о. Степан Сус: «Священство – це життя на повну ставку»

Сьогодні, 30 червня 2016 року, відзначає десятиріччя своїх ієрейських свячень настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла, голова Центру військового капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ отець Степан Сус. Отець Степан – надзвичайно активний та позиційний львівський священик, а Гарнізонний храм – ніби духовний «мурашник», де відбувається служіння не лише для військових, але і студентів, сиріт, алкозалежних, журналістів. У 2011 році отець Степан був відзначений «Золотим гербом міста Львова», а у 2014 отримав «Почесний знак святого Юрія» від мера міста – Андрія Садового. Сьогодні о 18.00 год. отець Степан запрошує спільно підсумувати свій духовний ювілей молитвою у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла, а наразі говоримо з ним про підсумки першого десятиліття, досвіди у духівництві та пріоритети служіння.

– Отче, сьогодні минає десять років з моменту ваших ієрейських свячень. Які ваші підсумки цього пройденого невеликого відтинку шляху?

– Підсумовуючи десять років священства, хотів би насамперед висловити вдячність за те, що був потрібний Богові і людям. Почував себе військовим капеланом на повну ставку – 24 години на добу. В армії, наприклад, рахують рік за два, у мене рік – за три. Проаналізувавши ці десять років, зрозумів, що за моїми плечима є 5 храмів, які вдалося з Божою поміччю хай навіть не добудувати, але відкрити, уділено понад 400 шлюбів, близько 500 хрещень. Були, звичайно, моменти похоронів, яких би не хотілося переживати, – близько 100. Два роки були найбільш болісними, мені здавалося, що не переживав подібного впродовж десяти років священства. Загалом живу за принципом: «роби найскладніше». Завжди пригадую слова одного зі священиків-єзуїтів: «Роби те, що інші не роблять, щоб інші пізніше робили те, що ти вже не робиш». Тому у служінні вважаю важливим звертати увагу на те, що не робилося раніше, чому не приділяти уваги. Служіння у військовому капеланстві допомогло ефективно реагувати на певні виклики, робити те, що для багатьох виглядало спочатку неприйнятним.

– Впродовж вашого священичого служіння ви мали змогу побувати на місіях у Бангладеші. Як цей духовний досвід вплинув на ваше служіння?

– Місії – це душпастирство з різними викликами. Як українець я хотів побачити життя інших народів і культур, адже ми є єдиними у різноманітті, маємо жити згідно з цією концепцією християнства. Нам, жителям західної України, видається, що духовне життя тут є зразковим. Там я побачив зовсім іншу ситуацію – співи, танці. Для християнства у нашому консервативному погляді – це неприйнятно. Проте, через цю ознаку важливо побачити вселенськість Церкви, де є різні народи і культури, бачення різних речей. Навіть, якщо ми думаємо, як чинимо – правильно чи неправильно, цей досвід інших народів дає нам можливість розвивати свій погляд.

– Отче, вас також часом важко застати у Львові, оскільки часто їздите за кордон і служите для українських греко-католиків США та європейських країн. Як виглядає це служіння на місіях?

– Церква на цих теренах завжди жила двома напрямами, основний заклик у діаспорі – Бог та Україна. Важливо, щоб Церква для українців залишалася українською. Що сьогодні потребує діаспора чи варто сказати Українська Греко-Католицька Церква на поселеннях? Це відчуття своєї українськості, ідентичності, з інтеграцією в інших культурах, у яких вони живуть, адже їхні діти та внуки бажають бути громадянами вже інших країн. І Церква має бути об¢єднавчим чинником, щоб зберегти цю ідентичність. Адже тужачи за Батьківщиною, вони хочуть прийти, щоб відчути своє, рідне.

– Коли говоримо про Львів, то, безумовно, у нашому місті, порівняно з іншими містами України, є багато напрацювань у духовній сфері, та все ж є багато нереалізованого. Що варто, на ваш погляд, удосконалювати?

– Цього року мене обрали у номінації «Совість міста Львова». Якби я знав про це попередньо, то, мабуть, відмовився б від цієї відзнаки. Я собі роздумував, що означає бути совістю – це жити у місті, жити містом, робити все для того, щоб це місто було духовним, а не лише туристичним. Кожне місто, яке розвивається, кожна країна, має свої виклики. Ми радіємо з того, що до нас приїжджають, ділимось найкращим. Саме християнство, на мою думку, зробило Львів таким, яким він є, – не консервативним, а містом, відкритим до світу, місто, яке ділиться добром та увагою! Однак, з іншої сторони, будучи занадто відкритими, маємо вважати на нашу ідентичність, її не можна втратити.

– Якщо звертатись до теми священства, то для вас священство – це радість чи тягар?

Для мене священство – це спосіб життя, мислення, бачення, пережиття того, що відбувається, як я казав – це життя на повну ставку. Я люблю всіх людей і бажаю їм добра. Найболючіший момент священства – це коли тебе обманюють. Ти стараєшся бути відкритим до усіх, але хтось цю відкритість використовує для своїх інтересів. Я готовий віддати усе заради того, щоб мене ніколи не обманювали!

– Впродовж десяти років вашого священичого служіння чи були якісь курйозні ситуації, які вам найбільше запам¢ятались?

– Найсмішніші ситуації тоді, коли мене кудись запрошують з дружиною. Я зазвичай на такі заходи або не йду, або, коли запитують, чого сам, кажу, що дружина залишилася вдома (Сміється – Ю.Л.).

– Мабуть, сьогодні вам дарують і ще даруватимуть чимало подарунків. Чи були такі, які впродовж десяти років ієрейства запам¢ятались найбільше?

– Протягом цих десяти років я отримував чимало цінних подарунків, які подаровані мені, як священикові. Якби я був просто Степаном Сусом, на мене напевно що ніхто б не звертав увагу. Я став відомим завдяки тому, що є священиком Христовим. Мої подарунки потрібно помалу передавати в музей. Тримати вдома подарунки і тішитись ними можна, але не вважаю це за потрібне. Звичайно, що є дуже цінні подарунки, – це автомобіль, який мені потрібний для служіння, чи житло, яке є в основному музеєм, бо там більше живуть гості, ніж я сам. Все, що маю належить Церкві, а отже належить усім людям.

– Отче, зараз чимало молодих хлопців міркують над покликанням до священства. Чи можете дати якісь поради для тих, хто приймає рішення, чи обирати цей шлях?

– Священство – це велике і почесне покликання. Не ми його вибираємо, нас вибирає Господь! Маємо бути вдячними Богові, що він нас немічних, з позитивами і негативами, кличе і хоче використовувати для служіння. Бути руками Христа у цьому світі означає жити Його життям, мати ті самі думки, що і Спаситель. Коли ми сумніваємось, переживаємо кризу, коли нам важко, маємо пам¢ятати, що ми не самі, бо Господь нікого не залишає наодинці. Якщо ми у виборі свого покликання бажаємо служити Господеві, беремо Христа за приклад, оберемо правильний шлях. Тоді все буде добре!

Юліана Лавриш