Владика Богдан (Дзюрах): «Церква в потребі» найдовше стоїть пліч-о-пліч з усіма викликами, які переживає наша Церква і наш народ»

Нещодавно владика Богадан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, на запрошення швейцарського відділення Папського благодійного фонду «Церква в потребі» («Kirche in Not»), який вже впродовж десятків років допомагає нашій Церкві в Україні, відвідав Швейцарію, де мав численні зустрічі з жертводавцями «Церкви в потребі».

– Ця організація, – поділився владика Богдан з Департаментом інформації УГКЦ, – була однією з небагатьох, яка в часи переслідувань підтримувала нашу Церкву. Вона й надалі підтримує нас. За останні роки до допомоги долучилися й інші благодійні організації, зокрема фонд Німецької Єпископської Конференції «Реновабіс», який дуже потужно нам допомагає. Але «Церква в потребі» найдовше стоїть пліч-о-пліч з усіма викликами, які переживає наша Церква і наш народ. Жертводавці «Церкви в потребі» виявляють нечувану солідарність і щедру підтримку.

Владико, яка була мета вашого візиту?

Метою мого візиту було зустрітися з добродіями благодійного фонду «Церква в потребі» в парафіях німецькомовної Швейцарії. Жертводавці хотіли більше дізнатися про ситуацію в Україні і про те, як Церква допомагає людям, які потерпають від війни.

У мене створилося враження, що люди не дуже добре обізнані з реальною ситуацією в Україні, оскільки в західних ЗМІ майже відсутня інформація про війну на Сході нашої країни. Ця війна перетворюється на «забуту війну». І моя поїздка, зокрема, мала на меті привернути увагу наших братів і сестер до українського народу, який надалі страждає від російської агресії.

Чи ви відвідували греко-католицькі парафії?

Ні, я відвідував лише римо-католицькі парафії. Зустрічі відбувалися в такому форматі, що спершу була Літургія, на вступі до якої представники «Церкви в потребі» коротко представляли мене і ситуацію, що склалася в Україні, зокрема за останні три роки. Під час Літургії я мав проповідь і намагався у світлі щоденного Божого Слова представити актуальні виклики, які постають перед людьми в Україні, і те, як наша Церква спільно з іншими Українськими Церквами допомагає постраждалим подолати труднощі й проблеми щоденного життя.

Відтак, після Служби Божої, відбувалися зустрічі з парафіянами, які бажали почути більш детальну інформацію про Україну та неформально поспілкуватися за горнятком кави чи склянкою води. Як правило, люди залишалися на ці зустрічі і з великим зацікавленням слухали розповіді та були глибоко вражені почутим. Бували моменти, коли люди зі сльозами на очах слухали розповіді про страждання українців і така їхня реакція не могла не зворушувати.

Якої інформації про Україну, на вашу думку, бракує людям у західному світі?

Передовсім люди часто не усвідомлюють, що в Україні надалі триває військова агресія. Оскільки місцеві ЗМІ мовчать про події на Сході в Україні, пересічний європеєць припускає, що Мінські домовленості стали тією базою, на основі якої вдалося досягнути вирішення конфлікту. Коли ж вони чують про десятки мінометних обстрілів української території, які здійснюються бойовиками щоденно, про нові руйнування і нові жертви, вони, дослівно, переживають шок.

Людей вражає обсяг гуманітарної кризи в Україні. Згадки про 1,7 мільйона внутрішньо переселених осіб, близько 10 тисяч убитих і десятки тисяч поранених викликали реакцію співчуття і болю, яку я міг прочитати в очах співрозмовників і почути в ході спілкування з ними.

На людей мало великий вплив і те, що Україна свого часу добровільно відмовилася від ядерної зброї. Вони не можуть збагнути, як держава, що виступала гарантом цілісності і недоторканності України, раптом стала агресором.

Можу засвідчити, що зусилля російської пропаганди, яка намагається подати війну в Україні як внутрішній конфлікт, не приносять бажаного результату для нападника. Бо після короткого спілкування видно, що слухачі добре вміють розрізняти, хто в цій ситуації агресор, а хто – жертва. І однозначно, що симпатія та підтримка є на боці України. Проте для інформування міжнародної спільноти наші дипломатичні установи, на мою думку, мали б краще працювати.

Чи цікавилися швейцарські благодійники, на що саме Церква спрямовує кошти, які вони жертвують?

Звичайно, людей цікавлять не загальні фрази, але конкретні розповіді, потреби і проекти. При цьому вони довіряють Церкві, тому їхні запитання мали суто практичний характер: які проекти ще потребують підтримки?

Я поділився з ними досвідом служіння нашої Церкви людям, постраждалим від війни. Зокрема, розповів про духовно-соціальні центри, які ми відкриваємо вздовж лінії розмежування в Донецькій і Луганській областях, про опіку над вимушено переселеними особами в наших парафіях, про літні відпочинкові табори для дітей із зони АТО, про паломництва родин загиблих до святих місць, про реабілітаційні центри, в яких знаходять допомогу уражені посттравматичним стресовим розладом особи…

Чи ці швейцарські благодійники залишилися задоволеними почутим і чи вони й надалі допомагатимуть українцям?

Так. Хоча моєю метою не було зібрати кошти, багато людей підходили і хотіли одразу ж на місці скласти пожертву. При цьому декотрі люди виявляли неабияку щедрість. Кажучи про щедрість, маю на увазі не величину пожертви, а радше – любов, яку людина вкладає у свій дар. Часом навіть відносно скромна пожертва може бути знаком великого духу і співчутливого серця. Пригадую такий випадок в одній із парафій, коли після Літургії до захристії зайшов хлопчина, який, послухавши розповідь про події в Україні, вирішив пожертвувати 20 франків, що їх перед цим йому дала бабуся.

Іншого разу я служив Літургію в старечому будинку. Здавалося б, у такому закладі люди через свою фізичну неміч мали б бути зайняті лише власними проблемами. Проте саме там я відчув надзвичайно велике співчуття, підтримку і запевнення про молитву за мир в Україні. Ці люди знають, що таке війна, бо самі пережили лихоліття Другої світової.

Відомо, що зараз у Швейцарії служить апостольський нунцій Томас Едвар Галліксон, який до цього був в Україні. Чи ви бачилися з ним?

Так. І це була дуже приємна зустріч, під час якої я мав нагоду засвідчити повагу і вдячну пам’ять українського народу за справді Боже служіння владики Томаса в Україні. Ми мали тривалу розмову, в ході якої я переконався, що владика і надалі дуже уважно стежить за подіями в Україні і в Українських Церквах, щиро співпереживає з нами і залишається нашим великим та вірним другом.

Розмовляла Оксана Климончук