О.Любомир Яворський про службу військового капеланства

Військовий капелан УГКЦ отець Любомир Яворський, заступник керівника Департаменту Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України і секретар Ради у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України, під час панельної дискусії «Примирення та порозуміння задля стабільності розвитку України» розповів про роль та напрямки капеланського служіння на війні, а також виклики, з якими доводиться зіштовхуватися священослужителям, які усебічно підтримують військових.

“Ми як капелани вибрали собі гасло завжди бути поруч з військовослужбовцями. І коли сьогодні цей військовослужбовець був мобілізований, прослужив тільки рік, наша відповідальність – залишитися біля тієї людини, хоча він уже, можливо, є ветераном. На сьогоднішній день ми провели близько півтисячі ротацій в зону бойових дій – це священики, які їхали на тридцять, сорок п’ять днів. Докладно це є 474 окремі ротації – це станом на 29 грудня, за тих два місяці додалося ще трохи священиків. Це 152 військових священики. Бачимо, що число ротацій є значно більше від числа священиків, значить деякі їхали по три і чотири рази”.

“…Ми готуємо своїх капеланів, як здійснювати капеланське служіння. Війна потягнула за собою волонтерів і волонтерів-священиків – це ті, які не знали ніколи військової служби, ніколи не служили у військах, ніколи не були капеланами і не заходили у військові частини, коли був мирний час. Але сьогодні, коли є війна, вони зголосилися. Перші капелани, практично одні з перших, які зголосилися поїхати в зону бойових дій у 2014 році – це були капелани, які підтримували і були дуже активними на Майдані.

Наступне – це реабілітація капеланів. Ми своїми силами здійснюємо реабілітацію капеланів, але ще всі капелани не пройшли цієї реабілітації. На сьогоднішній день ми тільки знайшли форму того, якою має бути ця реабілітація, як вона має виглядати, але також постійно стоїмо і перед пошуками ресурсів для того, щоб можна було якнайкраще провести реабілітацію для військових капеланів. Бо, спілкуючись з нашими представниками Канади, капелани кажуть: “Ми хочемо їхати на реабілітацію сім’ями”. Це дуже багато, в статистиці (83%) туди їдуть одружені священики, які мають по четверо-п’ятеро дітей. Сам священик потребує реабілітації і його сім’я також потребує реабілітації з тими дітьми, які так за нього переживали, чекали – так само, як у звичайного воїна, який сьогодні на передовій захищає нашу Україну”.

“Капелани за час війни здобули велику довіру. Українське суспільство, діаспора дуже довіряє капеланам. На початку нам було дуже важко здійснювати капеланське служіння безпосередньо. Ми часто були тим містком, який надавав соціальну і гуманітарну допомогу для наших військовослужбовців”.

“Праця з родинами військовослужбовців, а родини військовослужбовців – це і їхні діти, які потребують колосальної уваги. Цього року у нас був успішний проект, який ми здійснили для двохсот дітей військовослужбовців, – ми організували для них табори. Там були і діти, які втратили своїх батьків, сироти, але також і діти, які мають своїх батьків. Ці табори ми провели в Одесі (два), і два табори ми провели на Прикарпатті, в Карпатах.

Така десь наша є служба військового капеланства. Хоча кожен із капеланів скаже: “Дякуємо Богу за те, що ми можемо бути поруч в складний час для наших українських військових. І, справді, ми бачимо також свою роль. Дуже гарно ви сказали – “бути актором” у цьому процесі, тому що кожен має побачити свою роль в моменті примирення, бо це є наш час, наш момент. Про примирення зараз ми мусимо говорити не між народами, скажімо, ми мусимо говорити про примирення, про мир у своєму власному українському народі, який має такий великий біль, який називається “війна””.

Повний виступ на відео: