Військовий капелан о. Михайло Забанджала: «Нести людям істину про вічні цінності – це наша місія»

Нам випало жити в доленосний, однак і трагічний, сповнений болю та втрат час. Війна на сході нашої держави у певній мірі показала сутність істинного патріотизму, бо, як писав наш геніальний Іван Котляревський: «Любов к отчизні де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша од гармат….»

Упродовж тривалої історії боротьби за незалежність навіть в умовах бездержавності справжніх патріотів не бракувало. У листопаді відзначаємо 100-ліття Західноукраїнської Народної Республіки, в якій свою історичну місію сповнювали воїни Української Галицької Армії. Тоді, як і в нинішній час, для військових важливою була присутність між ними капеланів. Про зародження капеланства та про видатні постаті цієї епохи йдеться у книзі «Лицарі духа» отця Михайла Забанджали, священика парафії смт. Козова, капелана і пластуна. Власне про цю книгу, капеланство та істинний патріотизм наша розмова.

– Отче Михайле, як виникла ідея написання книги «Лицарі духа»?

– Ідея дослідження діяльності капеланів минулих століть виникла у мене ще 2015 року, коли ми з о. Віталієм Футорським здійснювали рейд передовими підрозділами Збройних сил України в районі Станиці Луганської та Щастя. А остаточно до творення книги мене спонукали воїни ДУКу та члени організації «Правий сектор», поряд з якими переді мою немовби ожила героїка УСС, УГА та УПА і відкрився той віковічний дух, який вів наших капеланів поміж жертвенне воїнство.

– Чому вас, священика, зацікавила ця тема?

– Власне там, біля Станиці Луганської, після низки важких розмов та кількох сповідей, ми з о. Віталієм були, так би мовити, не в настрої. А під час переїзду з однієї позиції на іншу, коли мій співбрат був за кермом і зовсім не хотілося говорити, дивлячись на западини від мін та розбиту техніку, я задумався, чи завжди війна була ось такою? Що може робити в таких умовах священик, і, зрештою, чи був уже подібний досвід душпастирства у нашій українській Церкві?

– Де ви шукали матеріали для свого видання?

– Матеріали збирав де тільки міг, бо літератури на цю тему фактично немає. Та основою і дороговказом послужила фундаментальна книга капелана УГА о. Івана Лебедовича «Полеві духовники УГА», яку заледве знайшов і лише в електронному вигляді. Використав також усі доступні книги, де була хоч найменша згадка про капеланство. Значний обсяг інформації почерпнув із двотомника о. Богдана Праха «Духовенство Перемиської єпархії». Чи стикався при цьому з труднощами? Перша з них: а кому це потрібно? Зацікавленість тематикою священика на війні насправді не велика, а те, що подають, то часто перекручене або із відтінком піару. Що ж до історії капеланства, то тут взагалі бездна. Бракувало світлин з капеланами тих часів. Нерідко поставало питання: чи можна вважати деяких священиків капеланами? Особливо це стосувалося душпастирської опіки ОУН-УПА, оскільки цей досвід був дуже важкий та унікальний в світовій історії повстанської боротьби.

– Що невідоме для себе особисто ви відкрили?

– Найбільшим духовним відкриттям став приклад капеланів, які в жахливих умовах розрухи і страждань вносили світло благодаті Вічного Царства у спустошені зневірою та гріхом душі вояків. З погляду організаційного – це дієві та досконало сформовані в дуже короткий термін структури Зарядчого та Полевого преподобництв в Українській Галицькій Армії. Несподіванкою було й те, що наші священики були капеланами в армії УНР, польській армії, британських та канадських збройних силах у роки ІІ світової війни.

– Хто з досліджуваних постатей справив на вас особливе враження?

