Кардинал Паролін до семінаристів: не закривайте себе в гетто

Повний текст промови кардинала П`єтро Пароліна до семінаристів під час зустрічі у Брюховичах у неділю, 19 червня 2016 року.

Ваше Високопреосвященство Мечиславе Мокшицький, латинський архієпископе митрополите Львова! Вам особливе вітання не лише тому, що Ви у цій Семінарії — господар дому, але також і тому, що Ваша особа становить скарб спогадів, завдяки служінню, здійсненому зі справжньою посвятою протягом багатьох років біля Папи святого Йоана Павла ІІ та Папи Бенедикта XVI.

Вітаю також Апостольського Нунція та інших тут присутніх єпископів, настоятелів, вихователів та викладачів цієї та інших семінарій Римо-Католицької Церкви в Україні, а також присутніх тут семінаристів.

Усім вам приношу благословення та обійми Папи Франциска.

Ваша Церква має дуже особливі власні характерні риси, що роблять із неї одночасно як історичну дійсність, так і дійсність, яка ще розвивається. Окрім різноманітних етнічних ідентичностей, що збагатили мозаїку вірних західної традиції в цій країні, воістину багатої на різноманітні культурні виміри, сьогодні Церква приймає до себе нові реалії, як кожен живий організм. Поряд із представниками різних національностей, які через навчання або працю тимчасово чи на постійно живуть в Україні, Церква добре укорінена, хоча і є меншістю, в усіх регіонах цього краю, частиною якого почувається, та є відкрита для всіх. Римо- католицька, або латинська, традиція завдяки своїй природі уможливлює присутність різноманіття культурних ідентичностей, що надають їй віддих щоденного контакту з Церквами того самого обряду, розпорошеними по всьому світі.

Отже, якщо той факт, що ви є меншістю, позначає вашу присутність і діяльність, — він же, з іншого боку, дає певну пластичність, що в контексті релігійної різноманітності та свободи, а також далекості від прозелітизму, збагачує нас власною церковною пропозицією, відкритою на всіх, яка почувається щораз більше закоріненою в Україні, в її історії та культурі, та в її чутливості до релігії.

Ця різноманітна дійсність становить багатство й допомагає нам із більшою відкритістю пояснювати дискусії минулого та мати погляд на майбутнє, багатий надією. Як живий організм (думаю не лише про Дієцезії, але й про дуже багату присутність чернечих Орденів, чоловічих й жіночих, які працюють тут), ви розвиваєтеся в різноманітті сприйнятливості та культурних напрямків. Ваша Церква щораз більше стає подібною до лабораторії, в якій ви, дорогі семінаристи, представляєте в той самий час і плід, і майбутніх майстрів і служителів.

Саме в цьому контексті вас кличе Господь Ісус, особисто, з єдиною і неповторною любов’ю: «Йди і слідуй за Мною!» І як учні, ви покликані залишити все й піти за Ним.

Те, що ви залишаєте, — це не ваша автентичність або автентичність ваших предків: ви переймаєте все це та засвоюєте згідно з природою вашої теперішньої автентичності. Таким чином ви стаєте вираженням живої Церкви, що її Святий Дух запрошує відкритися на час та дійсність, які постійно міняються, щоб живити її ізсередини, через свідчення, завжди незмінне, вірності Господу Христу.

Це підтверджує розмаїтість мов, якими сьогодні звершуються літургії у ваших храмах.

Знаю, що ваші спільноти квітнуть у багатьох місцях, саме через цю автентичність у розвитку. Отож, ваше служіння має сприяти благові цього розвитку. Аби так сталося, від вас вимагається передусім глибока особиста віра, основана на постійних стосунках із Господом Ісусом. Він приймає вас такими, якими ви є, з непростою історією, яка вас характеризує та збагачує вас і всю Україну через «схрещення» культур, а воно, як відомо, чинить кращим та динамічнішим середовище, де процвітає. І саме тому, що ви такі, Він кличе вас іти за Ним та присвятити себе служінню Божому народу, так само різноманітному, що його вам доручено. Син Церкви ніколи не буде чужинцем, безрідним. Як сталося підчас П’ятдесятниці, Святий Дух обдаровує розумінням різних мов, щоб усі почули проповідування «величних діл Божих» (Діян 2, 11).

Таке насичене духовне життя буде збагачене завдяки допомозі ваших вихователів та викладачів, але особливо — через живий контакт із вашими спільнотами. Це має культурний та пасторальний вимір.

