Паломники до Матері Божої Бердичівської: коли йдеш з молитвою, то роздумуєш, як ближньому зробити краще

Напередодні свята Матері Божої Бердичівської наші кореспонденти поспілкувалися, як з першими паломниками, котрі дісталися до санктуарію ще 16 липня, так і з духовними особами. Отже, спочатку нам вдалося спіткати настоятеля парафії Матері Божої Бердичівської – отця Рафала Мишковського OCD. Запитання було щодо турботи про людей: як приготувалися парафіяни до зустрічі стомлених паломників цього року? На що отець, з гумором відповів:

– Так люди відпочивають власне протягом усього паломництва. (Сміється) Я жартую звісно. Бо паломництво – це така пожертва людей. Вони жертвують свої страждання для Господа, а ми їх приймаємо і допомагаємо тим, чим можемо. Тобто все приготоване для них, і місцеві люди приймають паломників до своїх домівок.

Ви кажете що паломництва проходять з часів Незалежності України. Але чи не виникає враження одноманітності? Одне паломництво, наступного року – друге… Чи навпаки – можна сказати що кожне паломництво є унікальним?

– Кожне паломництво відрізняється і кількістю і характером. Деякі паломництва мають свої традиції і свій характер. Тому що ведуть їх, наприклад, окремі ордени: францисканці, капуцини, палотини. Деякі групи паломників мають свій особистий характер парафіяльний. Деякі є такими маленькими, як сьогодні перші паломники, яких ми зустрічали. Тому паломництва залежать і від керівників і від традицій, від гасла які собі вибирають на даний рік.

А що самі паломники? Наш кореспондент Мар’яна Соложенцева поспілкувалася з молоддю. Потрібно зауважити, що люди попри тяжку дорогу виглядали щасливими. Мар’яна поставила їм декілька запитань, які вимагали щирості. Отже перше запитання стосувалося про особисті наміри цього паломництва та очікувань від Матері Божої Бердичівської.

Марина Шкварун з Полонного, яка вже вдесяте пройшла цю дорогу розповіла, що завжди має свої особисті сподівання, якісь мрії: «І цього року очікувала може вже відомих мені приємних емоцій: побачити гарних людей, поспілкуватися. Щоби Мати Божа вислухала наші прохання, всю біль нашої країни і мою особливу інтенцію, бо я йду з інтенцію за мир в Україні і надіюся, що Мати вислухає». А от Коля, котрий вперше став паломником – усю свою дорогу жертвував в одній важливій і благородній інтенції, як на такі юні роки: «Я хочу щоби моя рідна сестра щасливо народила дитинку і за свою родину». Дана з Шепетівки просила про потрібні благодаті, як для своєї родини, так і за мир для нашої країни. І наразі Матінка Божа вже допомогла їй – бо дівчина, за посередництвом Марії Бердичівської, вступила до університету. «Але прошу й надалі у Богородиці допомоги, бо без Неї і Її Сина – моє життя не буде таким». А от сестра Назарія зі Згромадження Сестер Святого Йосипа, розповіла свою історію:

«У нашому згромадженні є практика, що сестри часто ходять у паломництво. Я декілька років не ходила з деяких причин і просто засумувала за цією ходою. І народилося бажання пройти разом зі своїми парафіянами, молоддю, побачити тих людей, яких давно не бачила. Адже Бог дає намір у наших прагнень. Також я мала дуже важливий намір: молитися за нові і добрі покликання до нашого згромадження». Отже бачимо, що насправді ми несемо до Матері Бердичівської прагнення серця, в якому живе турбота про наших близьких та про нашу країну. Скажу вам по секрету, що коли мої колеги їхали в Бердичів – попросила їх «кинути» мене собі в рюкзак, та передати теж в руки Богородиці.

А от що нового ми пізнаємо під час цієї ходи? Кажуть що для того, щоби краще пізнати особу, потрібно піти з нею в паломництво. Чи мали такий досвід наші герої?

«Звичайно – розповідає Марина – бо йдемо ми завжди великою групою, і нас багато, і ми ніби то дружні, але справжній друг проявляється, коли тяжко йти і мозолі на ногах. І коли бачиш когось стомленим і елементарно береш чийсь рюкзак чи даєш попити. Це така дрібничка, але це і є проява справжньої дружби. А щодо пізнання себе – то скажу, що коли ти стомлений, то чомусь більше думаєш про себе і дуже важко відкинути себе на другий план і подумати про когось. Бо своє «Я» – виплигує і хоче щоби собі зробити комфорт. Але коли йдеш з молитвою, то роздумуєш, як ближньому зробити краще». Дана підтримує думку Марини: «В паломництві цей братерський дух дуже видимий – бачиш хто тобі друг, хто знайомий, а хто лише хоче удати, що хоче допомогти. В паломництві я побачила дуже багато чесних, щирих людей”.

– А як ми можемо тут пізнати себе?

– Через конференції, через молитви, розмови з духовними особами. Або коли просто йдеш і чуєш як інші люди говорять між собою. І ти чуєш як вони розповідають, що їм болить. І розумієш, що людина себе пізнає в тому плані, що через біль вона все таки йде. І ти розуміє, що у людини насправді є ціль. І ти розумієш, що теж не просто йдеш, а дивлячись на іншу людину – ти розумієш що ти йдеш для чогось, а значить ти реалізуєшся в житті. І для тебе твоє життя має сенс. І власне в цьому паломництві ми заглиблюємося в цю таємницю сенсу нашого життя. Ставимо перед собою запитання – для чого ми сюди йдемо, чи варто це все терпіти?

А таки варто. Як показує досвід наших молодих паломників.