Владика Ярослав у Другу неділю Великого посту: Усі ми потребуємо почути слова прощення, бо ми всі грішники

12 березня, в Другу неділю Великого посту, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці м.Дрогобич.

Проповідь владики Ярослава в Другу неділю Великого посту

Слава Ісусу Христу!

Дорогі у Христі брати та сестри!

В сьогоднішньому Євангелії спостерігаємо за Христом, Котрий іде дорогою до Капернауму, зупиняючись в одному домі, де зібралось дуже багато людей. Святий Євангелист Марко, ще додає, що Господь увійшов в переповнений дім і «проповідував до них словом». Ревність слухачів була щедро винагороджена в цей день, бо вони з волі Божої стали свідками і очевидцями нового чуда, яке ще більше скріпило їхню віру, надію і любов до Спасителя.

Цей самий Христос-Господь і сьогодні приходить до наших міст і сіл, до наших храмів, щоб промовляти до нас словом своєї спасенної науки і довершувати нові чуда. Бо Він наш вічний Учитель, Світло, Правда і Життя, Він той самий вчора, сьогодні й навіки, Він єдиний всемогутній лікар, що знає всі недуги наших „душ і тілес“. Але свої ласки і дари Він дає найперше тим, хто докладає своїх зусиль і старань, щоб їх у Нього отримати. Двері Храму – Дому Отця де навчає, зціляє і освячує Христос є завжди ласкаво для всіх відчинені. Потрібно лише увійти і пізнати безмежну Божу любов. Ту любов яка потягує за собою, яка робить нас усіх братами і сестрами.

Сьогодні Слово Боже показує нам велике Боже милосердя. Гріх загніздився в людині, спаралізував її, учинив нездатною до того, до чого вона є сотворена – до ходження, до роблення добра, гріх учинив людину своїм в’язнем. Але при зустрічі з Господом, коли йдеться до Нього наполегливо, з тою свідомістю, що тільки Він єдиний є спроможний відпустити людський гріх, розірвати окови гріха, тоді стається чудо – про це чудо ми сьогодні чули.

Але щоб це чудо сталося, потрібно зробити перший крок. Таким першим кроком є визнати свої гріхи. Це сьогодні не є так популярно і легко. Повсюди в світі люди заперечують гріх. Говориться навіть, що найневинніший у світі є сам світ, бо він проголошує, що гріха нема. Про гріх говориться з усмішкою і іронією, люди перестали бояться гріха. Бояться забруднення середовища, бояться невиліковних недуг, бояться ядерної війни, але не бояться війни з Богом…

Це все передається на середовища людей «духовних – християн», котрі затрачають почуття гріха, вразливість сумління. Гріх діє на людину як наркоз, тоді людина не розпізнає вже чітко границь добра і зла, і зло поволі вдирається на терен людського серця, роблячи його своїм невільником. Хтось каже: „Маю чисте сумління, бо …невживане”. Або: „Я не маю викидів сумління, щонайвище – дискомфорт психічний”. Не дивно, що за хвилину чуємо: „Не маю гріха, тільки „проблеми”. Все це замикає наше серце на Ісуса, на дар Його спасіння, котре пливе з хреста. Що більше, тим, що не визнаємо гріха, попри його існування, тим чинимо Бога неправдомовним, як каже св. Йоан. Бо Ісус говорить, що дає життя своє на викуп за багатьох. А апостол Павло пригадує слова Святого Духа про те, що всі згрішили і потребують визволення. Так це дар Святого Духа – пізнання власного гріха. Бо це Дух Святий переконує світ про гріх. „Христос помер за наші гріхи” (1 Кор 15. 3), і прагне визволити нас з неволі гріха. Але якщо ми кажемо: не маємо гріха, самі собі закриваємо дорогу до спасіння…

Пізнати гріх – це не тільки признатися: ну так, я грішний, і всі ми грішні. Пізнати гріх – це усвідомити собі цілу його злобу і нищівну силу для нашого теперішнього і вічного життя. Пізнати гріх як найбільше нещастя і зло. …

Тому коли молимося: „Дай мені бачити гріхи мої” – то не тільки просто зауважити свою гріховність, але пізнати в світлі Божому цілу трагедію нашої неволі, цілу паралізуючу силу гріха – в нас і довкола нас.

