Моральні навігатори. Коли не знаємо, як діяти правильно у конкретній життєвій ситуації, діймо за совістю.

Це поняття настільки часто згадується у нашому повсякденні, що ми втрачаємо чуйність до нього. Але від цього воно не втрачає важливості для нас. Ніби щось очевидне, самозрозуміле. Однак не завжди можемо одразу відповісти, що це таке. А воно, між іншим, є одним із навігаторів нашого життя.

Таких навігаторів маємо два: зовнішній – закон, заповіді, правила, норми тощо і внутрішній – совість. Остання, за словами св. Василія Великого, є немовби «насінням, якоюсь духовною силою, нахилом, хистом до любові», засіяним в наше серце дбайливою рукою Божественного Сіяча, незалежно від нашої релігійної приналежності.

В історії спасіння людства головний акцент робиться на ізраїльському народі, який, отримавши від Бога Десять Заповідей, мав би ними керуватися. Усі інші народи залишились немовби в тіні. Але Бог промовляв і до них. Передусім – через совість. Її має на увазі апостол Павло, пишучи до римлян: «Бо коли погани, що не мають закону, з природи виконують те, що законне, вони, не мавши закону, самі собі закон» (Рм 2,14). Одні рухались здебільшого за першим навігатором, інші – за другим. Куди дійшли, за незначними винятками, знаємо…

Щойно Ісус Христос Своїм воплоченням подарував нам цілісність в наших орієнтирах. З’єднав їх в єдиний механізм, частини якого доповнюють одна одну. Для загальних випадків маємо універсальний закон любові – до Бога та ближнього. В конкретних же часто вагаємося, чи згідно з любов’ю маємо вчининити, чинимо чи вже вчинили. Тоді на допомогу приходить совість – наш внутрішній голос.

З ним ведемо тісний діалог, готуючись до Таїнства Покаяння та Євхаристії. Часто в повсякденному духовному житті виникають питання: «з чого сповідатися, а з чого – ні?», «коли приступати до Причастя, а коли спершу слід відвідати сповідальницю?» Адресувати їх з огляду на індивідуальний характер треба до совісті. Вона підкаже краще, ніж будь-яка формула, дана ззовні.

Лиш би було бажання прислухатися до неї. Не приглушувати її голосу якимись власними фальшивими аргументами. Не діяти всупереч. Не діяти, коли вона сама вагається, а допомогти їй вимушеною зупинкою посеред круговерті життя, молитовним стишенням і словом Божим.

Адже совість теж не є самодостатньою. І її, як казав кардинал Йосиф Рацінґер ще до свого понтифікату, «не годиться ототожнювати зі самосвідомістю особи, з її суб’єктивною впевненістю в собі та в моральності своєї поведінки». Інакше, фанатики, які діяли в ім’я людиноненависницьких ідеологій, через відсутність закидів сумління могли б вважатися праведниками. Своїми гріхами, хибами, немочами ми затемнюємо монітор навігатора нашої совісті, так що зображення геть чисто викривлюється. Тоді ніби й діємо згідно з нею, вона нам нічого не закидає, але рухаємось зовсім в іншому керунку.

Як зовнішній закон потребує уточнення, так і совість потребує очищення. В цьому проявляється їхня взаємодопомога. «Кожен має обов’язок, а також і право шукати правду в релігії, щоб, використовуючи відповідні засоби, виробляти у своєму сумлінні слушні й правдиві переконання», – каже Декларація «Dignitatis humanae» ІІ Ватиканського Собору. Цими засобами, які очищують монітор совісті від кіптяви викривленого способу думання, є Святе Письмо, наука Церкви, Святі Таїнства, діла милосердя, молитва, піст тощо. «Якщо наша совість, – каже св. Йоан Золотоустий, – немов вагова стрілка, розміщена на стрижні, – не буде скерованою до Божого закону, не зможемо правильно оцінювати дійсності й зазнаватимемо різних обмежень та відхилень».

Коли ж внутрішній і зовнішній закони в нас співдіятимуть, то на їхніх крилах постійно здійматимемось до Бога, а зі складних ситуацій, які щоденно ставлять нас перед моральним вибором, виходитимемо так, як личить дітям Божим.

Василь Калита