Християнське покликання особистих лікарів митрополита Андрея Шептицького: Мар’яна Панчишина та Остапа Селянського
Професія лікаря закликає берегти життя людини від моменту зачаття аж до природної смерті та служити йому. Діяльність лікарів має високу вартість, оскільки служить життю, а також є втіленням глибоко людського та християнського покликання, що полягає в посвяті та любові до ближнього. Ця діяльність є “формою християнського свідчення”. Ідеал лікаря – це людина на високому духовному і моральному рівнях, із доброю професійною підготовкою, чутлива до інших, альтруїстична. Взірцем для лікаря повинен бути Господь наш Ісус Христос. Християнський підхід до здоров’я, хвороби та лікування має враховувати розуміння того, що Ісус є Спасителем і Лікарем не лише душі, але й тіла, пам’ятаючи слова ап. Павла: “Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас?” (I Кор. 6, 19).
Покликання лікаря – це перш за все служіння, яке виявляється у захисті життя, здоров’я, свободи та добробуту людини. Професійна діяльність лікаря ґрунтується на верховенстві християнського милосердя щодо душі і тіла ближніх, а також загальнолюдських принципів. При її виконанні лікар виступає носієм обов’язків стосовно: пацієнтів; усіх потребуючих хворих; самого себе; фахового медичного співтовариства в цілому й окремих медичних працівників; суспільства в цілому.
Досягнення мети збереження життя потребує від лікаря усвідомлення високих етичних стандартів діяльності і поведінки, принципів істини, добра, краси і досконалості, гармонійного поєднання інтересів пацієнта та інших людей. В кожному хворому лікар повинен бачити Самого Ісуса Христа, тоді його служіння буде служінням Богові в людині. Головний принцип праці лікаря: “Aliis inserviendo, ipse consumor” – “Служачи іншим, згоряю сам”.
Працю та професію лікаря в християнському сенсі слід розглядати як служіння. Згідно з християнським світосприйняттям, праця є служінням одне одному та одного з одним. Вона служить ближньому, сім’ї, народові і тому є благородною. Лікар є homo socialis – людина, що стоїть на сторожі фізичного і психічного здоров’я людини. Ще Гіппократ навчав: «Не можна вилікувати тіло – не лікуючи душу, і навпаки: вилікувати душу неможливо зневажаючи тіло».
До розвитку християнських засад медицини спричинився етнарх, князь української Церкви, Слуга Божий, українським Мойсей, праведник, Апостол правди та єдності, який провадив народ дорогою віри та свободи, – митрополит Андрей Шептицький. “Чи я лікар, чи я хлібороб, чи я політик, щоби питати про здоровлє, про добрий бит та просвіту? Ні! Я не лікар, не хлібороб, ані політик, я отець! А вітцеви нічого не є чуже, що синів, дітей єго обходить” – говорив він. В 1903 р. Андрей Шептицький заснував “Народну лічницю” (керівник – лікар Євген Озаркевич, голова лікарської комісії НТШ) для безкоштовної лікарської допомоги всім мешканцям Львова та цілої Галичини – без різниці віросповідання і народності. У своєму пастирському листі «До моїх гуцулів» (21 листопада 1900 р.) митрополит наголошував на здоровому способі життя в подружжі (не чинити розпусти і абортів) та в суспільному житті (вести тверезий спосіб життя). У Слові до української молоді (1932 р.) А.Шептицький застерігав від убивства невинних дітей. Гріх аборту є засуджений ним також у Пастирському листі: «Не убий» (21 листопада 1942 р.) Владика Андрей перестерігав перед наслідками дітовбивства: «не може мати благословення Божого той народ і та сім’я і та спільнота, яка знищує Богом дане життя».
Митрополит А. Шептицький тривалий час хворів. З середини 30-х років митрополит був важко хворий на артрит (у нього були паралізовані обидві руки). В його терпіннях, які він мужньо переносив, йому допомагали такі лікарі як Мар’ян Панчишин та Остап Селянський.
Доктор Мар’ян Панчишин був особистим лікарем митрополита Андрея Шептицького. Його називали “народним лікарем” Галичини, бо лікував безкоштовно тих, хто не мав чим платити, рятував українських солдатів у вуличних боях із поляками, і водночас був ректором Таємного університету.
