Християнство і світськість держави
Вже неодноразово було сказано про те, що Церква не накидає державі, суспільству своїх релігійних поглядів. Виступаючи з критикою певних рішень чи законів, вона, хоч і спонукувана надприродним об’явленням, представляє, насамперед, речі, покликані захищати гідність та права людини і які можна пізнати природним розумом. Тому, для християнина-політика світськість є важливою цінністю, яку слід оберігати. Вона означає, що політична сфера є незалежною від церковної, що політика та релігія є двома відмінними середовищами.
Слід зазначити, що християнство зробило великий внесок у заснування автентичної світськості держави, оскільки не є фундаменталістською релігією. Його священні писання не читаються у буквальному значенні, але інтерпретуються. У світлі Святого Письма можемо ствердити, що Бог доручив людині, обдарованій свободою, будувати Ним створений світ, запрошуючи її до відповідальної участі в цьому процесі.
Але це не означає, що суспільство й політика є зовсім відмінними від християнської релігії та не мають нічого спільного. Суспільство потребує релігії, як такої, а ми можемо додати, що для збереження здорової світськості потрібно саме християнської релігії. Чому? Бо вона допомагає суспільству тим, що не забороняє йому бути автономним, одночасно, просвітлюючи та підтримуючи його своїм релігійним посланням.
Можна навіть ствердити, що християнство спонукує його бути собою, оскільки наголошує на його покликанні та закликає якнайповніше проявити свої здібності, не закриваючись у самому собі. Адже якщо суспільство закривається перед релігією, то не дає можливості своїм членам та суспільним стосункам правильно розвиватися, ігноруючи їхні можливості в межах уявної самодостатності. Християнство ясно проповідує, що в Богові, який став людиною, знаходимо найвищу оцінку людського, родинного та суспільного вимірів. Коли ж політика боїться християнства, то чинить так тому, що вважає себе самодостатньою, і, таким чином, закривається від благовісті, яка б її могла належно оцінити.
Сьогодні бачимо тенденцію розуміти світськість як нейтральність громадського простору від релігійних символів. Але чи така нейтральність справді є свідченням демократичності й раціональності?
На думку апологетів такого наставлення, в демократії немає місця для нічого абсолютного, а релігійні твердження є ірраціональними, натомість публічна дискусія повинна передбачати лише раціональні аргументи. Такий підхід приводить до того, що громадський простір стає порожнім, і саме в цій порожнечі зростають постулати, ворожі до людини, виникає середовище для нових ідолів.
Не є правдою те, що демократія несумісна з абсолютними принципами, що її передумовою є етичний та релігійний релятивізм, як також невірним є ствердження, що абсолютні принципи насильницькі й пригноблюючі. Навпаки, брак абсолютних орієнтирів призводить до війни всіх з усіма, де правим є той, за ким стоїть більша сила. Також і демократія може виродитися в диктатуру більшості. Ось в цьому й бачимо необхідність того, щоб громадяни вірили в певні абсолютні цінності, такі як гідність кожної особи, свобода, справедливість, без яких демократія вироджується лише в процес.
Суттю демократії є не процедура, але гідність особи, яку слід вважати абсолютною цінністю. А як певний принцип може бути абсолютним, якщо не ґрунтуватиметься на Бозі? Свобода тісно пов’язана з релігійністю, і її може забракнути навіть в так званих «демократичних режимах».
Чи справді релігія є ірраціональною? Так, існують ірраціональні форми релігійності, але християнство таким не є. Воно вірить у Бога, який є Любов’ю та Істиною. Ця релігія не суперечить жодній раціональній істині, але з ними пов’язана. Щоб стати християнином, від людини не вимагається відмовитись ні від чого, що робить її насправді людиною.
Багато-хто розуміє світськість як нейтральність, як відкинення релігії з громадського простору. Ідеї заборонити святкування Різдва, усунути релігійні символи з державних установ, виключити можливість місіонерства, тобто знайомлення інших зі своєю вірою, є нападами на релігійну свободу. Здійснення цих ідей є свідченням того, що мова не йде про жодну нейтральність.
Стіна без хреста не є нейтральною. Вона є «стіною без хреста», символом певної дійсності. Держава, яка заганяє релігію у приватний сектор, прикриваючись захистом релігійної свободи, не є нейтральною, оскільки так чи інакше виражає інтереси певного прошарку. І в багатьох випадках ми стаємо свідками народження нової «релігії» – культу держави. Усунення Бога з громадського життя означає будування світу без Бога.
Ось чому політик-християнин не повинен погоджуватися співпрацювати зі світськістю в розумінні нейтральності. І це як з особистих релігійних причин, від яких ніколи не повинен відрікатися, так і з політичних причин, щоб перешкодити народженню «релігії держави», яка становить загрозу для свободи громадян.
About The Author
