Моральна ерозія німецького католицтва

Оголосивши своє тлумачення Amoris Laetitia, німецькі католицькі єпископи зловжили своїм авторитетом, адже документ, на думку Крістіана Спеманна підриває сакраментальну дисципліну Католицької Церкви. Крістіан Спеманн – німецький психіатр і постійний оглядач видання німецькомовного kath.net.

Згідно з тлумаченням німецького єпископату, відтепер католики, які живуть у тривалих сексуальних позашлюбних стосунках, матимуть можливість брати участь у Таїнствах. У своєму документі німецький єпископат явно заперечує не тільки вчення св. Івана Павла ІІ, але й вчення Катехизму Католицької Церкви, який є нормативним документом віри, що зобов’язує усіх католиків. Більше того, саме постсинодальне повчання Папи Франциска Amoris Laetitia, тлумачене у світлі Вчення Католицької Церкви не надає підстав до такої інтерпретації, яку надає німецький єпископат.

Справа в тому, що є норми Вчення Церкви, які не підлягають змінам. Ці норми, вважає Спеманн, випливають із гідності людини. Серед іншого, це стосується і норм, які регулюють сексуальне життя людини. Адже існтрументалізація сексуальних стосунків завжди ранить людську гідність, не зважаючи на те, яким чином складаються суб’єктивні обставини та від відчуття провини.

Людську сексуальність, вважає Спеманн, можна зрозуміти тільки відштовхуючись від її сенсу. У відповідності до християнського розуміння, сексуальність – це вираз спільності між чоловіком і жінкою на біологічному, фізичному, духовному та особистісному рівнях, тобто, це – справжній вираз дарування людини у повноті (див. Іван Павло ІІ, Familiaris Consortio 80). Такий дар людини людині у повноті включає у себе також і майбутнє та минуле.

Саме на цій підставі Церква від самих своїх початків спрямовувала людську сексуальність в контекст шлюбу, як єдиного місця, де Богом дарована гідність сексуальності може здійснюватись. Це – заповідь, а не якийсь далекий ідеал. І кожне використання сексуальності поза цією заповіддю, відриває сексуальність від її правдивого сенсу і тому, в кінцевому результаті, таке відривання завжди є гріхом.

Саме тому, всяке практикування сексуальності поза шлюбом є вчинком, який є злим у собі. Як вчить Іван Павло ІІ, вчинок, який є злим у собі, не може ніколи бути виправданий ні обставинами, ні наміром. І це особливо стосується людського сексуального життя.

Проте, замість зайняти чітку позицію стосовно меж та норм людської поведінки, документи німецького єпископату наголошує суб’єктивний погляд на нерегулярну ситуацію. Цей документ рекомендує ретельне вивчення совісті. Створюється ситуація, коли розгляд моральних та психологічних наслідків розлучення і повторного цивільного «шлюбу», як наприклад відчуття провини стосовно залишеного шлюбного партнера, чи дітей із попереднього зв’язку, вважається достатнім приготуванням для допуску до сакраментального життя.
Але, згідно з Вченням Церкви, тільки тоді, коли задоволені об’єктивні критерії – обітниця життя в сексуальній повздержливості чи проголошення недійсності попереднього шлюбу, може йти мова про дозвіл на активне сакраментальне життя.

Логіка пастирського милосердя, яку закладає німецький єпископат, логіка, яка орієнтована виключно до суб’єктивності, простягається далеко за межі душпастирської опіки над тими, хто розірвав свій подружній зв’язок і вступив до цивільного «шлюбу». В своєму документі німецькі єпископи говорять про допуск до сакраментального життя тих, хто не може вирішити свій стан на користь шлюбу. А це цілком логічно надає підстави ЛГБТ-групам стверджувати, що й вони включені до такого ставлення.

Окрім цього, саме таке розуміння милосердя спонукало деяких канадських єпископів висловитись на користь того, що, на їхню думку, Церква має супроводжувати Таїнствами тих, хто вирішив пройти евтаназію, тобто, вчинити з допомогою лікарів самогубство.

На переконання Спеманна, ми знаходимось на самому початку пожинання наслідків, які випливають з такої суб’єктивізації розуміння душпастирського милосердя. На слизькому схилі такого «милосердя» не важко передбачати подальший розвиток. Потрібно просто слідувати логіці. І в першу чергу, таке розуміння милосердя не призводить до розумної корекції церковної практики, а до ерозії віри. Для багатьох таке милосердя означає в реальності вседозволеність у питаннях віри, моралі та душпастирської опіки та веде до повного релятивізму.
А це призводить до тверджень, що католицтво може обійтись без природнього морального закону, без антропології, без внутрішньої моральної доктрини. А це узгоджується із скандальновідомим твіттом італійського єзуїта о. Антоніо Спадаро, що, мовляв, теологія – це не математика і в теології може бути, що 2+2=5.

І тут виникає запитання, чи священик, який дотримується Вчення Церкви у дисципліні Таїнств є ригористом, екстремістом і просто позбавленим почуття милосердя? Але це тягне за собою питання чи можемо так описати св. Папу Івана Павла ІІ, а з ним і величезну більшість священиків на всій земній кулі. Звичайно, що ні.

В реальності є безліч ситуацій, коли чисто по-людські позашлюбні стосунки можуть бути зрозумілими. Але тут є одна суттєва різниця: чи зберігається Боже благословення і святість Його заповідей та сподівання на Його милість через абстиненцію, щоб приступати до Євхаристії, чи привласнюється собі право на Причастя без зміни життєвої ситуації гріха. Наполягання на «пом’якшувальних обставинах» не може скасувати об’єктивно грішну ситуацію. Церква не має таких повноважень. Ми не маємо права виходити за межі світла даного нам в Божому слові. І це є питанням смирення перед Богом, а не питання розподілу Таїнств.

Божа милість не є під нашою владою.