Звернення Митрополита Мокшицького до учасників зустрічі Комісії душпастирства Молоді при КЄ РКЦ України

Звернення Митрополита Львівського архієпископа Мечислава Мокшицького до учасників зустрічі Комісії душпастирства Молоді при Конференції Єпископів РКЦ України

Радію, що щорічна зустріч відповідальних за душпастирство молоді нашої митрополії відбувається у Львові. Робимо це памятаючи про Світові Дні Молоді, які ми могли переживати разом з папою Франциском і рештою молодих людей з усього світу у Кракові. Той великий досвід віри та єдності Церкви дозволив поглянути на переживання віри в духові радісного відкривання того, що ми є католики, в чому нас запевнила сама молодь, багато разів підкреслюючи саме той вимір Світових Днів Молоді.

Перед нами відкрився великий потенціал, який завжди мали молоді люди. І саме він є для Церкви тією повторюваною істиною про майбутнє яке слід оперти та будувати з поколінням молоді – майбутнім та надію. Потрібно щоб ми не втратили, не втишили і не згасили розпаленого почуття цінності життя у Церкві і для Церкви. Бо якби так сталося це було би нашою втратою, подібно як втраченим було би життя людей, котрі відвернулися від Бога і досвідчили покарання потопу.

Маємо бути як праведник Ной і у світі не завжди дружньому до нас будувати ковчег, яким сьогодні не буде дерев`яний човен але спільнота Церкви. Вона має бути міцною і достойною, що дає відчуття безпеки та віднайдення свого місця. Є водночас дуже вимоглива, про що говорив папа Франциск:

„Але є також в житті інший, ще небезпечніший параліч, що його часто важко розпізнати, визнання якого чимало нам коштує. Я люблю називати його паралічем, що народжується тоді, коли ми плутаємо ЩАСТЯ з ДИВАНОМ! Ми гадаємо, що для щастя нам потрібен добрий диван. Диван, який допоможе нам жити зручно, спокійно, цілком безпечно. Такий диван – як ті, що є тепер, сучасні, разом з усипляючими масажами – що гарантує нам години спокою, що переносить нас у світ відеоігор і на якому ми провадимо багато годин перед комп`ютером. Диван для різних типів болю і страху. Цей диван є причиною того, що ми залишаємося зачинені в домі, не стомлюючись ані не журячись. “Диван-щастя” є, ймовірно, тихим паралічем, який може нас знищити найбільше; бо потроху, не усвідомлюючи того, ми стаємо сонливими, робимося дурними, затуманеними, тоді як інші – може жвавіші, але не кращі за нас – ухвалюють без нас рішення про наше майбутнє. Напевно для багатьох легше і вигідніше тримати молодих людей у безглузді й затьмаренні, аби вони вважали диван за щастя; для багатьох це виявляється зручніше, ніж мати завзяту молодь, яка прагне дати відповідь на мрію Бога і на всі прагнення серця. Питаю вас: чи хочете бути сонними, задурманеними, затуманеними? Хочете щоб інші вирішували про ваше майбутнє? Хочете бути вільними? Розбудженими. Боротися за ваше майбутнє? Ви не дуже впевнені в цьому, правда?

Отже, залишитися на дивані, означає дати себе залити, поховати всі мрії, втратити дорогу щастя. Я і ти не можемо на це дозволити, бо багато вже піднялося і хоче діяти. Ми відповідальні за лик Церкви не можемо дозволити і точно не можемо спричинити того, щоб молоді люди зручно всілися на дивані.
У той важкий час випробувань, який переживаємо в Україні, я маю на увазі не лише війну, але й бідність, відсутність перспектив достойного життя, великий вихід молодих і талановитих людей потрібно щоб саме Церква стала місцем відкритим на них і для них. Особливо для тих, котрі залишаються у наших парафіяльних спільнотах.

Багато з них потребує такої зустрічі як її описує сьогоднішє читання Євангелія (Мк 8, 22-26). Потребує відкрити очі на цінності, не обовязково ті мирські але Божі.

І в цьому контексті, ще раз зацитую слова папи Франциска, які він сказав на Світових Днях Молоді:

Тепер ми не будемо кричати проти когось, ми не будемо сваритися, ми не хочемо нищити. Ми не хочемо подолати ненависті ще більшою ненавистю, насилля – більшим насиллям, подолати террор більшим терором. А наша відповідь цьому світу, що перебуває у стані війни, має ім`я і зветься дружбою, зветься братерством, зветься сопричастям, зветься родиною. Ми відзначаємо той факт, що походимо з різних культур і з`єднуємося задля того, щоби молитися”.

Задумаймося, що нам зробити щоб молитися з молоддю, щоб з ними відкривати дорогу без бунту, тобто не сліпу, а ту, що бачить Боже благо.

Чудовою нагодою до того, щоб не руйнувати єдності, щоб злом не поборювати зла, є сота річниця З`яв у Фатімі. Саме там, Діва Марія дала в наші руки чудову зброю для боротьби зі злом, якою є покаяння і молитва. І не йдеться лише про особисте навернення, але про навернення і покаяння всього світу. Це вимагає чогось більшого ніж лише бажання, це вимагає відваги милосердя, яку папа Франциск охарактеризував так:

„Милосердне серце має відвагу покинути вигоду; милосердне серце спроможне виходити назустріч іншим, може обійняти всіх. Милосердне серце здатне бути прибіжищем для тих, хто ніколи не мав дому або втратив його, воно може створити атмосферу дому і родини для тих, хто мусив емігрувати, воно здатне до чулості та співчуття. Милосердне серце здатне ділити свій хліб із голодним, милосердне серце відкривається, аби приймати біженців та мігрантів. Сказати разом з вами “милосоердя”, означає сказати: шанс, майбутнє, задіяність, довіру, відкритість, гостинність, співчуття, мрії.”

І це та дорога, до якої запросив нас папа. Вона дуже вимоглива але дієва. Її пройшов праведний Ной і його родина. Її досвідчив сліпий з Витсаїди.

Щоб і нам це вдалося, бо інакше ми втратимо: шанс, майбутнє, задіяність, відкритість, довіру, відкритість, гостинність, співчуття, мрії. Тобто, ми втратимо дорогу до неба.