Важкі питання. Хто такі католики-традиціоналісти?

ПИТАННЯ: Хто такі католики-традиціоналісти? Чи не небезпечно вступати в їх групи в Інтернеті?

ВІДПОВІДЬ: Термін «традиціоналіст» є не самоназвою, а, скоріше, ярликом. Ті, кого називають традиціоналістами, частіше називають себе традиційними католиками. Ця частина Народу Божого воліє слідувати літургійній традиції, що існувала до Другого Ватиканського собору, користуватися місалом святого Пія V, а також вони прив’язані до деяких звичаїв, поширених до Другого Ватиканського собору. Цю групу вірних слід відрізняти від «неканонічних традиціоналістів», які не перебувають в повному спілкуванні з Католицькою Церквою, тобто лефевристів, хоча щодо літургійної практики у них чимало спільного.

Не будучи схизматиками, тобто перебуваючи в лоні Католицької Церкви, традиційні католики переконані, що слід повернутися до дособорової літургії. Тому вони сприйняли схвально апостольське послання motu proprio Папи Бенедикта XVI «Summorum pontificum», яким Папа упорядкував використання Римського місалу 1962 року, так званого Тридентського чину. Пояснюючи, в яких обставинах можна здійснювати Месу згідно Тридентського чину, і встановлюючи порядок дозволів, Папа побажав «навести порядок» в тому, що вже відбувалося всередині Католицької Церкви. Традиційні католики вносять значний вклад в залучення всіх вірних до тієї частини історії і практики Церкви, яка часто проходить повз багатьох з нас, і спілкування з ними може тільки збагатити духовне життя віруючих, а не перешкодити йому.

Святкування 50-річчя Другого Ватиканського собору в черговий раз викликало полеміку про герменевтику наступності і герменевтику розриву в тлумаченні Другого Ватиканського собору. Однак так само можна тлумачити і Тридентський собор: кожен Собор являє собою момент поновлення, але це не означає, що змінюється основна структура Церкви, її конституційні елементи. Змінюється церковна практика, – що сталося свого часу і на Тридентському соборі, який представляв собою «розрив» з колишніми церковними звичаями.

Так, «декрети про реформу», які просував насамперед святий Карл Борромео, радикально оновили Церкву в Ломбардії і П’ємонті.

Другий Ватиканський собор являє собою аджорнаменто в наступності: щоб традиція Церкви дотримувалася автентично, необхідно оновлення.

Саме усвідомлення кожного Вселенського собору як аджорнаменто в спадкоємності і стабільності може стати тим простором плідного діалогу між «традиційними католиками» і «неканонічними традиціоналістами», що не перебувають в повному спілкуванні з Католицькою Церквою, – діалогу, який може привести до повернення до Церкви багатьох з тих, хто від неї віддалився.