Культурний вимір полягає в тому, що ви покликані до уважної оцінки, яка становить плід докладного вивчення історії вашої Церкви в різні епохи та в різних формах, у яких вона виражалася. Тож ті, хто провадять вас до цих цікавих відкриттів, повинні бути особливо мудрими та підготовленими, аби від добре зрозумілих коренів піднятися до чіткого, поглибленого та обґрунтованого розуміння культурного контексту України сьогодні. Лише з цього поглиблення народиться ваша майбутня здатність стати мостами культур. Саме цього сьогодні потребує Україна, відкриваючись на щораз ширші горизонти, й саме це ви покликані пропонувати, щоб народ Божий, який вам буде ввірено, міг почуватися протагоністом цього процесу. Те, що далі, залежить від розумності та глибини середовища, яке вас оточує: прийняти вас та цінити те, що ви собою представляєте. Більше того, саме це буде одним із доказів, який воно, середовище, зможе показати Європі та світові як знак своєї здатності сприймати й цінувати різні душі, з яких вона складається. Крайній націоналізм, що пояснює себе як єдине істинно правильне вираження національної ідентичності, це насправді плід комплексу неповноцінності, нездатного прийняти різнорідність у тому, чим вона є: надзвичайним знаряддям розвитку. Ви самі ніколи не піддавайтеся спокусі замкнути себе в своєрідне ґетто, аби не занедбати покликання до інтегрування України, не лише духовно, але також й в культурному вимірі, у той взаємний обмін, що сьогодні становить ознаку зрілості народів. Особливо раджу вам пропонувати і стимулювати повагу та співпрацю з синами Української Греко- Католицької Церкви, які разом із вами становлять частину Католицької Церкви.

Пасторальний вимір вимагає, щоб ви, у постійному контакті з різними реаліями, що їх творять довірені вам спільноти, постійно пристосовували ваш спосіб мовлення до зростання християнської свідомості вірних, відповідаючи з тією гнучкістю висловлювання, яка характерна латинській традиції, до якої ви належите. Ви повинні освоїтися з тим, що необхідно бути уважними та шанобливими виразниками глибокого розуміння локальної Церкви, аби Боже Слово могло бути сприйняте, засвоєне й приносило плід в усій повноті. Тому ви повинні шукати людей, відвідувати їх, терпеливо слухати їх та мудро радити. Вийдіть із ваших домівок і самі йдіть назустріч тим, хто шукає Божого обличчя, але ще, можливо, не побачив його в Церкві.

У вас просять чималого зусилля, непростої відповідальності. Але хто, як не ви, що вирішили слідувати за Господом на цьому шляху, можете насолоджуватися викликом постійної молодості, викликом Церкви, яка постійно в дорозі, здатної огорнути всіх, не виключаючи нікого, та відкрити на світові горизонти те, що в протилежному випадку ризикує залишитися суто провінційним? Ваша молодість чи не відкрита сама по собі на великі виклики, на вимогливі проекти, на широке бачення та посвяту без обмежень?

У цьому стане вам у пригоді також обов’язок целібату, якого латинська Церква просить від своїх священиків. Ясно, що целібат виникає з глибокої, щоденної любові, яка уподібнює вас до Христа. Він обрав вас і ви залишили все, також і власні родини, щоб усім серцем і часом належати Йому та людям. Це для вас тут, в Україні, даватиме велику перевагу: бути до послуг завжди й цілковито, в почуттях та в часі, аби ваша Церква-в-дорозі ніколи не почувалася покинутою і могла насолоджуватися радістю, яка випливає з почуття, що Бог її любить, а тому почувається покликаною іти завжди новими шляхами у своїй подорожі до Царства.

Було би втраченою нагодою, якби ваше покликання занапастило силу та міць, а задовольнилося би лише мінімальним уділенням таїнств, будуючи собі життя вигідне та добре оплачуване, але по суті глибоко самотнє, ізольоване та поступово чимдалі закритіше в егоїзмі, без радості та без надії. Якщо гонитва за грошима для вас, вашої рідні, для стилю життя, розкішного й повного непотрібних речей, стане справжньою мотивацією вашого щодення, то душпастирське служіння поступово зникатиме, а ви станете нереалізованими особами, без мотивації, ба навіть цинічними. Цього Божий народ не потребує. Ваш целібат або є плідним, або ж стає тягарем для вас самих, бо ви не зможете його нести, — і для інших, бо будуть змушені зносити наслідки вашого розчарування. Тому виховуйте свої почуття, не боячись випробувань та слабкостей, але з великою прозорістю й правдою, без подвійного життя чи вигідної закритості. І завжди майте біля себе якогось священика, якому можете відкрити серце, знаючи, що його мудрість і розсудливість зможуть вказати вам добрий напрямок та супроводжуватимуть вас із пошаною та любов’ю.

Під керівництвом єпископа та з допомогою ваших настоятелів зробіть, отож, за ці роки навчання у семінарії тверезе розпізнання, довіряючись завжди втішним обіймам Христа, «дороги, істини та життя».

Це власне Його любов ви будете покликані дарувати спільноті, яка очікує отців і братів, аби зрозуміти, до яких нових цілей віри їх кличе те, що вони є Церквою, що належать до римо-католицької традиції, що вони живуть в Україні, з її багатою історією минулого й теперішнього.

Довіряю Вас Марії, Матері Бога та Церкви, щоб Її ніжність надихала вас та збагачувала чисте серце, аби ви могли любити з великодушністю та посвятою, як це робили ваші попередники, також і в недавній час.

Ось питання: «Чи я люблю Господа й Церкву аж до готовності цілковито віддатися їм?» Прошу вас запитувати себе про це щовечора, аби ваше покликання залишалося завжди щирим, справжнім святом любові та служіння.