Пам’яті Любомира Гузара

Зовсім недавно прочитав такі слова: «Буквально за кілька днів сила політіканів заповнять наші храми и освячуватимуть паски, але не завагаються за 30 срібняків продати національну українську ідею». Це слова Святослава Шевчука, предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви. Тоді ще був живий Блаженніший Любомир Гузар … Дивовижна для сучасної України традиція чесно говорити про суєтне.

Він, первосвященик Гузар, знав тут, в Україні, небагатьох. В основному, своїх, що служили під його началом. Та їхніх парафіян. Його знали і шанували мільйони. Невоцерковлені, ті, що молилися в інших храмах, переконані атеїсти. Коли він з’являвся на телеекрані, мільйони українців не переключалися на улюблений канал з серіалами. Його слухали, його слова запам’ятовували. Прості, звичайні слова про нас і про країну, завжди вимовлені без повчання і посилань на Канон.

Пам’ятаєте у Христа: «Добрий чоловіче …»? Саме так звертався до нас і первосвященик Гузар, монах і мудрець, до кожного з нас. Знаючи про наші гріхи, про невміння і небажання жити чесно, про наше невір’я в суть Канону.

Сам він був доброю, мудрою і дуже скромною людиною. Це було в ньому головне. Сан первосвященика тут був другорядним.

У своєму житті я зустрів сотні хороших, розумних, щирих людей. Але тільки двох смію назвати еталоном моральності і мудрості. Івана Світличного, табірного вчителя і друга мого, і Любомира Гузара, первосвященика колись переслідуваної Греко-Католицької Церкви.

Там, в політичному таборі на Уралі, я зустрів тих, що зберегли свою віру «двадцатипятилітників», колишніх солдатів Української Повстанської Армії. Незабутній Степан Мамчур, який мріяв читати Біблію, але не мав такої можливості. Там, в таборі, Біблія була лише в одного ув’язненого, у зрадника і стукача Михайла Садо. Іноді, в спокійні хвилини Степан Мамчур розповідав нам, як допомагав такому ж зеку, кардиналу Сліпому, в мордовській зоні писати церковно-історичні тексти. Охороняв його від раптового обшуку.

Дмитро Верхоляк, зовсім недавно померлий, в таборі званий друзями «паном доктором». Він зберігав воскову свічку, яку колись, під час таємної табірної літургії, використовував сам кардинал Сліпий. Зберігав, незважаючи на незліченні обшуки. І віддав її мені без жалю в 1975 році, щоб я міг за допомогою розплавленого воску герметично упаковувати маленькі круглі вироби, що містили призначену для передачі на волю інформацію.

Так було. Давно, дуже давно. У країні, де неможливо було купити Біблію. Де канонічні тексти українською мовою були проявом українського буржуазного націоналізму. Багато що змінилося. Зовсім недавно, в 2016 році Блаженніший Гузар попросив мене приїхати до нього. Ми розмовляли близько години. Не про церковне життя, про Україну. Про наші гіркі проблеми. Здавалося б, хто я йому? Невоцерковлений, досвід фізичних мук і своєрідного чернечого життя в таборі був вимушеним, недобровільним, грішу постійно. Рідко буваю наодинці з самим собою, а це є основною умовою духовного, молитовного усамітнення. І сьогодні не знаю, чому він запросив мене для спілкування в свій будинок.

Пішов кращий. Мир праху його.

Семен Глузман