Важкі питання: Синод єпископів

Яка функція та історія Синоду єпископів?

Синод єпископів є постійним органом, який був заснований блаженним Папою Павлом VI 15 вересня 1965 року у відповідь на побажання Отців Другого Ватиканського собору, з метою підтримувати справжній дух Собору.

Слово «Синод» («збори») походить з грецької мови, і його первісне значення – «спільний шлях». Це відображає саму суть Синоду як інструменту єпископської колегіальності, як говорив святий Іван Павло II. Синод – це простір зустрічі єпископів один з одним, зі Святішим Отцем та навколо нього, місце для обміну досвідом та інформацією для спільного пошуку універсальних пастирських рішень. Таким чином, Синоду можна дати наступне визначення: це асамблея представників католицького єпископату, завдання яких – допомогти Папі радами в управлінні Вселенською Церквою.

Уже в період підготовки до Другого Ватиканського собору визріла ідея єпископського органу, який би надавав допомогу Папі. У 1959 році нунцій Сільвіо Одді запропонував створити «консультативний орган». «З усіх кінців чутні скарги, – говорив він, – на те, що у Церкви, крім Конгрегацій, немає постійного консультативного органу, свого роду “малого собору”, який би включав представників всієї Церкви, які б збирались періодично, нехай навіть тільки раз на рік, для обговорення найгостріших проблем і для того, щоб запропонувати нові напрямки в церковній “політиці”. Одним словом, орган, який би поширювався на всю Церкву подібно до того, як єпископські конференції збирають всю ієрархію або її частини в рамках однієї країни або (…) охоплюють своєю діяльністю благо всього континенту».

Архієпископ Утрехта кардинал Альфрінк в тому ж 1959 році писав: «Собор ясно проголошує, що управління Вселенською Церквою – це право Колегії єпископів, на чолі яких стоїть Верховний Понтифік. Звідси випливає, що турбота про добре здоров’я Вселенської Церкви – це, з одного боку, справа кожного окремого єпископа, а з іншого – всі єпископи можуть брати участь в управлінні універсальною Церквою. Це можна здійснити не тільки скликанням Вселенського собору, а й установою нових органів. Можливо, постійні поради досвідчених єпископів, обраних з усієї Церкви, могли б взяти на себе законодавчу функцію в єднанні зі Святішим Отцем та кардиналами Курії, а римські Конгрегації зберегли б лише консультативні та виконавчі повноваження».

Однак саме Павло VI надав імпульсу цим ідеям. У 1963 році він неодноразово повертався в своїх висловлюваннях до ідеї співпраці єпископату з Наступником святого Петра і загальної відповідальності з управління Вселенською Церквою.

У вересні 1965 року, наприкінці промови на відкритті останнього етапу Другого Ватиканського собору, блаженний Павло VI провістив Синод єпископів, пояснивши, що він буде збиратися «з прелатів, призначених в основному єпископськими конференціями з нашого схвалення». Цей Синод буде скликатися Папою «відповідно до потреб Церкви» і коли Папа вважатиме це за необхідне. «Така співпраця єпископату, – сказав Павло VI, – буде вкрай корисно для Святійшого Престолу і для всієї Церкви, і особливо для повсякденної роботи Римської курії». 15 вересня 1965 року, на початку 128 загальної конгрегації Собору, його генеральний секретар монс. Перікл Фелічі оголосив про вихід motu proprio “Apostolica solliciduto”, за допомогою якого був офіційно заснований Синод єпископів.