– Надзвичайно вразила мене жертовність та самопосвята багатьох священиків і зокрема те, що до лав УГА пішли чотири сини і з ними батько – священик; перша в європейській історії жінка-офіцер Олена Степанівна, донька греко-католицького священика, чи іноземці о. Ермі Карло та о. Жан Іван, які добровільно вирушили на фронт, а потім провели величезну дипломатичну роботу на міжнародному рівні. Зараз важко зустріти такі приклади серед духовенства.Досить привабливими історичними особами постають: о. Василь Лаба, який був капеланом у 4-ох формуваннях: австрійське військо, УГА, УПА та дивізія «Галичина»; священики-композитори: о. Йосиф Кишакевич, о. Іван Кипріян; священики-науковці: о. Домет Садовський, о. Ісидор Нагаєвський; сестри-монахині: Йосифа Вітер та Моніка Полянська; перший очільник української влади на Тернопільщині о. Василь Кузьма; по звірячому замордований на Закарпатті угорськими солдатами о. Карло Купар, блаженні новомученики о. Андрій Іщак та о. Омелян Ковч.

– Поділіться досвідом капеланського служіння…

– Думаю, що на фоні капеланів минулого століття мій досвід взагалі мізерний. Але все ж дещо пережити довелося, особливо моїй дружині та трьом дітям, які, напевно, більше переживали за мене, ніж я сам. Цінність цього досвіду для особистого життя надзвичайна. Дякую Богові за те, що мав можливість співпрацювати з гідними свого покликання нашими капеланами. Доля також зводила мене з різними людьми, від яких чогось навчився або навпаки – хай Бог боронить. Особливість мого капеланства полягає у душпастирській опіці воїнів-добровольців, націоналістів. На жаль, наше суспільство не хоче розуміти ідеалістичну сутність націоналізму. Тому одним із моїх завдань є показати повну відповідність ідеалів українського націоналізму з християнською наукою.

– З якими проблемами найчастіше стикаєтеся?

– Найпроблемніше – це їхати на війну. Чесно! Не хочеться, інколи страшно, не знаєш що тебе чекає? Але треба. Найважче – це сповіді воїнів. Сповідаємо всіх бажаючих, бо розуміємо, що вже завтра його може не бути серед нас. Чимало хлопців сповідаються уперше за 40-50 років життя, у багатьох – родинні проблеми…

– Наскільки важлива присутність капелана на передовій?

– Передова – це місце, де поперед себе бачиш лише сепаратистів, де в будь-який час може початися обстріл. Там капелана постійно не потрібно, хоча він нікому не буде заважати. Наші капелани з Кам’янець-Подільської єпархії розробили ротаційно-відвідувальну схему роботи на цих позиціях. І, як на мене, в теперішніх обставинах позиційної війни вона найдієвіша. Та беззаперечною є потреба капелана на базах і в тилових частинах. Щоправда, держава дуже в’яло реагує на цю потребу, навіть закон про капеланство ще не прийнятий.

– Чи доводилося вам пережити особливі випадки під час виконання капеланських обов’язків?

– Кілька разів випадково заїздили на непідконтрольну українським бійцям територію, тільки один Бог знає як нас не помітили. Одна з поїздок була суто родинна: я, батько і молодший брат навантажили цілий бус і поїхали на так звані нульові позиції до Кримського, де в той час воював наш брат Тарас. Зустрічав і офіцерів «сєпарюг па духу» в нашій формі. Доводилися повідомляти батьків юнака про те, що його вже нема.

– Капеланське служіння описане у книзі і сучасні реалії: у чому їх схожість і відмінність?

– Схожість, напевно, у тому, що однаковий дух, те саме бажання священика бути поруч із тими, хто «життя своє кладе за друзів своїх» та за Україну. А відмінностей більше. Обставини, в яких діяли капелани минулих століть, були жорстокішими, ніж тепер. Вони тільки мріяти могли про таке забезпечення, яке маємо зараз. Десятки капеланів віддали своє життя на фронтах двох світових воєн та у польських і радянських тюрмах. Виглядає, що авторитет капеланства в давніші часи був значно вищий, ніж тепер. Та й організаційний аспект капеланства, як церковної структури був на кращому рівні, ніж сьогодні.

– Що особисто для вас означає бути патріотом?

– В унісон зі слугою Божим, капеланом УГА о. Андрієм Бандерою можу повторити, що бути патріотом – це означає бути націоналістом; бо кожен націоналіст має бути вірний гаслу «Бог і Україна», але не кожен патріот, який каже, що любить Україну, шанує Бога.

