«Для того щоб бути щасливим, достатньо любити», – християнський психолог Мирон Шкробут
Що таке щастя? Напевно, одне із питань, на яке кожен відповідає по-своєму, але опис цього стану чи відчуття у всіх приблизно однакові: «мені добре», «у мене все є», «мені все вдається/вдалося», «мене люблять/я люблю». Усе це вкладається у вираз – «я щасливий/щаслива». Як досягти цього стану і чи можливо його втримати надовго? І чому людина так часто почувається нещасливою? Про це у програмі «Психологічна порадня» в ефірі «Воскресіння. Живе радіо» говорив християнський психолог Мирон Шкробут.
Психолог розпочав від протилежного: як людина стає нещасливою? І чому до цього прикладаються неабиякі зусилля? Розлогий список «рецептів нещастя» свідчить: стати нещасливим – копітка праця, якою багато хто займається все життя, ретельно вибудовуючи і плекаючи свою нещасливість і незадоволеність життям.
Перший крок у цьому напрямку – зняти із себе відповідальність за своє життя, свої рішення і свій вибір. Агентом щастя стають зовнішні сили, обставини, люди – чоловік чи жінка, батьки чи діти тощо. Щастя залежить від когось чи чогось іншого, сама людина на цей свій стан не впливає, а отже, змінити нічого не може, стає залежною від «джерела» свого щастя. Проте ані люди, ані обставини не можуть і зазвичай не виправдовують цих завищених очікувань, розчаровують, не дають бажаного – принаймні тою мірою, якою хотілося б. Як результат – людина нещасна, залежна, несамодостатня. Зворотний бік такого ставлення – жити відповідно до очікувань інших: людина також не належить собі, не є самодостатньою і не реалізовує власне життя і власні завдання.
Другий спосіб, який також неминуче приведе до нещасливості – думати, що «все погано» і шукати винних у цьому. Такий спосіб сприйняття світу – коли дрібні чи й більші негаразди і прикрість закривають увесь світ, формують характер: людина концентрується лише на негативі, роздмухує його до гігантських розмірів, не помічаючи нічого, що не вкладається в цю негативну картину світу. Їй все і завжди «не так».
Третє: не цінувати того, що маєш, і заздрити іншим. «Заздрість не має межі, це те, що руйнує і з’їдає зсередини, – каже психолог. – Людині завжди всього мало, тому що завжди знайдеться той, у кого краще авто чи будинок, більше грошей, вищі результати, розумніші діти тощо. Це постійна гонитва за вітром. Людина постійно переймається тим, щоб «бути не гіршим за інших», постійно невдоволена собою, а отже – невпевнена й несамодостатня…» Загалом, порівнювання себе з іншими – непродуктивна річ. «Якщо з кимось себе й варто порівнювати, то це з собою колишнім, п’ять чи десять років тому», – каже психолог.
Четвертий спосіб застрягнути у невдоволенні і нещасливості – ставитися до своїх помилок як до ганьби, соромитися їх, а отже, боятися їх зробити, не ризикувати. Проте, підкреслює психолог, людині властиво помилятися, і без помилок не здобувається жоден досвід, без них неможливий рух, без ризику не досягається успіх. «Усе залежить, як ми сприймаємо свої помилки – як провал і ганьбу, чи як досвід, на якому вчимося, – каже він. – Страх помилки чи сором, що хтось її побачить, позбавляє спокою, гальмує, не дає рухатися вперед…» При цьому не слід плутати такі поняття, як сором і сумління. Сумління – внутрішній голос, який свідчить і говорить до нас, коли ми чинимо щось не по правді, не по-Божому. Сумління спрямоване на вчинки і є даром від Бога. Сором же вказує на особу, судить людину і ніби говорить: ти поганий/негідний.
П’яте: стан жертви. Дуже розповсюджений стан, зокрема в дисфункційних сім’ях, де чоловік – алкоголік і агресор, який тероризує дружину й дітей. Тривале перебування в такому стані й становищі жертви здебільшого ламає людину, паралізує волю. Навіть більше, створюються нездорові стосунки взаємозалежності: жертва починає потребувати «адреналіну приниження». Цим частково пояснюються життєві сценарії деяких жінок, які обирають партнера-агресора, відтворюючи стосунки чи в батьківській родині, чи у власних нещасливих відносинах.
Шостий доволі розповсюджений спосіб стати нещасним – робота, яку не любиш. Часто питання, ким бути, чим займатися в житті, куди піти вчитися чи працювати, вирішують батьки. І молода людина кориться, згоджується із не своїм вибором і аргументами тата/мами. Інколи це закінчується синдромом «даремного життя»: осоружна робота по вісім годин на день, з року в рік, зламає будь-кого. Як правило, і на роботі такі працівники не найуспішніші: вони терплять, відбувають свій робочий день, тихо ненавидячи і свою роботу, і співробітників, і всіх на світі. Що робити, якщо склалося саме так? Психолог не дає чудодійного рецепту, проте його порада, якщо зважитися, може змінити багато: постаратися робити те, що подобається, чи принаймні зрозуміти, чим саме хотілося б займатися, у чому є покликання, а отже, і здібності, і, можливо, талант. Не боятися заглянути в себе і зробити крок собі назустріч. І це того варте, бо робити те, що любиш, – справді щастя чи одна із його обов’язкових складових. Якщо ж покинути нелюбу роботу з якихось причин неможливо – спробуйте хоча б змінити ставлення до неї, не страждати і не дратуватися, знищуючи себе, інших і не приносячи при цьому користі ні роботі, ні родині, заради якої здебільшого йдуть на такі жертви.
Ще один, сьомий «рецепт» зіпсувати собі життя: намагатися і прагнути бути ідеальним. Зайве говорити, що це непотрібно і неможливо: для перфекціоніста, якому необхідні сто відсотків успіху, навіть 95 відсотків досягнень – ніщо, а незначна помилка чи недолік можуть нівелювати все. Прагнення до досконалості, безумовно, прекрасне, але тут, як і в усьому, необхідна міра. Потрібне й розуміння – для чого? Адже якщо за пошуками недоліків і «бліх» керівник не бачить загальної потуги і масиву зробленої роботи, він зневажає і ранить набагато більше, ніж йому здається. Якщо господиня чи господар ревно стежать за порядком у домі і вимагають, щоб все було «під лінійку», вони свідомо чи несвідомо вбивають саме бажання жити в цьому «дистиляті». Тема перфекціонізму – окрема тема (зокрема, чому виникає це прагнення до недосяжного ідеалу). Короткий «діагноз» цієї манії – «якщо я буду ідеальним – мене любитимуть/цінуватимуть». Короткий рецепт-антидот: дозволити собі помилку. Бо люблять не за ідеальність.
А отже, тема восьма, частково пов’язана з попередньою: намагатися заслужити любов. Проте любов дається, дарується, вона, якщо це справді любов, а не щось інше, безумовна, її не «заробляють». Поведінкові сценарії «заслуговування любові» закладаються в дитинстві, коли дитина намагається привернути увагу чи заслужити похвалу батьків певними вчинками і зазвичай робить висновок: любити можуть лише за щось, а не просто так. Пізніше такий сценарій переноситься на стосунки у власній сім’ї – із чоловіком/дружиною, дітьми. Однак далеко не завжди жертовність чи задоволення потреб і бажань інших винагороджуються бодай вдячністю, не кажучи вже про любов.
Із такою установкою сполучений ще один сценарій – пам’ятати лише слово «потрібно», викресливши для себе поняття «хочу». Такий сценарій підпорядкування особистості потребам інших, нехтування власними бажаннями частково закладався і схвалювався суспільною мораллю – «я» остання буква в алфавіті, як рече народна мудрість. Проте такі установки повинні мати межі: так, суспільне благо й потреби інших – це важливо, не бути егоїстом – важливо, проте це не означає відмови від себе і власних бажань. До того ж ці потреби й бажання нікуди не зникають, вони лише пригнічуються, залягають на дно і, як мінімум, породжують незадоволення й відчуття порожнечі.
Ще одна установка, що базується на відмові, а отже, нелюбові до себе – навіть не намагатися здійснити свої мрії, відмовитися від них під тиском життєвих обставин, оточення, соціуму. «У дитинстві мріяли всі, і часто через ці мрії Господь показував багатьом їхнє призначення, покликання, – каже психолог. – Проте з часом із різних причин ці мрії забуваються, люди змиряються, що «це не для них». І навіть не намагаються зробити хоча б крок до своєї мрії, здійснення якої, можливо, було поряд…»
З’їдає щастя і так званий синдром відкладеного життя, тобто відкладання якихось бажаних і важливих речей «на потім». А поки що і зараз усе робиться за принципом «якось воно буде», без жодного планування, тож зазвичай у цьому хаосі багато чого справді не вдається, зривається, не виходить. Приходить розчарування і нехіть – мовляв, не дуже й хотілося. Проте ця пам’ять невдачі й поразки залишається і екстраполюється на саму людину – «я невдаха», «у мене ніколи нічого не вийде» тощо. Те ж стосується хворобливих ностальгій і заглибленості в минуле. Небезпека в тому, що, по-перше, відбувається потужна ідеалізація минулого, по-друге – застрягання, невідпускання якихось подій чи людей, а отже, – неперебування в безпосередньому моменті часу, яке і є життям.
Ще одне улюблене заняття нещасливих людей – вишукувати в собі недоліки і намагатися будь-якими способами їх виправити. Щодо перфекціонізму й прагнення до ідеалу – сказано вище. Людина постійно порівнює себе з кимось, здебільшого не на свою користь. Цей синдром «покращення» властивий в основному жінкам, цьому сприяє потужна реклама і відповідні індустрії. Неприйняття чи й відторгнення себе також пояснюється недолюбленістю в дитинстві, намаганням заслужити таким чином увагу і любов. Проте, як правило, навіть досягнення якихось примарних ідеальних параметрів зовсім не гарантує ні жаданої уваги, ні тим більше любові.
Ну і – «супутні товари», які часто супроводжують відчуття порожнечі життя чи й призводять до такого відчуття: алкоголь і, як наслідок, алкозалежність, надмірна участь в інформаційному потоці та політичних перипетіях. Щодо останнього, то слід розуміти: ми перебуваємо у стані інформаційної війни, одним із факторів якої є розрахунок на масову емоційну реакцію, психологічний тиск. Зважаючи на те, що надто багато людей не вміють працювати з цими потоками інформації, не знають, що таке медіа-гігієна, не мають навичок критичного мислення, тривале перебування у такому токсичному інформаційному середовищі веде до важких наслідків, пригнічення й депресії.
А що ж таке щастя і якими є його рецепти, де його шукати? «Щастя – дар, який Господь дав нам усім безумовно, як і його рецепти, – каже Мирон Шкробут. – Господь сказав: «Будьте блаженні», а отже – будьте щасливими. Для цього не потрібні якісь додаткові умови – усе нам уже дано… Люди часто шукають Бога і не можуть Його знайти. Але сказано просто: Бог є Любов. Для того щоб бути щасливим, достатньо любити. Коли людина любить, вона віддає себе іншим людям, і робить це з радістю. І це більше щастя, ніж брати, споживати…»
Повністю стрім програми можна подивитися тут:
About The Author
