ХРЕСНОЮ ДОРОГОЮ ДО ВОСКРЕСІННЯ: рецензія на книгу о. Анджея Зволінського «Хресна Дорога Ісуса:Правдива історія»
«Для того, щоб зміцнити і очистити сьогоднішній світ, нам не конче потрібне мистецтво вмирання, але воскресіння Христа»
Дітріх Бонгоффер
Під час Великого Посту питання страждань, смерті та Воскресіння Ісуса постають для християнина у виняткових ракурсах та нагодах пережити ці події, знову пройти з терплячим Христом Його Хресною Дорогою, вкотре замислитись і рішуче стати на боці Господа. Однак ця дорога триває усе наше життя, це дорога наших життєвих рішень, щоденного вибору, щосекундного отожнення себе чи з Тим, хто мовчки несе свій хрест за наші гріхи, чи тими, хто гарячково роблять усе, щоб Його ноша ставала тяжчою…
«Дорогою Ісуса неодноразово йшли, особливо ті, котрі були невинні та вірні своїй совісті, віддавали своє життя в чергових переслідуваннях. Вони помирали масово, іноді в присутності натовпу глядачів, під вигуки прокльонів і погроз на свою адресу, хоча вони ніколи нікого не скривдили і ніхто не довів жодної провини», ‒ пише о. Анджей Зволінський у книзі «Хресна Дорога Ісуса: Правдива історія».
У своїй книзі про Христові страждання о. Анджей багато розмірковує не лише про страждання Ісуса, а й про віру й випробування кожного із нас. Загалом про непростий шлях справжнього християнина та історичні й сучасні заборони.
Поміж рядками прочитуємо глибину знань автора і як теолога, і як науковця, які поєднує письменницький хист, вміння поєднувати події минулого і сьогодення з роздумами і висновками, а головне – жива віра в те, що «якщо ми померли з Христом, то з Ним будемо й жити (Рим 6, 8), яка, запевне, є головною причиною, чому книга «Хресна Дорога Ісуса: Правдива історія», наче подорож в минуле і майбутнє одночасно.
На жаль, християнство досі залишається однією із найбільш переслідуваних релігій у світі. Формою переслідування є не просто звичайна дискримінація, але й рабство, катування та вбивства. Попри те, що християнство пройшло довгий шлях свого становлення та поширення, все ж досі кожного дня є та сама гостра потреба доводити вірність та жертвувати найціннішим, що є в людини, – життям. За статистикою щогодини у світі за віру гинуть близько 17 християн. Гинуть найкращі, найсильніші – незламні. Ця тенденція зберігається і навіть зростає від часу перших християн.
У багатьох країнах, пише автор, сьогодні жорстоко переслідують тих, хто хоче йти дорогою Христа. У Саудівській Аравії діє спеціальна християнська поліція – муттава, завданням якої є проводити обшуки в приватних помешканнях, власників яких підозрюють в християнських симпатіях, такі напади часто завершуються конфіскацією Біблії та релігійних символів. У В’єтнамі заборонене ні навіть предмети із зображенням Хреста. В Судані християнина взагалі можна продати в рабство. Або відсікти руку за тримання вдома святого письма чи навіть засудити до смертної кари. В Китаї ж близько 60 млн людей христової віри повинні переховуватися, влаштовувати таємні зустрічі в приватних будинках. Бо коли про це дізнається поліція на них чекатимуть тортури. Наприклад, їх можуть облити окропом. І це страшні сучасні реалії: у ХХ ст. за сам факт визнання віри загинуло більше християн, ніж за всі попередні дев’ятнадцять століть після Різдва Христового.
Згадує о. Анджей Зволінський і про багатостраждальних українських християн і незламну віру, яка давала сили витривати Церкві у підпіллі. Після початку Другої світової війни в Радянському Союзі вбили понад 4 тис священників і монахів. До того ж, знищили 40 тис костелів і церков та 21 тис каплиць. Як доказ того, що жодні переслідування не здатні зламати підвалини Христової Церкви, професор Зволінський цитує слова кардинала Йосипа Сліпого, Архиєпископа Української Греко-Католицької Церкви: «Не зважаючи на переслідування, які бушують упродовж багатьох років, у нас є докази того, що Церква, яку прирекли на знищення, не тільки живе, але навіть розростається в Радянському Союзі. Її віра настільки сильна, що дає рясні плоди ‒ маємо священиків, монахів і монахинь, багато покликань і підпільну єрархію. Атеїстичний режим не зміг знищити віри». І підтвердження цих слів, а також плоди терпінь цих людей ми бачимо сьогодні – коли можемо вільно визнавати свою віру, вільно йти дорогою Христа – свідомо обирати цю дорогу.
«Свідомо і послідовно прийняти тягар Хреста, який опиняється на нашому шляху, як зобов’язання і завдання, є зрілістю визнання віри. Легко декламувати «Вірую» і декламувати свою приналежність до спільноти віруючих, коли це небагато коштує. У період , коли треба нести свій хрест, проглядається справжнє значення віровизнання», – підсумовує о. Анджей Зволінський.
І справді, перед сучасним християнином постають нові виклики, умови, в яких – попри те, що ми, на щастя, живемо в країні, де маємо право вільно виявляти свою любов до Христа, – не завжди легко цю дорогу обрати! Ми ховаємось за соціальними мережами в пошуку сучасних істин чи просто декларуємо безособові гасла любові всіх до всіх без покликання на авторитет Святого Письма, без чіткого ставання на бік Христа. Бо легше сповідувати віру «у рівність всіх релігій, міжрелігійне братерство і можливість спастись, незалежно від приналежності до Церкви». Однак, Ісус каже, що дорога тільки одна, і цією Дорогою є Він (Ів 14, 6). Відтак, «спокуса легкого виходу є найпоширенішою «пропозицією» сатани. Легкий хліб, легкі розваги, культура, легкі гроші, легкий контроль і легка дружба і навіть легке життя – частина сучасної реклами і девіз життя багатьох людей», – з сумом констатує о. Анджей Зволінський.
Справді, виклики настільки змінилися, що, здається, християни перестали з ними змагатися, а європейська сучасна культура у християнському контексті ослабла та в певних моментах показувала найгірші свої прояви. Однак нещодавні події, які сколихнули увесь християнський світ, – пожежа у Нотр-Дам де Парі, – демонструють, що віра може відродитися у найнепередбачуваніший момент. І в цьому сила Христової Церкви. Прикладом цього є сотні молодих людей, які навколішках молилися, йшли хресною дорогою, яка випала на їхні плечі тієї ночі крізь вогонь і усвідомлення втрати. Усю ніч на вулицях лунав гімн Богородиці – вогонь забирав не стіни, а душу в тисячі християн. Та попри втрати собор Паризької Богоматері відродиться, а разом із ним – нова хвиля християнської жертовності та глибокої віри. І Париж, який в ту ніч пройшов шлях самотності, відчаю, втоми та зневіри – відновиться у славі Воскреслого Христа. Напевне, таким був Божий задум – нагадати усім нам, що легкі дороги ведуть на манівці.
Єдиний правильний шлях у нашому житті – шлях Господа, нелегкий, на ньому болячи падати й важко підвестися, проте на ньому завжди присутня Богородиця. «Вона може все зрозуміти, відчути і підтримати, тому що вона пережила всі види болю. Страх, тривогу, самотність, вдовиний хліб, нерозуміння людей, траур після втрати дитини, безпосередність супроти зла у боротьбі за сім’ю – вона все це відчула і розуміє ці переживання, стаючи Матір’ю стражденних людей», – вважає о. Анджей Зволінський. І нагадує, що кожен з нас має у ній Матір, яка так віддано чекає, допомагає і заступається за кожного із нас, хто має твердий намір йти за її Сином.
Сьогодні, коли ми трепетно вкотре очікуємо на Христове Воскресіння, світле й радісне свято, яке нагадає про християнські цінності, які мають бути із нами щодня, мусимо пам’ятати також, що дорога до Неділі Воскресіння веде через страждання П’ятниці, це єдиний шлях до вічності, який нам показав Христос.
Іванна Штрайсель
З приводу придбання книжки пишіть нам повідомлення – підкажемо найближчу до Вас локацію! Або за номером телефону – 0676746914
About The Author