– Як свій капеланський досвід ви втілюєте у життя парафії?

– Кожного разу, коли я закликав парафіян збирати продукти, одяг та гроші для наших воїнів, знаходив розуміння і підтримку. Щоправда, у перші роки війни, коли ми, священики, вирушали на схід, багато хто цього не розумів, що ми там робимо. І зараз ще є такі. Але це наша місія: нести людям істину, правду про життя і смерть, про вічні цінності. Водночас мене неприємно дивує своєрідне ігнорування владою капеланів як на обласному, так і на державному рівні. Йдеться про те, що нашим досвідом не цікавляться, не ставлять в один ряд з волонтерами чи лікарями. Звісно, що є винятки, і ця виняткова співпраця з окремими представниками влади чи освітянами приносить надзвичайний результат. Зокрема на моїй парафії це діяльність зразкового театру «Дивосвіт» та організація таборових зустрічей із молоддю.

– Розкажіть про життя своєї парафії…

– Наша парафія Успіння Богородиці в Козові є однією з найдавніших та найбільших в архиєпархії. Одна з перших вона заявила про відновлення своєї греко-католицької ідентичності. Пишаємося гроном священиків та єпископом Маркіяном – вихідцями з нашої спільноти. Відновлюємо, будуємо, творимо. Зараз у процесі будівництва – нова парафіяльна резиденція із приміщеннями для парафіяльних спільнот. Уся робота ведеться винятково за пожертви парафіян. Сотрудник парафії о. Василь Баглей є знаним в УГКЦ реколектантом та одним із небагатьох папських місіонерів Божого милосердя. Як і в більшості неурбанізованих парафій, відчуваємо брак молодіжної активності, бо відразу після школи юнаки та дівчата надовго, і щоразу частіше – й назавжди, покидають Козову і Україну.

– Гадаю, читачам буде цікаво дізнатися і про вас…

– Моє захоплення – історія, вона вчить як будувати майбутнє. Після чудесного зцілення від онкологічної недуги, яке мені дарував Господь, вважаю своїм обов’язком усіма силами працювати для поширення Божого Царства серед людей. Маю досвід медичного капеланства та викладацької діяльності. Створив кілька сайтів і видавав парафіяльний часопис «Мироносиця», який увійшов до трійки найкращих в УГКЦ. З дружиною та дітьми люблю подорожувати. Допомагав батькові у створенні кількох іконостасів та престолів, захоплююся роботою з деревом.

– Розкажіть про свій пластовий досвід…

– З Пластом пов’язаний від 2004 року, коли після смерті о. Дмитра Долішняка, опікуна козівського Пласту, треба було зберегти станицю. Я мав лише загальне уявлення про цю організацію, оскільки був у «Соколі» та «Патріоті України», та все ж взявся за її провід. Станицю ми врятували. З того часу я став пластуном. Бував на пластових таборах, провадив богослужіння, реколекції та гутірки для юнацтва. Належу до куреня «Ордену Хрестоносців», який покликаний пропагувати християнські цінності у Пласті. Наразі це не надто вдається, бо ця організація в Україні перебуває у глибокій світоглядній кризі, пов’язаній з відхиленням від християнської ідентичності. Тож разом з отцями-пластунами працюємо над створенням капеланської служби Пласту та її правильником, бо Пласт це – один із шансів для доброго майбутнього нашої нації.

– Над чим працюєте зараз?

– На завершальній стадії робота над першим томом перекладів візитаційних актів ХVІІІ століття парафій нашої архиєпархії, яка є збіркою найдавніших згадок та документів про історію кожної з парафій. Разом з о. Василем Мартинцівим працюємо над історією парафії села Нараїв. Збираю матеріали про цвіт УГКЦ – видатних українців, що вийшли зі священичих родин; формую списки вбитого та репресованого духовенства нашої Церкви, а також перелік неповернутого майна та земель наших парафій.

– Щиро дякую за вичерпні відповіді.

розмову вела Надія ШПОДАРУНОК