В часі Літургії ми часто молимося, щоб Святе причастя було нам на відпущення гріхів і на прощення прогрішень. А підчас освячення чуємо слова Христові „Це моє Тіло, що за вас ламається на відпущення гріхів”. Подібно і при освяченні вина. Важливо, щоб ми в тому моменті не чинили Господа „неправдомовним”. Важливо, щоб не марнували ласки Божої, Його спасаючої присутності і милосердя. Для цього потрібно усвідомити собі свої гріхи – від останньої сповіді, від останнього Причастя, – всі наші невірності, всі осуди, сконцентрування на самих собі, наш егоїзм, нашу гордість, котра так часто домагається визнання і оплесків, наш гнів і нашу ненависть до ближнього, все, що нас упокорює, з чим не даємо собі ради. Принести це все, хоч може це вимагатиме трохи зусилля, але принести і положити у стіп Господа, просячи, аби простив наші гріхи, відновив у нас Духа свого, і визволив нас з неволі наших пристрастей, страху і невіри в Божу доброту і любов.

Коли принесли розслабленого до Ісуса, то перші слова, які розслаблений почув від Ісуса були: “Сину, відпускаються тобі твої гріхи.” Ісус сказав ті слова прощення тому, що розслаблений так дуже потребував їх почути. У тих словах прощення він так сильно відчув в серці любов Ісуса Христа до нього, що він став на рівні ноги, і розпочав нове життя.

Усі ми потребуємо почути слова прощення, бо ми всі грішники. Усі ми потребуємо почути в серці лікувальне прощення Ісуса Христа, бо усі ми прогрішили проти Бог, проти ближніх, і проти себе. А те Боже прощення, що людське серце так потребує відчути в окремий спосіб приходить до нас через Тайну Св. Сповіді. Що властиво потрібно до доброї сповіді? Глибокої свідомості, що ми грішники, що ми віддалилися від Бога, і від людей; що у нас є ще багато самолюбства, різних пороків і гріхів та довір’я у безмежне Боже милосердя. Свята Церква повчає нас про п’ять умов доброї сповіді: зробити щирий іспит совісті; збудити в собі жаль за гріхи; постановити поправитися; визнати гріхи перед священиком у сповіді; відбути покуту, яку завдав сповідник.

Щоб відчути мир, спокій, і зцілення, що приходять до нас через прощення гріхів, мусимо перше щиро признати, що ми бідні, немічні грішники; що ми самолюбством нашим образили Бога й ближнього, і тим дуже пошкодили собі. Ми мусимо признати, що ми духовно хворі, і потребуємо божественного зцілення.

Людина не може сама собі вибачити. Не має значення наскільки часто вона каже собі, що її гріхи не є серйозні, все одно вони будуть її переслідувати. Деякі слова мусять вийти на поверхню, якщо вона хоче знайти мир у серці. Слова які Господь сказав паралітикові: “Сину, твої гріхи прощені”, можуть прозвучати і для нас цього Великого посту, якщо ми покаємося і визнаємо наші гріхи перед Ісусом. Завдяки прощенню Божому ми також можемо піднятися з паралізованого шлюбу, думок, пристрастей, паралізованих відносин і піти в нове життя, життя повноти і здоров’я. Ми також можемо прославляти Бога і казати: “Я ніколи ще такого не бачив, я духовно зцілився, я й ніколи не мріяв, що щось подібне може статися зі мною.”

Прийди, Господи Ісусе, звільни нас від гріхів, які паралізують наше життя і допоможи нам приходити як справжні ближні до Твоїх страждаючих дітей, щоб їм приносити Твоє зцілення. Амінь.

м. Дрогобич

12 березня 2017 року Божого