховаючись, працює на країну-агресора.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії