«Цілу ніч священики сповідали один одного, бо думали, що наступного дня всіх уб’ють», – Глава УГКЦ про Львівський псевдособор

Пропонуємо подивитися на ці трагічні сторінки нашої історії крізь призму думок Глави і Отця УГКЦ Блаженнішого Святослава, які він висловив у книзі «Діялог лікує рани». Книжка написана у жанрі інтерв’ю Предстоятеля УГКЦ редактору польського Католицького інформаційного агентства Кшиштофу Томашику.

• Період, який настав після ліквідації нашої Церкви, став часом великого випробування – випробування нашої еклезіяльності.
   
• У той період наші мученики виявилися передусім мучениками за єдність нашої Церкви… Радянська влада висунула їм лише одну вимогу: зректися своєї Церкви та єдності з Папою… Не було жодних вимог, пов’язаних зі зреченням національності тощо, а лише одна: зректися Папи та об’єднатися з Російською Православною Церквою.
   
• У квітні 1945 року арештували всіх наших єпископів, настоятелів монастирів і священиків – відомих лідерів духовенства. З деяких греко-католицьких священиків створили так звану ініціятивну групу. Комуністична влада визнала членів цієї групи єдиними легітимними представниками Греко-Католицької Церкви. Згідно з радянськими законами, це означало, що інших представників Церква не має, а ті, хто не скорився, не є членами Церкви.
   
•  Згадана група почала агітувати за розірвання зв’язків з Папою та приєднання до Російської Православної Церкви.
   
• Один з учасників псевдособору розповів мені, якого гротескного вигляду набув ліквідаційний процес: «Якось увечері до мене на парафію приїхали енкаведисти й запитали: “Ти вже отримав документ від Костельника?” Я не мав. “Тоді йдеш із нами”, – сказали. Костельник був одним з лідерів ініціятивної групи. Тієї ночі до в’язниці привезли й замкнули в камерах половину священиків нашого деканату. Ми не знали, що станеться з нами завтра. Цілу ніч священики сповідали один одного, бо думали, що наступного дня всіх уб’ють. Уранці нас посадили на вантажівки й відвезли до собору Святого Юра у Львові. Там нам сказали: “Якщо будете голосувати так, як треба, – повернетеся додому”».
   
• «Багато хто проголосував “так, як треба”, щоб повернутися додому. Щоправда, ми не підписували жодного документа. Не мали також уявлення, що робити далі. Ми усвідомлювали, що йдеться про відділення від Католицької Церкви, але ніхто не сприймав цього серйозно». Таке повідомив мені про ті події один з учасників псевдособору, який був тоді молодим священиком.
   
• Влада зорієнтувалася, що жоден з отців нічого не підписав, тож згаданого священика змусили написати текст декларації. Цей священик розповів мені також, як події розгорталися далі: «Я підготував такий документ і задоволено подумав, що навіть Папа ще сьогодні міг би підписатися під ним. Його текст звучав так: “Ми, нижчепідписані, висловлюємося за примирення між Католицькою та Православною Церквами”». І всі підписалися під ним. Приїхав Костельник і сказав, що декларацію побачив офіцер НКВД і вирішив, що такої заяви недостатньо та що треба чітко написати, що ми виступаємо за ліквідацію Греко-Католицької Церкви та приєднуємося до Православної Церкви. Однак за хвилю махнув рукою і промовив, щоб залишити все так, як є».
   
• Як бачимо, під час цієї великої трагедії траплялися й комічні моменти. Священики, проте, відразу зрозуміли, що внаслідок жорсткого тиску комуністичної влади Греко-Католицьку Церкву було ліквідовано. Більшість священиків арештували та засудили до тривалих термінів ув’язнення.
   
• Значна частина тих, хто перейшов до Православної Церкви, невдовзі втратила можливість виконувати душпастирські функції, адже й саму Російську Православну Церкву було майже повністю знищено, і сфера її діяльності стала дуже обмеженою.
   
• Коли ж 1953 року помер Сталін і з в’язниці повернувся єпископ Миколай Чарнецький, чимало тих священиків, які після псевдособору приєдналися до Православної Церкви, приходили до нього на сповідь. Він відпускав їм гріхи та знову приймав їх до Греко-Католицької Церкви, завдяки чому вони наново ставали її дуже важливою частиною.
   
• Ліквідацію було проведено в результаті жорстких і безпощадних дій радянських спецслужб, а саму Російську Православну Церкву, – а точніше, те, що від неї залишилося, – використали як зручне знаряддя.
   
• З одного боку, це були важкі часи, а з другого – період, коли наша Церква справді зміцнювала власну ідентичність.
   
•  Згідно з дослідженнями радянського суспільства, проведеними після Другої світової війни, Греко-Католицька Церква становила найчисленнішу опозиційну суспільну групу, яка протистояла Радянській державі.
   
• Ані сталінські репресії, ані депортації, ані інші переслідування не знищили нашої Церкви як цілості. Коли за часів Михайла Горбачова розпочалася перебудова, ми стали одними з перших протагоністів демократизації, вима­гаючи громадянських прав і власної держави.
   

Придбати книжку Глави УГКЦ «Діялог лікує рани» можна в церковній інтернет-крамниці УГКЦ за цим посиланням: shop-ugcc.com.ua/shop/diyalog-likuye-rani/.

Руслана Ткаченко, Департамент інформації УГКЦ