“УГКЦ в часи підпілля – часи сподвижництва, жертовності, глибокої віри і відданості покликанню”, – о. Тарас Бублик
Історія УГКЦ має дуже драматичні періоди – як от період підпілля, функціонування в умовах заборони Церкви у Україні у період радянського режиму. Львівський псевдособор 1946 року, проведений під кураторством органів НКВД, проголосив ліквідацію УГКЦ, а її парафії повинні були перейти в РПЦ. Будь-яка душпастирська діяльність греко-католицьких священиків після цього фарсового акту вважалася незаконною. Священики, монахи й монахині були піддані репресіям. Церква перейшла у підпілля.
Про цей період на території Львівської архиєпархії у програмі «Добра розмова» від 6 грудня в ефірі «Воскресіння. Живе радіо» розповів історик Церкви, викладач УКУ о. Тарас Бублик.
УГКЦ перебувала у підпіллі понад 50 років – з 1946-го 1989-й. Історики Церкви виділяють три періоди, найжорсткішим був «сталінський», започаткований таємною інструкцією 1945 року про «заходи щодо відриву Греко-Католицької (Уніатської) Церкви в СРСР від Ватикану та подальшого її приєднання до російської православної церкви». За звинуваченнями у «контрреволюційній діяльності» священиків засуджували на великі терміни, відправляли у заслання у Сибір та Казахстан, позбавляли громадянських прав. Так було засуджено митрополита Йосифа Сліпого, єпископів Миколая Чарнецького, Івана Лятишевського, Григорія Хомишина, Йосафата Коциловського, Никиту Будку, Григорія Лакоту, багатьох священиків. Тільки протягом 1945–1946 років органи держбезпеки заарештували понад 800 греко-католицьких душпастирів з терміном засудження від 10 до 25 років таборів у Мордовії, Сибіру, Казахстані, на Далекому Сході.
У період «хрущовської відлиги», з середини 60-х священиків переслідували за кримінальними статтями – за порушення релігійного законодавства: дозвіл на служіння потрібно було отримати у державних структурах, що було неможливим. У «брєжнєвський» період 70-80-х відбувалися переслідування психологічного характеру – і серед священиків, й серед вірян: особливо жорстко слідкували за молоддю.
Але, незважаючи на жорсткі репресії й переслідування, знищення верхівки духовенства й священичого й монашого чину, Церква продовжила служіння у підпіллі: з 1945-го по 1989 рік в умовах суворої таємності хіротонію отримали 15 підпільних єпископів, було висвячено багато молодих священиків.
«На Львівщині існували цілі підпільні громади, які утворювалися там, де були священики, які таємно відправляли службу, – розповідає о. Тарас. – Таких осередків на території Львівської єпархії було багато: священики поверталися із таборів і заслання, але оскільки їм було заборонено проживати у Львові, селилися у навколишніх селах, служили у хатах і квартирах… Така таємна церква була на львівській квартирі владики Володимира Стернюка, в будинку єромонаха Германа Будзінського, у хаті владики Петра Козака у Зимній Воді, велика підпільна громада була у с. Мшана під Львовом…».
Підпільні Літургії служили у помешканнях, адреси яких передавалися таємно серед вірних. На таких богослужіннях було від кількох до кілька десятків осіб. Велику підтримку підпільним священикам і єпископам надавали миряни. Вірні УГКЦ дбали про християнське виховання дітей, виготовляли та зберігали літургійні речі, супроводжували та охороняли своїх душпастирів, шукали священиків для людей, котрі потребували сповіді чи Причастя. Вірні стали опорою Церкви в підпіллі.
Одним із найважливіших завдань церковного проводу підпільної Церкви став підбір, навчання і висвячення кандидатів до духовного стану. З цією метою діяли таємні духовні семінарії, у яких здобувало освіту нове покоління священнослужителів. Молодь була свідома як щодо свого покликання, так і небезпек, пов’язаних із служінням: на цю дорогу ставали люди глибокої віри й повної посвяти цьому шляху.
About The Author
