Папська катехеза за 8 лютого 2017 року

Повний текст катехези папи Франциска про зв’язок спільноти та надії у середу, 8 лютого 2017 року.

Дорогі брати і сестри, добрий день!

Минулої середи ми бачили, як святий Павло в Першому посланні до солунян закликав до витривання, будучи закоріненими у надії воскресіння (пор. 5,4-11), з цим прекрасним виразом; “таким чином, ми завжди будемо з Господом”. У цьому ж контексті апостол показує, що християнська надія має не тільки вимір особистий, індивідуальний, але і спільноти, церкви. Всі ми сподіваємося. Всі маємо надію також у спільноті.

З цього приводу Павло одразу ж розширює свій погляд на все те, що творить християнську спільноту просячи, щоб окремі громади молилися один за одного і підтримували один одного. Щоб один одному допомагали і це не тільки в багатьох потребах повсякденного життя, але і допомагали собі в житті надією, підтримували одне одного в надії. Не випадково він починає саме посилаючись на тих, кому довірена відповідальність і душпастирське керівництво. Це вони як перші покликані живити надію, і це не тому, що вони кращі за інших, але силою Божого служіння, яка рішуче перевершує їх сили. З цього приводу, тим більше, повинні їх поважати, розуміти і оточувати доброзичливою підтримкою всіх.

Потім увагу звернено на братів, яким найбільше загрожує втрата надії, впадання у відчай. Постійно доходять до нас відомості про людей, які впадають у відчай і роблять жахливі речі, безнадійність штовхає їх на багато жахливих речей. Тут мова йде про тих, хто знеохочений, про слабких, тих, хто почувається пригніченим під тягарем життя і своїх провин, які не можуть вже піднятися. У цих випадках близькість і зичливість Церкви повинні стати інтенсивнішими і чуйнішими, приймаючи ідеальну форму співчуття, яке не є жалістю, стражданням разом з іншим, стражданням з іншими, буттям поруч з людиною, що страждає, через слово, жест ніжності, але лине з серця – тобто співчуттям. Ці люди потребують втіхи і розради. Це дуже важливо: християнська надія не може обійтися без справжньої і конкретної любові. Сам апостол народів у Посланні до римлян, говорить відкрито: ” Ми, сильні [у вірі], мусимо нести немочі безсильних, а не собі догоджати.” (15,1) – нести немочі інших. Крім того, таке свідчення не залишається закрите в рамках християнської спільноти: звучить у всій своїй силі назовні, в суспільному і громадському середовищі, як заклик, щоб будувати мости, а не стіни і не відповідати злом на зло, але зло добром перемагати, образу – прощенням – християнин не може сказати “ти заплатиш мені за це!” – це не християнський вчинок! Образа долається прощенням, щоб жити у злагоді з усіма. Це-Церква! І це робить християнська надія, коли набирає сильних і одночасно ласкавих обрисів любові. Любов є одночасно сильна і ніжна.

Таким чином, можна зрозуміти, що надії не вчимося самі. Це не можливо. Надія, щоб її живити обов’язково потребує “тіла”, в якому різні члени підтримують і оживляють один одного. Це, в свою чергу, означає, що якщо ми сподіваємося, то це відбувається тому, що багато наших братів і сестер навчила нас живити і підтримувати нашу надію. Серед них виділяються «малі», бідні, прості люди та відкинуті на узбіччя. Це відбувається тому, що не зазнає надії той, хто замикається у своєму достатку, вірить тільки в свій добробут – це не надія, це відносна безпека. Не зазнає надії той, хто замикається у своїй самореалізації, хто завжди почуває себе в порядку… Живлять натомість надію ті, хто щодня переживають випробування, невпевненість і свої обмеження. Це ці брати дають нам найкрасивіше, найсильніше свідчення, тому що міцно тривають довіряючись Господу, знаючи, що після журби, утиску і невідворотності смерті, останнє слово буде Його, а буде це слово милосердя, життя і миру. Той, хто живить надію, вірить, що одного дня почує такі слова: “Прийди до мене, брате, прийди до мене, сестро, на всю вічність”.

Дорогі друзі, якщо – як вже ми сказали – природним помешканням надії є солідарне “тіло”, то у випадку християнської надії цим тілом є Церква, а животворящим подихом, душею цієї надії є Святий Дух. Без Духа Святого не можна мати надії. Важче сподіватися, ніж вірити. Тому апостол Павло закликає нас, щоб ми Його постійно закликали. Якщо не легко вірити, то тим менше легко сподіватися. Але коли Святий Дух живе в наших серцях, це Він нам усвідомлює, що не треба боятися, що Господь поруч і піклується про нас. Це Він формує наші спільноти в безперестанній П’ятидесятниці, як живі знаки надії для всієї людської сім’ї. Дякую.

Переклад: Аліна Петраускайте