«Биківня – наш біль і заклик до пам’яті», – роздуми владики Богдана Дзюраха над Биківнянськими могилами

Ця гробова тиша для мене говорить більше щось про нас самих, нині живучих їхніх нащадків. Ця тиша свідчить про смертоносну амнезію наших власних сумлінь. Смертоносну для нас самих і для тих, хто прийде після нас, бо ж відомо, що народ, який забуває про трагічні факти і помилки свого минулого, майже неминуче приречений зазнавати і повторювати їх на власній долі знову й знову…

Кожного року, третьої неділі травня, у Биківнянському лісі поблизу Києва, збираються тисячі українців. Сюди приходять політики, громадські активісти, представники Церков і просто небайдужі громадяни. Сюди приходять внуки і правнуки жертв найбільш кривавого в людській історії режиму – комуністичного. До шуму дерев, які залишилися чи не єдиними живими свідками злочинів проти людяності, долучаються виступи промовців, слова молитви священиків і вірян, тихі розмови тих, для кого слово “пам’ять” не є чимось далеким і абстрактним, але близьким і необхідним, життєво необхідним.

Биківня – наш вічний біль, наш заклик до живої пам’яті, наша пересторога перед небезпекою повторення кривавої історії, небезпекою, яка є і залишатиметься реальною, доки у нас буде коротка пам’ять про те, хто, коли і за що з такою затятою наполегливістю і впертою регулярністю влаштовував терор проти нашого народу, проти його історії, культури, мови, віри.

А ця наша пам’ять і справді є навдивовижу нетривкою, мінливою, часом – мало не примарною і ефемерною. І доказом цього є для мене два спостереження. Перше, це – факт, що більш-менш помітний і відчутний людський рух спостерігається у Биківні майже виключно у ці травневі дні. Знаю це, бо мало не щодня впродовж останніх десяти років проїжджаю по Броварському шосе, біля якого знаходиться наш український “Бабин яр”. Отож, за винятком кількох травневих днів, які, як відомо, лише нещодавно стали офіційними днями молитви і пам’яті, впродовж усього року тут панує тиша, можна сказати дослівно – “гробова”.

Ця тиша свідчить не стільки про вічний супокій десятків тисяч невинно убієнних жертв комуністичного режиму, як це зазвичай відчувається на наших доглянутих, часто відвідуваних і оточених молитвою цвинтарях. Щодо них я твердо вірю, що Господь прийняв їхні безсмертні душі, обмиті кров’ю їхнього мучеництва, у Свій вічний спочинок.

А друге спостереження, це те, наскільки легко наш народ сприймає наративи і кліше, які нам підсувають ті, хто стоїть за злочинами проти нашого народу і намагається ці злочини надалі спихати до нашої несвідомості, перекручуючи і замовчуючи історичні факти і глибинні причини наших національних поразок і трагедій. Тут, у тіні биківнянських дерев, які стали живими надгробками для наших братів і сестер, з особливою гостротою відчувається заклик до пам’яті і чуйності. Про Биківню слід говорити, про Биківню слід писати, до Биківні слід приходити і приїздити – окремо, з друзями і рідними, а також цілими спільнотами і організованими групами. Бо тут ми маємо шанс і нагоду крізь шепіт лісу, у молитовній тиші, почути голос власного сумління, власної гідності, свободи, людяності, але передовсім – почути голос, чи радше – передсмертний крик наших ще зовсім недалеких предків, який має стати для нас їхнім останнім заповітом: “Найдорожче у вас – воля. Ми оплатили її життям”.

А поміж тим лишається для нас усіх лише оце одне, але найважливіше, найпотрібніше – для них і для нас: тиха молитва до Того, Хто єдиний має вічну пам’ять, щоб Він прийняв наших невідспіваних і не відплаканих братів і сестер до Своєї вічної божественної пам’яті, яка дає безпеку, супокій і повноту життя, а нам – з великої Своєї милості – дарував прощення і дар живої пам’яті і чуйної відповідальності.

Владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду єпископів УГКЦ