Найважливішим завданням митрополита Володимира Стернюка було зберегти та оживити Церкву

Цього року минає 110 років від дня народження митрополита Володимира Стернюка, місцеблюстителя патріарха Йосифа Сліпого, провідника підпільної УГКЦ.

Служіння владики в часи переслідувань та його життєвий шлях обговорювали в ефірі програми «Відкрита Церква. Діалоги» у четвер, 16 листопада. Гостями студії «Живого ТБ» були ієромонах-студит Севастьян Дмитрух, співпрацівник кир Володимира Стернюка, та історик Церкви о. Тарас Бублик.

Найбільшим завданням митрополита Володимира Стернюка було зберегти Церкву в радянський час і оживити її. Багато священиків заарештували, багато не повернулися з Сибіру, отці старшого віку померли. Тому владика поставив собі за ціль плекати і вишколювати молодих священиків.
Кир Володимир Стернюк готувався зовсім до іншого служіння. Він вишколювався як місіонер-редемпторист і проповідник. Але на його долю випало непроста місія – в умовах репресій, як єпископ, нести відповідальність за життя вірних. Його шлях можна справді охарактеризувати «Життя як подвиг».
Після повернення із заслання, маючи за плечима європейські школи і п’ятнадцять років навчання в Бельгії, кир Володимир Стернюк пішов навчатися на фельдшера і працював санітаром швидкої допомоги. В радянський час всі мусіли працювати, а колишніх «політзаключонних» не брали на звичайні роботи. Владика старався поєднувати свою роботу з душпастирською діяльністю. Є свідчення, що він не раз сповідав і уділяв хрещення хворим.
При зустрічах з владикою Володимиром подивляла його віра, мужність, любов до Бога, Церкви і народу, а також впевненість. З ним хотілося піти на край світу і віддати своє життя за віру, Церкву і за народ. Це дуже будувало і надихало за тих непростих часів.
Коли до митрополита Стернюка зверталися охочі стати священиками він говорив: «Мені не треба священиків, бо я не можу їм дати парафію! Мені потрібні мученики, які будуть готові віддати своє життя за Христа»!
Владика був дуже радісною людиною. Незважаючи на те, що була неволя радянської імперії, Церква переслідувалася, а народ не мав свободи. Він мав велику віру на швидке звільнення і вселяв цю віру священикам, заохочуючи чесно служити своєму народові.
Кир Володимир Стернюк, будучи єпископом, жив і працював в одній маленькій кімнаті, яка одночасно була для нього канцелярією, митрополією і катедрою.
Митрополит відіграв дуже важливу роль, коли Церква виходила з підпілля. Був відкритий для своєї пастви і, не зважаючи на поважний вік, приймав людей у своїй маленькій квартирі по 14-16 годин на добу. Тоді православні громади зі священиками масово поверталися в лоно УГКЦ і владика намагався всі питання вирішувати спокійно та мирно.
В часі виходу з підпілля владика Володимир Стернюк активно відстоював позиції УГКЦ в переговорах з державою та російським православ’ям. Зокрема 13 березня 1990 року він відмовився підписувати заключні документи і покинув засідання так званої «Чотирьохсторонньої комісії».
Православна сторона ігнорувала вимоги греко-католиків проголосити неканонічність Львівського псевдособору, визнати УГКЦ як Церкву та повертути собор Святого Юра. Натомість вимагала зупинити перехід громад до УГКЦ та повернути «захоплені» храми.

Рішення митрополита Володимира про вихід з таких «переговорів» було справді героїчним вчинком, який має важливі наслідки до сьогодні.