Брат Андрій Гавлич: «Весь час мав бажання бути поряд з людьми, що потерпають у зоні АТО»

Чи раді військові зустрічі зі священиками? Наскільки важко бути волонтером у зоні АТО? Як на війні виявляється Божа любов? На ці і на інші питання нам відповість брат Андрій Гавлич OMI.

– Як сталося, що ви вирушили в зону АТО?

– Ідея належала отцю Павлу Вишковському, настоятелеві Делегатури Місіонерів Облатів. Отець Павло знайомий із Андрієм Чміленком, координатором Християнської служби порятунку. Я був на реколекціях про покликання в Обухові, коли отець поділився з нами, облатами, цією ідеєю. Мене вона зацікавила, тому я й попросив дозволу поїхати з отцем. Останні кілька років я мешкав за кордоном, та весь цей час мав бажання бути поряд із людьми, які потерпають у зоні АТО. Ми молилисяза них, допомагали фінансово, але я відчував, що цього замало. Коли приїхав на практику до Києва, мене не залишало прагнення вирушити туди, щоб відчути те саме, що й люди, які там перебувають, щоб доторкнутися до того, що там відбувається. Я давно думав, що єдиний вихід із цієї ситуації – це примирення, євангелізація: розмовляти з людьми про прощення, про Бога. Бути з ними, працювати пліч-о-пліч. Я бажав бути там як місіонер.

– Вам доводилося бачитися з військовими?

– Звісно, ми спілкувалися й зустрічалися з військовими, але не мали змоги постійно бути поруч. Проте ми молилися разом із ними, дарували їм розарії. Казали, що чекаємо на їхнє повернення. Хоч би де нам довелося відвідувати військовослужбовців, нас приймали добре. Відчувалося бажання цих людей зустрітися зі священиком.

– Можливості поговорити з ними про духовні потреби у вас не було?

– Усе відбувалося дуже швидко, а для духовних розмов потрібен час – як і для того, щоб налагодити стосунки. Капелани, прикомандировані до конкретного підрозділу, мають більше можливостей, коли військовий може підійти й порозмовляти. Звісно, ми теж спілкувалися, але часу завжди бракувало. На це не достатньо десяти хвилин чи навіть години.

– Чи не викликали відвідини зони АТО у вас враження, що решта України забула про те, що там коїться? Може, були нарікання з боку військових чи місцевих мешканців?

– Після цієї поїздки можу вам сказати, що є дві реальності, протиставлені одна одній. Справді, в’їхавши в Маріуполь, ми побачили озброєних військових, які перевіряли документи. У «сірій зоні» довелося проминати блок-пости. Ще й погода була відповідна: туман, сіро навколо, поля без снігу. Люди розповідали про обстріли, про постійне напруження. Багато мешканців покинуло свої домівки. Ми бачили понищені села – наприклад, те саме Широкіно. Кілька років тому заможне село, а сьогодні вщент зруйноване.

Люди в зоні АТО вимушені надалі жити, працювати й мати якісь свої справи, особливо, якщо війна затягується. А тут, наприклад, у Києві, люди перебувають у зовсім іншому, паралельному світі. Вони не можуть цього уявити собі, бо ненормально жити у стані війни. Це ніби два різні виміри.

Але не варто думати, щовсі забувають про події на сході України. У храмах, де я бував, – один із них це храм святого Миколая – щодня моляться за мир в Україні. Церква та світські люди підтримують потребуючих із зони АТО гуманітарною допомогою та молитвою. Є й капеланське служіння. Хоча люди, буває, по-різному реагують, адже війна – це ненормально. Щось таке, про що ми не хочемо пам’ятати й думати, прагнемо забути, адже це страждання і смерть.

– Побувавши в зоні АТО, ви побачили потреби її мешканців. Підкажіть, що міг би зробити для цих людей середньостатистичний католик?

– Сьогодні я отримав від пана Андрія Чмиленка прохання про молитву за Християнську службу порятунку. Її представники перебувають у цих місцях і насправді дають свідчення християнської любові. Я побачив це на власні очі в селі Піонерське, де є п’ятеро волонтерів – Володимир і Оксана, подружжя, яке має досвід євангелізації, а з ними ще три волонтерки. Вони роблять велику справу. Люди довіряють їм, відчиняють двері домівок, розказують про свої потреби. Я був вражений їхньою жертовністю та щоденною роботою. Думаю, що ми, католики, маємо не забувати молитися за людей, які там працюють і живуть. Бути солідарними в цьому плані. Але так само можна підтримати й матеріально: Християнська служба порятунку має рахунок, на якому завжди знадобляться якісь кошти.

Християнин, католик, мав би цікавитися. Підходити до настоятеля своєї парафії й запитувати: «Як я можу допомогти цим людям?». Говорю як християнин: я там бачив таких самих дітей Божих, які мають великі потреби. Їм потрібні не тільки їжа й безпека, а й любов, підтримка, прощення. І, головне, Слово Боже, яке нищить усі закиди, усю злість. Волонтери з ХСП роблять щось велике – це спосіб, яким можна здобути мир.

– Чи маєте намір повернутися в зону АТО?

– Якщо на це буде Божа Воля, я мав би бажання туди повернутися.

– Наскільки я знаю, ви готуєтеся стати священиком. Чи не розглядали можливості колись бути капеланом у тих краях?

– Мені подобається така можливість. Але ми, Місіонери Облати, живемо у спільноті, і це спільнота мала б мешкати там. Тоді було б можливо працювати й у зоні АТО. Проте я більше схильний вважати, що ця війна закінчиться, доки стану священиком. Тоді вже працюватиму на теренах колишнього конфлікту. Людям у тих краях необхідні священики, богопосвячені особи та християнські організації, тому що є багато потреб фізичних, але ще більше – духовних.

Розмовляв Павло Зінченко