Від радянської армії до священства: історія віри в тіні режиму
Історія о. Віктора розпочинається в селі Слобода-Рашків в серці невизнаного Придністров’я. З цього простого села походять численні католицькі священики, а також покійний архиєпископ Петро Мальчук, Ординарій Київсько-Житомирський. Мешканці села відзначалися живою вірою, й це стосувалося молодого Віктора Погребного. Місцева громада ніколи не боялася свідчити віру, навіть спорудивши храм без дозволу влади: це були 70-ті роки минулого століття, період панування комуністичного режиму.
Вибір стати військовим, не втрачаючи віру
Бажання Віктора стати священиком розбилося в день призову на військову службу в радянському ВМФ. Він залишає рідну Слободу-Рашків, як і мрію посвятитися Богові, й після строкової служби ступає на шлях військової кар’єри, що виявилася успішною. Але незважаючи на віддаленість від батьківщини та від мрії стати священиком, він сам згадує: «Мені вдалося зберегти віру та повчання батьків, але я розпочав військову кар’єру, здобув велику пошану та високі посади. Моє життя змінилося, я познайомився з чудовою дівчиною, яка 1970 року вийшла за мене заміж. Тож я приступив до вівтаря, але щоб стати добрим чоловіком».
Підпільний католик
Отець Віктор розповідає про труднощі, яких зазнавав у тому, щоби поєднувати віру з вимогами режиму та суворою армійською дисципліною. «Одного разу, під час служби на Північному Полюсі, – розповідає він, – я пережив важкі хвилини, коли командири знайшли в мене Євангеліє. Іншого разу відкрилося, що я брав участь в спорудженні храму в Слободі-Ращкові. Про це було донесено командуванню, й мене допитали. Іноді, коли мав змогу, я відвідував католицький храм, розташований навпроти приміщень КГБ: доводилося поводитися дуже обережно, щоб мене не помітили. Я був підпільним католиком, мені хотілося дізнатися, чи серед моїх товаришів хтось був католиком, але виявити себе не було можливо».
Щаслива сім’я
«Моє життя, – веде далі о. Віктор, – було накреслене, я любив свою дружину. В нашому подружжі народилося двоє дітей, згодом вони одружилися, і я став щасливим дідусем з трьома внуками. Але мені також випала радість супроводжувати свого брата на дорозі священства».
Нарешті свобода віри
З падінням комуністичного режиму, життя Віктора докорінно змінилося, віднайшовши спокій віри, можливість безбоязно виховувати дітей по-християнському. Минали роки, й вийшовши на пенсію, він присвятив своє життя турботі про дітей та внуків. У 2008 році померла дружина, що дало змогу повернутися до первісного покликання, про яке ніколи не забував – стати священиком. Того ж року Київсько-Житомирський єпископ прийняв його до Семінарії. Через чотири роки він знову приступив до вівтаря, але цього разу – щоб отримати священниче помазання. Тож 7 січня 2012 року Віктор, оточений родичами та молодшим братом-священиком, посвятився Богові у священстві.
«Пережиті емоції неможливо передати, – згадує о. Віктор, – особливо, те занурення у віру, що повернуло мене до молодих років, до громади в Слободі-Рашкові. Водночас, я думав про свою дружину, про те що вона, без сумніву, раділа в небі цим моїм новим вибором. Перед тим, як вступити до семінарії, я вислухав думку своїх дітей, аби зрозуміти, як вони поставляться до цього мого рішення. З їхнього боку зустрів чудове розуміння, яке ще більше утвердило мене в цьому рішенні, яке зовсім не анулює мого минулого як чоловіка й батька, але уможливлювало покликання, що мусіло дочекатися свого часу, перейти через важкі випробування з боку режиму».
Після свячень Киїсько-Житомирський єпископ доручив йому душпастирство на деяких парафіях, і він знову став батьком, але ще більшої родини, з обов’язками, виконанню яких він день за днем посвячувався з внутрішньою молодістю щасливого священика.
Однак, минуле радянського офіцера та наявність російського громадянства, після того, як стосунки між Україною та Росією погіршилися, спонукали його залишити Київсько-Житомирську дієцезію та податися до Криму, який на той час вже контролювала Росія. Одесько-Сімферопольський єпископ доручив йому душпастирство у Сімферополі, де він продовжив служити з духом доброго батька.
Бажання повернутись
Молодий духом, не зважаючи на свої 73 роки, отець Віктор відчуває потребу повернутися до своєї невеликої Слободи-Рашкова. Він зв’язався з Кишинівським єпископом Антоном Кошею, попросивши про переведення.
«Мене зворушила історія цього священика, – розповідає єпископ Коша, – його бажання повернутися до Слободи-Рашкова, щоб наново перебувати в громаді, з якої він вийшов. Я запросив його на зустріч і розмову, щоб провести кілька днів разом і познайомитися з духовенством дієцезії. Я відкрив мужа, випробуваного довгою історією, в якій не бракувало страждань, але готового посвятитися та свідчити про свій досвід священика. Він приїхав з небагатьма речами, в дусі військового аскетизму, але з великим і услужливим серцем священика і батька».
Дружба з Кишинівським єпископом
З прибуттям до Кишинева, о. Віктор вирішив, насамперед, впорядкувати могили своїх батьків, немовби повертаючи до життя історію минулого, аби наново вирушити звідтіля, де дозріло його бажання стати священиком.
Перебираючи в руках фото, на яких він у військовій формі, й при престолі під час Євхаристії, о. Віктор зі зворушенням зауважує, що в житті віри слід дозволити здивувати себе Богові: «Я про все міг думати, лише не про те, що стану священиком. Але це правда: Бог вислуховує молитву вбогого. Мою молитву! Тепер повертаюся до Одесько-Сімферопольського єпископа, якому подам моє смиренне прохання повернутися на батьківщину, і якщо Бог дозволить, зберу свої нечисленні речі й повернуся додому, до Слободи-Рашкова, щоб як старець Симеон могти сказати: “Нині можеш відпустити слугу Твого, Владико, в мирі”. Знаю, що тут на мене чекає добрий єпископ Антон Коша, якому я ввірив свою історію, а він з мудрістю пастиря зуміє надати цьому священикові, незважаючи на вік, якийсь кутик, аби й надалі міг залишатися добрим батьком».
About The Author
