Лист до братів священиків, щоб їх підбадьорити й підтримати

Andrea Tornielli – Ватикан

Трагедія зловживань, розгублене волання постраждалих, які зазнали їх від тих, від кого ніколи не сподівалися, тяжіє непомірною ношею на плечах кожного священника. Існують священики, на яких дивляться зневажливо та з підозрами за провини, яких вони не скоїли, але які залишаються кровоточивими ранами на всьому церковному тілі.

Листом до священиків з нагоди 160-річчя від дня смерті святого Пароха з Арсу, прикладу священика, повністю відданого служінню Божому людові, Папа Франциск, не відступаючи від обов’язку викривати й докоряти, коли це необхідно, відповідає на це, складаючи подяку мовчазній армії священиків, які не зрадили ні віру, ні довір’я. В цьому листі, підписаному в базиліці Святого Івана на Латерані, катедрі Єпископа Риму, підкреслюючи, що він написав його як пастир і Єпископ Риму, Папа висловлює близькість, підбадьорення, підтримку та слова утішення всім священикам світу. Тим, які кожного дня, часто серед труднощів, долаючи розчарування та нерозуміння, тримають двері храмів відчиненими й уділяють Святі Тайни. Тим, які перемагають смуток і рутинність, не перестають приймати тих, які потребують слова, розради, супроводу. Тим священиками, які кожного дня відвідують своїх вірних, беззастережно посвячуючись їм, плачучи з тим, які плачуть, радіючи з тими, хто перебуває в радості. Тим священикам, які живуть в «окопах», які задля близькості зі своїми людьми, іноді, ризикують своїм життям. Тим, яким доводиться днями і днями подорожувати в каное, щоб дістатись до якогось загубленого в джунглях поселення, шукаючи віддалених овечок своєї отари.

Існує велич, про яку мало говориться в звичайному щоденному житті Церкви. Велич, спроможна творити історію, хоч вона ніколи не потрапить на сторінки підручників чи під світло софітів. Це велич прихованого служіння тих, які посвячуються, не роблячи із себе героїв, уповаючи лише на Божу благодать. Велич життя, дарованого іншим тими «прощеними грішниками», як Папа називає також себе самого, які переживши й надалі досвідчуючи милосердя, залишають ініціативу Богові, йдучи за Ним у служінні своїм громадам.

Слово підбадьорення, пошани та близькості було потрібним. Існувала потреба такої вдячності, як та, що вміщена на сторінках папського листа. аби біль, завданий церковному тілу невірністю деяких, як це трапилося у випадку жахливого лиха зловживань, не загрожував забуттям про вірність багатьох, збережену, незважаючи на численні труднощі та людську обмеженість. Саме тому Папа Франциск хотів подякувати тим, які також і сьогодні посвячують усе своє життя Богові, служачи Йому в Його людові, та пам’ятаючи про отриманий поклик, оновлюють оте перше «так», яким відповіли на власне покликання.