Великодня проповідь Папи

У Велику Суботу, 15 квітня 2017 р., Папа Франциск очолив в базиліці Святого Петра у Ватикані Святу Месу Пасхального чування, під час якої виголосив наступну проповідь:

«Після суботи на світанку першого дня тижня Марія Магдалина та інша Марія пішли навідатися до гробу» (Мт, 28,1). Можемо уявити собі ці кроки… Це типові кроки того, хто йде на цвинтар, втомлені кроки розгубленості, ослаблені кроки того, який не піддається переконанню, що все закінчилося у такий спосіб… Можемо уявити собі їхні бліді обличчя, вмиті сльозами… І запитання: Як так могло статися, що Любов померла?

На відміну від учнів, вони перебувають саме там, подібно до того, як супроводжували останній подих Учителя на хресті, а пізніше Йосифа з Ариматеї під час Його поховання, дві жінки, здатні не втікати, здатні витримати, ставити чоло життю такому, яким воно представляється, та переносити гіркий смак несправедливості. Й ось стоять там, перед гробом, серед болю та нездатності змиритися, погодитися з тим, що все завжди повинно закінчуватися саме так.

І якщо зробимо ще одне зусилля своєї уяви, то в обличчях цих жінок зможемо побачити обличчя багатьох матерів і бабусь, обличчя дітей і молоді, які переносять тягар і біль численних проявів нелюдяної несправедливості. Побачимо відбитими в них обличчя всіх тих, які ходячи містами, відчувають біль нужди, визискування і торгівлі людьми. В них бачимо також обличчя тих, які зазнають зневаги через те, що є мігрантами, сиротами без батьківщини, дому та родини; обличчя тих, чий погляд виявляє самотність і покинення, бо їхні руки надто зморшкуваті. У них відображається обличчя жінок, матерів, які плачуть, бачачи, що життя їхніх дітей поховане під тягарем корупції, що позбавляє прав та розбиває численні сподівання, під щоденним егоїзмом, що розпинає та хоронить надію багатьох людей, під паралізуючою і безплідною бюрократією, яка не дає речам можливості змінитися. Серед свого болю, вони мають обличчя всіх тих, які крокуючи містами, бачать розіп’яту гідність.

В обличчях цих жінок відображено чимало облич, може віднайдемо в них твоє і моє. Як і вони, можемо відчувати спонуку прямувати вперед, не миритися з тим фактом, що справа повинна закінчувати саме так. Це правда, носимо в собі обітницю та впевненість Божої вірності. Але також і наші обличчя говорять про рани, про багато невірності, нашої та інших людей, говорять про спроби та програні битви. Наше серце знає, що речі можуть бути іншими, але, навіть не зауважуючи цього, може звикнути співжити із гробом, співжити із розчаруванням. Більше того, можемо дійти до переконаності в тому, що таким є закон життя, знеболюючи себе втечею від дійсності, що лише гасить надію, яку Бог вклав у наші руки. Саме такими, дуже часто, є наші кроки, такою, як і цих жінок, є наша хода, хода між прагненням Бога та сумною покірливістю долі. Вмирає не лише Учитель: з Ним вмирає наша надія.

«І ось великий зчинився землетрус» (Мт 28,2). Несподівано ці жінки відчули сильний поштовх, хтось і щось змусили затремтіти землю під ногами. І знову хтось виходить їм назустріч і каже: «Не бійтеся!» – але цього разу додаючи: «Він воскрес, як і прорік!» (Мт 28,6). Саме такою є благовість, яку із покоління в покоління нам дарує ця свята ніч: Не біймося, браття, Він воскрес, як і прорік! Те життя, розтерзане, знищене, зникле на хресті, пробудилося й наново пульсує (пор. R. Guardini, Il Signore). Серцебиття Воскреслого дається нам, як дар, як подарунок, як горизонт. Серцебиття Розп’ятого – це те, що даровано нам і що вимагається, щоб ми, у свою чергу, дарували іншим, як силу перетворення, як закваску нового людства. Своїм Воскресінням Христос не лише відкотив камінь від гробу, але хоче також усунути всі перешкоди, які замикають нас в нашому безплідному песимізмі, в наших обрахованих концептуальних світах, які віддаляють нас від життя, в нашому шаленому пошукові безпеки й незмірних амбіціях, здатних гратися гідністю інших.

Коли первосвященик і старші народу в змові з римлянами вважали, що можуть все обрахувати, коли вони повірили в те, що останнє слово було вже сказане і саме їм належало його визначити, Бог втручається, щоб перевернути всі критерії й, таким чином, надати нову можливість. Бог ще раз виходить нам назустріч, щоб встановити та утвердити новий час, час милосердя. Такою є від віків збережена обітниця, такою є Божа несподіванка для Його вірного люду: радій, бо твоє життя приховує зародок воскресіння, пропозицію життя, що лише очікує свого пробудження.

І ось те, що ця ніч закликає нас звіщати: серцебиття Воскреслого, Христос живий! Ось що змінило кроки Марії Магдалини та іншої Марії, це спонукало їх вирушити притьмом і бігти, аби поділитися цією новиною; ось що змушує їх повернутися до своїх кроків та поглядів, й вони повертаються до міста, щоб зустрітися з іншими.

Подібно до того, як ми разом з ними увійшли до гробу, так разом з ними заохочую вас вирушити, повернутися до міста, повернутися до своїх кроків, до своїх поглядів. Кожен із нас увійшов о власної гробниці… Заохочую вас вийти! Прямуймо разом з ними, аби звіщати новину, нумо, йдімо… До всіх цих місць, де здавалось би, за гробом було останнє слово і де здається, що єдиною розв’язкою була смерть. Ідімо звіщати, ділитися, об’являти, що це правда: Господь живий. Він живий та бажає воскреснути в багатьох обличчях, які поховали надію, поховали мрії, поховали гідність. І якщо ми не здатні піддатися тому, щоб Святий Дух вивів нас на цю дорогу, то ми не є християнами.

Вирушаймо і піддаймося здивуванню цим інакшим світанком, піддаймося здивуванню новизною, яку може дати лише Христос. Дозвольмо, аби Його ласкавість та Його любов спрямовували наші кроки, дозвольмо, щоб биття Його серця перемінило наше слабке серцебиття.