Мар’ян Панчишин народився 6 вересня 1882 року у Львові. Його родина була незаможною, не мала коштів на навчання сина. Протягом 1903-1909 років Мар’ян Панчишин здобув освіту на медичному факультеті Львівського університету. Панчишин очолив уперше створений при університетській клініці рентгенологічний відділ. Завдяки матеріальній допомозі митрополита Андрея Шептицького (якому судилося відіграти неабияку роль в його долі) Мар’ян Панчишин організовав в Підлютім санаторій. Видатний меценат Андрей Шептицький надав у розпорядження санаторію приватне приміщення для хворих студентів. В час Першої світової війни Мар’ян Панчишин виконував обов’язки полкового лікаря, згодом став комендантом пересувного бактеріологічного шпиталю. 1924 року Мар’яна Панчишина обрали головою лікарської комісії НТШ. 1926 року він ініціював видання «Лікарського вісника». 27 січня 1929 року заснував Українське гігієнічне товариство. Від 1937 року – провідний ординатор відділу внутрішніх хвороб «Народної лічниці», який обладнав власним коштом. Від жовтня 1939 року Панчишин очолював відділ охорони здоров’я Львівської області, від грудня того ж року – завідувач терапевтичної клініки медичного інституту. У 1939–1941 роках використав своє становище депутата Верховної Ради СРСР для надання допомоги у врятуванні від репресій. В час Другої світової війни Ярослав Стецько іменував Панчишина міністром охорони здоров’я свого уряду (1941-1943). Вбивства львівських лікарів – Олександра Подолинського, Андрія Ластовецького (який був близьким співробітником Панчишина) – спричинили в ученого стрес. Упродовж останніх днів свого життя Панчишин переховувався від польських бойовиків у митрополичій резиденції на Святоюрській горі. Помер 9 жовтня 1943 р. через тромбоз коронарних судин серця.
Остап Селянський народився 18 вересня 1898 року в Рожнові біля Снятина. Отримав лікарський диплом у Карловому університеті в Празі. Був людиною широкого обдарування, вільно говорив декількома мовами, в тому числі польською, був знавцем літератури, театру та музики. Шістнадцятирічним хлопцем він утік із дому і записався у Січові Стрільці, де дослужився до хорунжого. Був поранений в боях, пережив російський і польський полони. Родина Селянських була заможною, тож лікар за роботу грошей не брав, а потрібні медикаменти інколи замовляв з Німеччини за свій кошт. Вдячні гуцули навіть складали про нього співанки. Також Остап Селянський першим в Україні почав використовувати портативний рентгенівський апарат.
Остап Селянський був сином Григорія Вовка, греко-католицького священика, який був неординарною людиною, активною у громадському житті, мав літературний хист. Перед висвяченням на священика змінив своє прізвище на Селянський. Це було пов’язано з його духовною роботою та навчанням дітей службі Божій. «Людина він був дуже добра і чуйна, знав, що буде священиком у гуцульських селах. А гуцули – люди забобонні, для них вовк це щось вороже, страшне. … Оттоді він вибрав прізвище Селянський, що немовби наближало його до людей…» (спогади його внучки, відомої української письменниці та науковця, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка Віри Вовк).
Завдяки стипендії митрополита Андрея Шептицького, яку офірував дітям бідних священиків, всі сини і дочки о. Григорія Селянського здобули за кордоном вищу освіту. Серед них були четверо лікарів (Марія, Леся, Остап, Роман), фінансист Мирослав, педагог філософії Ірина і урядовець Юрій. Друга світова війна розкидала цю інтелігентну родину по закордоннях, яка вимушена була емігрувати, щоб не опинитися в ГУЛАГах. Своєю чесною працею – творити українську державу, людям добро – всі залиши по собі помітний слід в житті. Остап Селянський після закінчення Карлового університету в Празі був приватним лікарем Андрея Шептицького, який пізніше став хрещеником Віри. Остап Селянський був лікарем широкого профілю, зцілював від різних недуг, приймав пологи, лікував зуби тощо. У нього, єдиного доктора на Покутті, в той час був рентген, що давало змогу ставити безпомилкові діагнози.
Війна та загроза від більшовиків призвели до того, що у 1945 році він опинився зі своєю родиною у Дрездені, де працював хірургом у кількох лікарнях столиці Саксонії.
У ніч з 13 на 14 лютого 1945 року, намагаючись рятувати життя під час операції, після оголошення повітряної тривоги він відмовився зійти до бомбосховища і загинув разом з пацієнтом та персоналом, коли в результаті кривавого бомбардування впав дах операційної палати. Лікар помер героїчно, як жив: у службі для інших. Похований на Гай-дерфрідгофі в Дрездені у спільній могилі з анестезіологом, медсестрою та хворим, які загинули разом з хірургом.
Ім’я лікаря Остапа Селянського з його героїчною біографією вписано до бібліографічного довідника «Українські лікарі» (1994).
Обидва лікарі втілювали у своєму житті слова Христові: “усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви Мені зробили” (Мт. 25, 40) та “Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає” (Ів. 15, 13). Служачи хворим вони служили самому Господу: “Бо Я голодував, і ви дали Мені їсти; мав спрагу, і ви Мене напоїли… хворий, і ви навідались до Мене” (Мт. 25,35-36).
Олег Огірко
професор кафедри українознавства
Інституту Східної Європи
About The Author
